Червоні дні українського календаря, або Святкове радянське двовірство

Спочатку був календар... Справді, світогляд людини і ставлення до навколишнього, її світовідчуття і ментальність, система оцінок і позиціювання себе у світі, — одне слово, все те, що в ній є важливого й на що інші так хочуть впливати, чим прагнуть керувати й маніпулювати, — це календар. Тобто розпорядок, план, розклад.

Не випадково чи не кожна пристойна революція або, на крайній випадок, реформа починала своє торжество з оновлення календаря.

Чому Нікейський собор так уважно й серйозно обговорює дату святкування Великодня як принципове питання, важливе для відділення подій Старого Завіту від новозавітних? Настільки принципове, що попередження звучить більш ніж серйозно: «А як хто, єпископ, чи пресвітер, чи диякон Святий день Пасхи раніше весняного рівнодення з іудеями святкувати буде: хай буде вивержений від священного чину». Очевидно, що у цьому випадку питання календарне насправді є ідеологічним принципом.

Чому з утвердженням християнства на Русі православна церква йде на поступки давньому народно-язичницькому календарю, погоджуючись і на колядування на Різдво, і на освячення трав на Трійцю, а плодів — на Спаса, і на масничні ігрища м’ясопусного тижня перед Великим постом, навіть заплющуючи очі на те, що еротичний Купало залишився у святковому союзі з християнським Івановим днем, ставши «перевертнем» Іваном Купалом? І після цього постановила 1492 року перенести Новий рік із закріпленого язичницьки березня на 1 вересня, відповідно до церковної традиції. Безперечно, сенс того, що відбувається, не у власне календарі: поступово переможи календар — отримай паству з учорашніх (або позавчорашніх) язичників!

Так само діяв Петро, ламаючи ненависну йому традицію, причому у вкрай несприятливих умовах неймовірно відсталої «цільової аудиторії», що аж ніяк не бажала ставати європейською. Всім відомо — з 1 січня 1700 року Петро I провів реформу календаря, і Росія перейшла на європейський відлік літ — від Різдва Христового. Рецепт європеїзації відомий: ще раз переносимо Новий рік, додаємо новорічну ялинку, зсуваємо свята, і якщо ви живете за старим календарем — тоді ми йдемо до вас!

Календарні реформи Великої французької революції з перейменуванням місяців і не менш Великої Жовтневої революції з утвердження григоріанського календаря теж загальновідомі. Зміна точки відліку, прагнення нової початковості завжди є космогонія — встановлення космосу наново. Не випадково це прагнення об’єднало дві революції в гімні, породженому однією й прийнятому іншою. Знаменитий «Інтернаціонал» (слова Ежена Потьє, 1871 рік, музика П’єра Дегейтера, 1888 рік, із 1918 по 1943 рік — офіційний гімн СРСР) так і стверджує:

«Весь мир насилья мы разрушим

До основанья, а затем

Мы наш,
мы новый мир построим,

Кто был никем,
тот станет всем!»

Мабуть, саме на цю диявольську рішучість відреагувала Російська православна церква, що досі використовує календар юліанський.

Сучасна Україна, ставши незалежною, кардинально змінювати календар, на щастя, не стала, але спробувала скасувати радянське минуле, почавши, звісно, з революційних свят. Канули в небуття 7 листопада — найчервоніший день календаря, річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції, 7 жовтня — День Конституції, День радянської міліції з обов’язковим концертом по телевізору. Скасовано першотравневі демонстрації, згасли піонерські вогнища в День піонерії, рідкісні «дисиденти» відзначають День народження комсомолу 29 жовтня.

Зате в офіційний український календар уведено релігійні свята: Різдво, Великдень, Трійцю (для мене досі загадка — чому в державі, яка залишається офіційно від’єднаною від церкви, такою полінаціональною й поліконфесійною, законодавчо закріплені як вихідні дні ці свята, що відзначаються за християнським, та ще й саме за православним, календарем). Природно, з’явилися свій День Конституції і, звісно, День незалежності. Потім додалися вже не вихідні, але такі, що офіційно відзначаються, дні — Соборності України, Українського козацтва, Європи, народження Тараса Шевченка, Державного прапора України, Матері, української писемності та мови... І річниці — помаранчевої революції (День свободи України), Голодомору, битви під Крутами та інші.

