ЧИ БУВ ПЛАНОВАНИМ ГОЛОД 1933 РОКУ, АБО КОЛИ ВЖЕ УКРАЇНЦІ ПЕРЕСТАНУТЬ БУТИ ЖЕРТВАМИ ОБСТАВИН?

Cтаття В. Солдатенка у «Дзеркалі тижня» не може не обурювати, проте й не повинна дивувати. Це ще один доказ повної об’єктивної вмотивованості нашого суспільного роздраю, який особливо унаочнюється на рівні думок та ідей. Що вже там дивуватися з урочистих ювілеїв Переяслава чи Щербицького, коли провідний історик незалежної Української держави (та ще й спец із визвольних її змагань 1917—1921 рр.) шукає виправдань голодоморові 1933 року, підводячи під свої шукання т. зв. наукову базу.

За браком часу й місця обійдуся без цитат з відповідних праць і документів, хоч можна було б їх навести й по двадцять на кожну Солдатенкову, зупинюся лише на спекулятивному моменті, на інтерпретаціях, котрі якраз і викликають відруховий гнів, роздратування, протест і опір кожної порядної людини.

«Хтось», стверджує автор, хоче скористатися з політичної кон’юнктури, експлуатувати у своїх цілях трагедію українського народу, «роздмухує» істерію навколо дражливого питання, об’єктивною наукою ще й досі не дослідженого. В.Солдатенко стоїть ніби осторонь усіх зацікавлених партій та груп, тому судить про трагедію виважено, неупереджено, об’єктивно. Проте він уже з перших рядків не приховує своєї позиції при барикаді, протиставляючи себе тим неназваним політичним силам. Отже, він виступає речником пострадянської, прокомуністичної номенклатурної верстви.

Проголосивши себе «об’єктивним», автор статті вже у вступі називає колишній Інститут історії КПРС тією установою, яка першою (siс!) сказала правду про голод. Оце-то новина! А як же тоді публікації в Галичині 30-х років? А відозви, статті, книжки, спогади, комунікати і заяви, дослідження української діаспори 40-80-х років? Як, нарешті, бути з доробком спеціального комітету з дослідження голодомору при Конгресі США під орудою проф.Дж.Мейса та з книгою Р.Конквеста «Жнива скорботи», написаною на його підставі?

Звичайно, вони не мали під руками документальної бази, яка була у розпорядженні співробітників Інституту марксизму-ленінізму. Але ж не варто забувати, що правду про голод історики-комуністи визнали лише тоді, коли режим уже не міг далі замовчувати й інших своїх таємниць. Коли б не тиск громадськості, то чи б мали ми й сьогодні ці збірники документів колишнього Істпарту, які, це правда, дають важливий і невідомий раніше матеріал про організацію українського етноциду кремлівською верхівкою та її пригінчими посіпаками з Харкова? Зрештою, внесок діаспори автор, якось ніби «крізь зуби» (в одному реченні постфактум), визнає, ще раз підкреслюючи високий концептуальний рівень комуністичного видання. Але ж нам важко погодитися з ним у цьому. Передмови у збірнику «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» у концептуальному плані значно поступаються ну хоча б «Працям з дослідження СРСР», що виходили у 50—60-х у Мюнхені. Культура наукового мислення і глибина проникнення в суть подій в істориків діаспори значно вищі. Натомість партійні історики намагаються будь-що виправдати свою патрональну організацію.

Довга, чи не на половину статті, авторська прелюдія була необхідна Солдатенкові для того, щоб виправдати, проголосити невинною більшовицьку державу у її знищенні українського селянства. «Так было надо!» — і квит. Існувала ж бо, справді, зовнішня небезпека — кільце ворожих держав навколо молодого первістка соціалізму, і, щоб утриматися, необхідно було чимось пожертвувати. Зрозумілою і аж неначе природною жертвою на вівтар прискореної індустріалізації мало стати наше селянство. До того ж ще й бунтівливе воно було, опиралося новій владі, а лише ситі коні брикають, тому приморити їх голодом, хоч як жахливо це звучить для кожної людської і людяної істоти, В.Солдатенко й нині вважає логічним, закономірним і, головне, ефективним державотворчим заходом, таким собі елементом «менеджменту», методом управління. Голодомор, мовляв, слід сприймати спокійно, по-науковому, — радить нам він, — бо емоції притаманні дилетантам і не чистим у душі політикам. Закликаючи читацький широкий загал з розумінням поставитися до проблем, вирішуваних більшовицькою державою (читай — партією), автор водночас говорить про оригінальність свого підходу, хоча ще «Краткий курс ВКП(б)» Й.Сталіна теж учив, що тимчасові труднощі у першій країні «робітників і селян» були зумовлені передусім зовнішньою небезпекою. Отже, важко побачити тут якесь авторське «ноу-хау».

В.Солдатенко хоче довести, що держава не мала нічого проти його нації, просто в силу обставин, у які сама з вини комуністів залізла, вона змушена була нищити мільйони. Та що це по суті міняє? Хіба коли звинувачують режим у планомірному голоді, стверджують, що це робилося з міжрасових зоологічних антипатій (хоч і це питання, як на мене, ще є відкритим)? Так, в основі лежав передусім соціальний підклад: селянин-власник переважно живе в Україні, він є «дрібний буржуй» по суті та ще й українець за національністю. Отже, треба вбивати за одним махом двох зайців — буржуя й українця.

