Чи є культура у субкультурі

Я тут увидел недавно по ТВ такую рекламу: «Когда вы последний раз были в театре? А в музее? И вы считаете себя культурным человеком?». Не, ну не дерьмо ли! Хочется спросить: «Когда вы в последний раз были на демо-пати? Или на техно-оупен эйере?» Культура ведь, как и все на свете, вещь сложная и многогранная.

Із інтернет-форуму кіберпанків

Хіпі, панки, кіберпанки, готи, рокабілі, репери, скінхеди, діґґери — принаймні про когось з них ви чули. Про інших — ні, бо вони або менш скандальні (ніж, скажімо, скінхеди), або більш закриті. По суті, тільки зовсім недавно на ці угруповання нарешті почали звертати увагу не тільки міліція (вона певний час єдина мала справи з діяннями волосатих і голомозих), а й журналісти та культурологи. Раптом з’ясувалося, що андеґраундові туси (тусовки) є невід’ємною часткою національної культури. Мало того, з’явилася підозра, що все наше сучасне суспільство — мультикультурне і воно є сукупністю субкультур. Скажімо, дитяча (тут «ходять» гадалики, чихалки, гра в резинки, викликання пікової дами тощо), молодіжна (від клаберів до андеграунду), пенсіонерів, товариства матерів, жебраків, тюремна, армійська, комп’ютерна, гомосексуальна, медична, археологічна, журналістська, корпоративно-професійні, екстремістські групи, земляцтва, релігійні тусовки, конфесії, прихильники історичних реконструкцій і так далі. Залишається лише питання — чи є люди поза будь-якими субкультурами.

Незважаючи на таку розмаїтість і масштабність субкультурної картини міста, для вітчизняної гуманітарної академічної науки вона залишається terra incognita. І не тільки через важкодоступність: не кожен академік зможе з метою «включеного спостереження» потусуватися в подертих джинсах з кіберпанками, відважитись на «аск» (випрошування грошей) з хіпі або відвідає з діґґерами підземелля. Найчастіше причина полягає в романтично-ретроспективній спрямованості сучасної культурної антропології. Тому сучасним гуманітаріям часто зрозуміліше, для чого вивчати давні графіті на стінах Святої Софії, аніж графіті на стінах і парканах сучасного міста.

Сам префікс «суб» в слові «субкультура» спочатку передавав розуміння такої культури як другосортної, не магістральної, такий собі культурний шлак (так і ставляться до того ж графіті, винятково як до підліткових бешкетів). Згодом розуміння суті андеґраунду змінилося. Префікс «суб» почав означати складову загального культурного цілого.

Субкультура в її молодіжному вияві набирає форму контркультури, яка є насправді бунтом проти традиції, чинності й статечності «великого» суспільства (навіть коли воно насправді таким не є). Контркультура «нарвана», провокативна й водночас закрита. Вона витворює своє внутрішнє корпоративне життя, формуючи не тільки свої власні естетичні смаки, мораль і преференції, а й свої власні комунікативні канали. Сленг — одна з форм ігнорувати канали комунікації «великого» суспільства. Особливо ревно хіпуючі умудряються жити навіть у часі, відмінному від решти часового поясу і клімату. Наркотики, медитації, а частіше — індульгенції роблять свою справу, як співав Гребенщиков: «С утра было лето, а теперь зима, наверно, мой ревер сошел с ума».

«Велике» суспільство, звісно ж, гнівить контркультура, і воно в різний спосіб не проминає нагоди висловити своє «фе». Тепер ця одвічна суперечка має зазвичай завуальовані форми, і рідко коли — прямий напад. Одну з лідерок сучасного андеґраунду, письменницю і співачку, в прямому ефірі на радіо «Ера» в контексті розмови про сучасну українську культуру цілком несподівано й не до теми досить збуджений слухач запитав: «З якої нагоди і де була написана, і де була вперше поставлена опера Верді «Аїда». Складнощі, що виникли з відповіддю на запитання, викликали в слухача відчуття тріумфу. Втім, претензія його була виражена в стилі «сам дурак» на натиск неформального стилю, фривольності учасників передачі.

Коли відому російську письменницю Машу Арбатову учасниці її інтернет-форуму звинуватили, що пише вона безграмотно, з орфографічними помилками, анітрохи не знітившись вона відповіла, що якби була вчителькою російської мови, писала б грамотніше, але сайт її не був би таким відвідуваним. Цілком можливо, якби Ірена Карпа поводилася і писала в стилі, «коли і де була поставлена «Аїда», то книги її не були б такими успішними.

Парадокс в протестних настроях андеґраунду полягає в тому, що в їх символіці активізуються доволі архаїчні поведінкові, одягові стереотипи, тілесні практики (йдеться навіть не про прямі свідомі запозичення з екзотичних культур Мексики чи Африки, як, наприклад, зачіска ірокез чи пірсинг). Нерідко це ритуальні чи звичаєві приписи, які існували в нашому ж суспільстві понад 100 років тому. Так, скажімо, наприкінці ХІХ століття в одному з описів українського поховального обряду зафіксовано, що рідні померлого не переодягалися з одягу, «в якому застала їх смерть», понад три дні, поки тіло не виносили з хати. А тепер пригадайте поширений студентський припис, що іспит треба складати щороку в одному й тому ж одязі — міняти не можна. Або ще: типовим ритуалом дитячої субкультури дівчаток 10—13 років у всіх містах України вже кілька десятиліть (принаймні за цей час вдалося зафіксувати матеріал) є викликання «пікової дами», гномиків, чортиків, духів тощо. Вчені (щоправда, аналізуючи аналогічні обряди маленьких англійок та американок) вважають, що це модифіковані форми ініціацій, пов’язаних зі статевим дозріванням.