З колишніх залишено тільки 8 Березня, 1 і 9 Травня. Ну й Новий рік, його й переносити вже практично нікуди (березень — вересень — січень — скільки ж можна?). У нас їх і так два — Новий і Старий, але нам усе мало: ми обидва календарні Різдва вкупі з Днем святого Миколая перетворюємо на підвиди новорічних свят.

Тенденція очевидна й логічна, але чому ж так важко прищеплюються нові традиції і такі стійкі в нашому житті скасовані радянські свята?

Чому сучасна молодь, поняття не маючи, з якої причини і які трудящі повинні бути солідарні одне з одним, чудово знає, що таке маївка, і щорічно радісно підтримує радянську традицію своїх батьків із першотравневими шашликовими пікніками?

Чому й сьогодні новорічну ніч не можна уявити без радянського варіанту олів’є (початковий рецепт так само далекий від радянського, як Ейфелева вежа від Останкінської)? Хоч би як змінювався наш добробут, хоч би які екзотичні продукти й національні рецепти не ставали доступними та модними, традиція закріпилася: без олів’є, холодцю, оселедця під шубою і мандаринів — Новий рік несправжній! І річ, гадаю, не в самих продуктах, а в тому, як вони заздалегідь, довго, старанно й трепетно «діставалися» (слово, вочевидь, незрозуміле молодому поколінню). Підготовка до свята завжди важливіша за саме свято, саме ця прелюдія й цементувала радянський календар, зміцнивши його на довгі десятиліття навіть після розпаду Союзу.

Чому досі Восьмого березня треба дарувати жінкам мімози й тюльпани, попри все багатство сучасної квіткової вакханалії? І скільки має минути часу, щоб скасувався так ніким офіційно й не призначений день чоловіків — 23 лютого, що його давно ніхто не пов’язує з Днем Червоної (робітничо-селянської), а пізніше —Радянської армії? І «новенькі», свіжоспечені чоловіки та жінки від
трьох рочків у дитячих садках і від шести в школах вимогливо очікують подарунків від батьків та «колег» у жіночий і чоловічий дні невідомого їм радянського календаря.

Чому більш дорослі люди, наприклад моє покоління 40-річних, заставши «радянськість» далеко не в найкращі її загниваючі роки, не плекаючи жодних ілюзій із приводу сумнівної чарівності травневих та листопадових демонстрацій, — усе ж таки дедалі сумніше й журно-іронічніше продовжують святкувати 7 листопада? Ми ж чудово пам’ятаємо не лише піднесений настрій, помножений на жорстоко ранні ранкові вставання на демонстрації, а й відчуття противності зобов’язалівки «найчудовішого зі свят». Не тільки прикріплення червоних бантів до грудей, а й спроби змитися якомога раніше, для чого потрібно було заздалегідь «відмазатися» від транспаранта чи портрета вождя. Музика з ранку по всьому місту, перекриті вантажівками проспекти і прилеглі до головних вулиць провулки — щоб несвідомі громадяни не звертали і щоб ніхто сторонній у колону не вліз... Все це ми знаємо не з розповідей, але чомусь згадуються сьогодні не так строгості й офіційне лицемірство, як обов’язкові 50 грамів (це в нас, по-студентському скромно, а більшість перехиляла по 150) і бутербродик перед початком руху, спів під баян у колоні, застілля в сім’ї після демонстрації з салатами під дефіцитним майонезом... А ще — загальна піднесеність і прагнення зробити якесь незвичне для себе добро: почастувати незнайомих людей у провулковій підготовці до демонстрації, поділитися з ними святковими атрибутами (від кульок і паперових гвоздик до тих-таки бантів), підкинути когось у службовому автобусі, а то й на вантажівці до будинку, оскільки громадський транспорт до полудня не ходив...