Дивує, м’яко кажучи, й інше: рівень історіософського розуміння нашої історії ХХ ст., продемонстрований провідним вченим одного з гуманітарних наукових закладів України. Якщо вже починати дошукуватися причин голоду 1933 року у минулому (що, як на мене, є абсолютно правильним підходом), то треба шукати причинно-наслідкових зв’язків не з перемогами більшовицької революції у Петрограді та непом, а з українським Великим Зривом і Центральною Радою, бо українське селянство і в 1917, і потенційно у 1930-х рр. було соціальною базою для створення незалежної української держави, і тільки зламавши та деморалізувавши його можна було сподіватися на екстенсивний розвиток більшовицько-тоталітарної держави росіян, якій потрібні були безземельні, знеособлені, зденаціоналізовані раби-манкурти для «будівель комунізму». Звідси й неминучий етноцид українців — іншого шляху у російських більшовиків не було, вони справді не мали часу. Вже піднімалися інші тоталітарні держави, Німеччина та Італія, треба було поспішати розділити з ними Східну Європу, а тут під ногами українська «гангрена»!

«Родзинкою» статті В.Солдатенка є аргумент, що масовий терор проти селян у 1933 р. виправдовує і освячує перемога Радянського Союзу над Німеччиною у війні 1941—1945 рр. Фантомний міф сталінської пропаганди виявляється живучим не лише для середньостатистичного громадянина України, а й для поважного вченого. Взагалі-то серед його колег не вважається правилом доброго тону користування умовним імперативом. І все ж спробую, зі свого боку, на противагу авторові статті, дозволити собі альтернативний футуристичний прогноз минулого.

Аби Україна не програла визвольних змагань 1917—1921 років, вона б не мала проблем з російським більшовицьким пануванням. Не було б ні голоду 1921—23 рр., ні, ясна річ, голоду-33. За такого розкладу ще невідомо, чи прийшов би навіть до влади в Росії лівак Йосип Сталін (більше шансів, приміром, мав М.Бухарін), а коли б і прийшов, то чи протримався б довго, бо без України не вдалося б провести у таких масштабах той соціальний експеримент з прохарчуванням російського та зденаціоналізованого пролетаріату. А отже, не маючи стабільності, особливо після непу, більшовики вже навряд чи змогли б контролювати ситуацію, і світовий соціальний експеримент, для проведення якого не шкода було Росії, безславно (і меншою кров’ю) скінчився б набагато раніше 1991 року.

Політична конфігурація у Європі склалася б зовсім інакша. Навіть маючи нацистів у Німеччині та фашистів у Італії, демократичні країни без тоталітарної Росії зовсім інакше повелися б з Гітлером та Муссоліні. Взагалі, чи була б тоді Друга світова війна, чи треба було потурати агресорові у Мюнхені 1938 р.?

Проте сталося інакше. Українці програли війну за незалежність і змушені були заплатити за поразку дуже дорогу ціну — кожного четвертого жителя нашої землі.

Хотілося б також звернути увагу ще на один промовистий момент у статті В.Солдатенка. Свідомо чи підсвідомо, він, оцінюючи минуле, судить, як казав колись М.Максимович, «з Боровицького пагорба», з позицій неукраїнської сторони (хоч це, може, якраз і є для нього ота сумнозвісна «об’єктивність», про яку він стверджує від перших рядків своєї статті до останніх).

Чому В.Солдатенко ніде не каже, що з українським народом, власне, воювала окупаційна влада, накинута йому силоміць? Народ її не обирав, вона була принесена з півночі на вістрях муравйовських тригранних багнетів. І поводилася вона з тим народом як окупант, загарбник, колонізатор. Чому ми сьогодні повинні «зрозуміти і вибачити» тій ненашій владі за її модернізацію коштом українського народу та за перемогу над Німеччиною кров’ю й трупом українського людського матеріалу?

Трагічна ми нація, якщо наші(?) історики продовжують і досі дивитися на свою історію через російські окуляри. З їхньої точки зору — так, не було геноциду, бо ж в імперському баченні існує єдиний слов’янський народ, дві частини якого трохи по-різному називаються. І ми ще вважаємо, що час національної (державницької) історіографії минув. Та ні, вона, виходить, ще цілком актуальна, коли жива-здорова добре відома спільна радянська історіографічна школа, одним із репрезентантів якої декларує себе цією статтею В.Солдатенко.

Як тут не позаздрити мудрому єврейському народові, який проблему Голокосту (чи, за зміненою термінологією, — «шоаху») вивів у загальносвітову цивілізаційну площину, доки ми все ще длубаємось над питанням: чи планово, чи «позапланово» нас винищували?! А розбиратися в деталях треба ще довго й довго. Можливо, варто створити спеціальну науково-дослідну інституцію, український Яд Вашем, і багатотомну Книгу пам’яті, і Державний музей, не менш грандіозний за Музей Великої вітчизняної війни (що, може, нарешті стане на той час уже музеєм Другої світової). Хоч основний висновок, який уже сьогодні зроблений не лише «галасливими дилетантами», а й дипломованими істориками, думаю, залишиться неспростовним — це був запланований терор голодом, і не варто чіплятися за нюанси.