Тому не дивно, що в середовищі молодіжного андеґраунду — найбільш ритуалізованому й міфологізованому серед субкультур — архаїка проступає як ніде виразно. Відомий культурний антрополог Віктор Тернер ще на початку 80-х порівняв їх із так званими лімінальними особами в традиційних суспільствах (від лат. limen — поріг) — людьми, які перебувають в процесі обряду ініціації, так звані порогові люди. Вони однаково є асоціальними особами, виключеними з соціуму (в ритуальних культурах їх навіть поселяють в лісі, це можна зіставити з «флетами» в хіпі), вони проходять випробовування. В середовищі багатьох молодіжних субкультур випробовування відбувається через нанесення тату, доволі болючу процедуру. Мій співрозмовник скінхед на питання, чи використовують вони обезболювання під час татуювання, був буквально обурений: «Та не-е-ет!!! Наоборот, тем дороже наколка: ты перенес эту боль. Зачем же обезбаливать? Некоторые могут водки выпить, но, по-моему, так неинтересно. Даже приятно чувствовать эту боль, когда тебе делают свастику».

Субкультурне середовище щільно міфологізоване. Як правило, певні, актуальні для субкультури історичні факти або теми (у скінів — чорношкірі, у растаманів — конопля, у кіберпанків — віртуальність) отримують складну міфологічну переробку, інколи до комічного. Молодий чоловік, студент вузу і скінхед, людина ерудована і допитлива, не йняв віри моїм словам в діалозі про чорношкірих:

— Как, ну, просто, изначально Бог всех разделил людей. То есть негры должны жить в Африке, белые должны здесь жить.

— А ви знаєте, що перша людина з’явилася в Африці, і тільки набагато пізніше відбулася експансія в Європу вихідцями з Африки? Ви до цього як ставитеся?

— Ну, я так просто не считаю, что человек появился в Африке. Если взять славянские книжки, например «Повесть временных лет», там про негров ничего нет. Ну вы читали «Повесть временных лет»? С чего она начинается? Там же после Всемирного потопа начало. Например, про негров там вообще никакого упоминания даже нету. Я считаю, что негр появился из белого человека, который просто одичал под влиянием той среды. У него организм начал привыкать к той среде, то есть волосы стали такими, ну и тело уже тоже.

Субкультура стрімко фольклоризується. Бувальщини, легенди й анекдоти народжуються тут буквально на ходу: «Вот даже в газетах писали, что женилась украинка на негре и родила дочку. И когда ее моешь, то волосы надо каким-то особым способом мыть, чтоб они не смылись».

Як правило, групи консолідуються навколо музичних стилів. Панки — шанувальники стилю панк-рок, металісти — «важкий метал», репери — реп. Симпатії між групами часто складаються на основі несприйняття музичного стилю, а вже потім групи. Зазвичай вони звинувачують один одного в пропаганді насильства і намагаються «очистити своє місто» один від одного. В Україні ця тема найчастіше розвивається винятково на інтернетівських чатах і форумах, не виходячи на вулицю.

Представники субкультури андеґраунду, порівняно з іншими групами субкультур (дитячими чи професійними), найбільш ефектні, екзотичні, викличні. Колорит твориться одягом («прикид»), зачіскою («хаєр»), сленгом («ботать по фєнє»), поведінкою, способом життя. Всі ці компоненти образу узгоджені з ідеєю, яку сповідує субкультура. Скажімо, образ хіпі, «дітей квітів» (босий, в балахонистому одязі, з довгим волоссям) підкреслював їх пацифізм. Куртка без коміра скінхедів і голений череп (щоб противнику не було за що його схопити під час сутички) вкупі з ґріндерсами (різновид взуття) творили образ чоловіка, з яким жартувати треба обережно.

Місця тусовок формуються спонтанно. Найвідомішою у Києві є так звана труба, підземний перехід на Майдані Незалежності. Сюди люблять приходити представники різних течій. Останнім часом популярним став підвальний «Купідон» на Прорізній. Підземелля для субкультур взагалі є знаковим і улюбленим топосом.

Разом із тим для молоді все більш звичайним є так зване постсубкультурне середовище, де учасники більше хіпують, аніж стають хіпі, більше панкують, ніж стають панками тощо. Постсубкультурним є і спалах активності так званих флеш-мобів. Це коли здебільшого незнайомі люди через Інтернет домовляються про зустріч в певному місці, де всі разом виконують якісь безглузді дії. Як, наприклад, ходити з ниточками від пакетикової заварки чаю по «Глобусу» на Майдані Незалежності. Або зібратися зимою в певному місці в кедах. Нещодавно на таку акцію приїхав молодий чоловік аж з Дніпропетровська, скромно спитавши, чи тут збираются «ті, що в кедах», витяг їх з кульочка, взув, потусувався до наступного поїзда і поїхав назад.

Якщо студентські чи дитячі субкультури функціонують по всіх містах і містечках, то субкультури андеґраунду розвиваються тільки в великих містах. Київ — місто велике. І рано чи пізно тут зароджуються андеґраундові рухи, ідентичні до європейських або російських. Однак зазвичай вони не розвиваються до таких масових і системних, як у Москві чи Парижі (системність, зокрема, включає і силові сутички між групами). Причина може критися в повільних урбанізаційних процесах в Україні, які залежать від традиційної рустикальності (сільськості) українців (динаміка міняється буквально в наш час). Втім, субкультура стрімко «українізується».