Чи можна вибрати школу?

Скільки разів у житті ми вибираємо школу? Лише в декого цей вибір справді був. Старше покоління навчалося в радянських «загальноосвітніх». Це була по суті одна й та сама ШКОЛА, хоча формально можна було вибирати між закладами з українською чи російською мовами навчання і поглибленим вивчанням однієї з іноземних (таких шкіл було по одній-дві на обласний центр). Районні і сільські жителі взагалі вибору не мали. Підросли діти старшого покоління — вибір обмежувався мікрорайонною приналежністю. Нарешті, пішли в школу внуки колишніх радянських школярів. Що змінилося? Адже ми живемо в ринкових умовах, отже попит (а він є!) має визначати пропозицію. Яка нинішня пропозиція, і що нас чекає в досяжному майбутньому?

Не варто поспішати з висновками щодо сьогоднішньої ситуації в українській освіті. Стосовно розмаїття, якого потребують запити населення, — тут навіть не гроші роблять погоду, а наявність чи відсутність якісного лідера в школі. Перших лідерів, директорів створених тоді українських гімназій і ліцеїв, навчали американці. Їхні старання були спрямовані на створення «неправильних» (з погляду радянської ідеологічної спадщини) управлінців. Пізніше з цих курсантів вийшли грамотні керівники елітних шкіл. Деякі з них продовжують працювати на педагогічній ниві, інші пішли в політику, хтось поєднує бізнес зі шкільним управлінням.

Нинішніх лідерів формуємо ми самі. З цією метою й було створено всеукраїнську Асоціацію лідерів освіти, яку очолив Віктор Громовий, заслужений учитель України, спеціаліст-практик у порівняльній педагогіці. Сам він обізнаний із найкращими світовими освітніми системами не з чуток. Нам справді є чого повчитися в іноземних колег. Час розпрощатися з міфом, що наша освіта була найкращою, але найбіднішою (такою нібито залишається й тепер). Це далеко не так. Те, що досі чиновникам дозволялося «утримувати» частину виділених коштів і залишатися при цьому профанами в управлінні та продуктивній педагогіці, — так, але це можна виправити. Час змінився, умови й атрибути життя — все стало невпізнанним. І ми мусимо змінюватися, змінювати наші методи й підходи. А діти, як і тисячу років тому, потребують любові, наставництва та практичного (!) пізнання.

На щастя, є ті, хто без зайвих слів виховує й навчає дітей натхненно і самовіддано, і результати не перестають дивувати. Особисто мені довелося спостерігати зсередини за освітнім процесом в одній із приватних шкіл Києва. Це справді «школа, яка не школа», як висловився про неї В.Громовий, вручаючи свідоцтво про присвоєння титулу «Школа-лідер» на честь 15-річного ювілею. Тут усе динамічно, цікаво і дуже по-домашньому. Є відчуття «своєї фортеці», захищеності та повної довіри всередині шкільної сім’ї. Адже це майже ідеал. І якщо в розвинених країнах таких шкіл багато, то в нас це, швидше, виняток.

Приватних шкіл у Києві та інших великих містах уже чимало, проте таких, у яких діти були б захопленими здобувачами істини, щасливими експериментаторами й мандрівниками, діловими гравцями в найрізноманітніших сферах — таких шкіл, напевно, одиниці. Вони про себе не надто сурмлять — не прагнуть розширення «виробництва», тому що їхній «товар» — штучний. До того ж вони занадто зайняті творчістю.

Справжньою допомогою у виборі батьками освітнього закладу є форуми та рейтинги в Інтернеті. Але це не завжди вичерпне джерело. Часто освіта «за гроші» — кон’юнктурна. Стало модно і престижно навчати дітей якщо не за кордоном, то в дорогій школі. Кон’юнктурна школа відрізняється від «справжньої» (у найкращому сенсі цього слова) — як пластмасовий виріб від скульптури талановитого художника.

У «виробі» — прагнуть начинити зміст усім, про що чув обиватель з амбіціями (з’явився такий різновид). Кількість послуг тут перекриває якість і оптимальну доцільність. Діти тут можуть бути дуже перевантаженими, але власники, з їхніми амбіціями та «маркетинговою стратегією», не хочуть про це нічого знати. Тут зовсім відсутній моніторинг, а психологічна служба — тільки ще одна данина моді. Така школа демонструє свій ерзац нескінченними концертами і показовими виступами перед батьками. Вона хизується, як власною заслугою, призерами олімпіад, яких готують за окремі гроші і в окремий час, або випускниками, які продовжують навчання за кордоном (звісно, завдяки фінансовим можливостям батьків). Така маніпуляція і підміна причинно-наслідкових зв’язків кон’юнктурній школі потрібна, щоб стимулювати вибір на свою користь того ж таки амбіційного обивателя, в якого не завжди вистачає компетентності добратися до вивчення якості освітніх послуг у школі. «Справжню» школу не розпізнаєш за сайтами і форумами. Інтелігентність не дозволить їй піаритися в грубих, але вже досить звичних для населення формах. Поруч же з пристрасною самооцінкою має бути незалежна оцінка громадськості. Тут недоречний закон «хто платить, той замовляє музику». Бо фальш від такої «музики» ріже і слух, і душу.

Нам зараз украй потрібні критерії хорошої школи і моніторинги показників за цими критеріями. Самих фотографій дітей зі щасливими обличчями на сайті і концертів у дорогезних костюмах під суперапаратуру недостатньо. Під яскравим фантиком може ховатися дуже різний вміст. І до цієї серцевини конче потрібно добиратися, тому що гарну упаковку зробити легко, а ось гарне наповнення коштує багаторічних зусиль, помножених на талант не тільки педагогічний, адміністративний, а й на особистісний талант шкільної команди. Це тим більш актуально, що школи переходять у режим фінансового самоменеджменту. Необхідно буде створювати піклувальні ради, залучати додаткові кошти для підтримки і розвитку кожної конкретної школи. Вже сьогодні більшість державних шкіл ініціюють внески батьків на ту чи ту суму. Напевно, це необхідний захід. Проте наразі це більше стосується «фанатичного» обслуговування: на ремонт, на вазони, на стенди, на нові меблі тощо.

До таких популярних, проте все ж таки не першочергових атрибутів слід додати змістову «начинку» — розроблений авторський концепт школи, її місію, ціннісні орієнтири. Зобов’язання, які вона на себе бере; критерії і методи, за якими досягнення цілей оцінюватиметься; ресурси, на які школа розраховує. Все це добре було б прописувати в договорі між школою і батьками. У кожному колективі непогано б мати сформульовані адміністративний кодекс і кодекс педагога, розроблені й затверджені радою школи. Взагалі, такий документ може містити:

— головну ідею освіти у власному тлумаченні;

— місію цієї школи як суспільного колективу;

— критерії і способи оцінювання якості освітнього процесу та результату;

— принцип і основний стиль спілкування з дітьми і дорослими;

— фахові акценти («смисл», «приємне», «результативне», «позитив», «успіх»);

— принципи і форми оцінювання учнівської діяльності;

— способи і мотиви взаємодії з батьками;

— ставлення педагога до самого себе.

Важливо, щоб шкільні колективи відчули себе суб’єктами своєї авторської діяльності, а не об’єктами контролю, оцінки та загального обурення. Досить посипати голову попелом. Нам потрібні інші правила. Час вибирати активність, підприємливість, оптимізм. Нехай школи будуть різними, нехай вони не перед чиновниками змагаються, а завойовують любов і визнання своїх учнів. У нашому суспільстві вдосталь сильних і мудрих людей, які вміють вибирати й діяти за вибором.