У чому ж усе-таки причина? Чому ж ми День незалежності України за 17 років так і не навчилися святкувати більш-менш визначено? Скажу річ блюзнірську, але чесну: багато наших співвітчизників, принаймні жителі Донбасу, досі неточно знають дати Дня незалежності і Дня Конституції. Гадаю, річ тут не у свідомому протесті чи небажанні приймати українське, не в душевній ліні і тим більше не в ностальгії за радянським: у молоді їй нізвідки взятися, а середнє покоління, не встигнувши зачаруватися радянським способом життя, повною мірою пізнало його фальш та лицемірство (наприклад, у Донбасі останні соцопитування впевнено фіксують різке зниження рівня радянської самоідентифікації). Річ тут в іншому. Інше чарівне слово не дає зрушити колесо святкового календаря, примусивши «життя побудувати інакше!»

Це слово — атрибут. Справді, кожне з «колишніх» радянських свят, які успішно опираються скасуванню, мало яскравий і вдалий атрибут. Свята залишаються, бо ми знаємо, як їх святкувати! Знаємо, що потрібно робити, що годиться мати в будинку й на будинку, у собі й на собі у святковий день! Ну згадайте:

«День Седьмого ноября —

Красный день календаря!

Посмотри в свое окно —

Все на улице красно!..»

Червоно від прапорів, бантів, кульок, гвоздик... Бери в руки потрібний атрибут — і ти інкорпорований у тіло свята, принаймні зовні. Олів’є, шашлики, мандарини, прапорці на балкони, банти на груди, букети ветеранам, білий верх — чорний низ: усе це не дозволяло забути про свято, примушувало до нього готуватися заздалегідь, планувати його сценарій і режисерувати його.

Чому в наше життя досить успішно ввійшли «сторонні» свята, так категорично відштовхувані і прихильниками всього радянського, і православною традицією — День святого Валентина, китайський Новий рік або Геловін? Увійшли й чудово сусідять із колишніми радянськими червоними днями, дуже нагадуючи дивний язичницько-християнський календар перших століть хрещення Русі. Гадаю, саме тому, що вони пов’язані із вдалими атрибутами, якими зручно користатися. Листівочки-валентинки, костюм-страшилка, новорічне вбрання потрібного кольору і зображення тварини наступного року… Підготуйся заздалегідь, придумай і виготов свій атрибут, спорядися до свята — і ти повноцінний учасник, залучений до тотальної радості, свого роду — втаємничений!

Чому наші діти чекають іноземного Санта-Клауса і більше знають про святого Миколая саме у зв’язку з католицькою традицією? З тієї ж причини вдалого атрибута — довга шкарпетка або великий черевик біля ліжка дитини, в який Санта-Ніколаус покладе очікуване, роблять це свято сімейним і бажаним, незалежно від його походження чи календарної прив’язки.

Багато сучасних українців саме завдяки атрибутам долучалися до православних свят, дізнаючись насамперед, що на Великодень потрібно фарбувати яйця і пекти паски, на Трійцю — збирати м’яту, а на Різдво — накривати святковий стіл із 12 страв з кутею.

Як, наприклад, сучасна Росія «освіжає» колишні свята, оживляє вмираючі концепти? Завдяки атрибутам! Досить згадати геніальну акцію з георгіївською стрічкою на антенах автомобілів і на грудях громадян у ювілей Великої Перемоги. Акцію, що природно поширилася в усіх колишніх радянських республіках.

Добре, коли людина знає, як їй підкреслити свою святкову залученість, своє ставлення до святкової події чи приводу. Для цього їй потрібно, щоб було в що влитися — більш загальне і значиме, ніж приватне життя й особисте свято. Але для цього хтось має започаткувати традицію, продумати і запропонувати її символи й атрибути, а це і є гуманітарна політика держави, причому далеко не в останню чергу.

Не знаю, як у вас, шановний український читачу, а в мене грандіозна образа на нас самих накопичується рік у рік саме з приводу організації наших свят, у які ми з вами не знаємо, що робити, як святкувати, у що вбратися й чим прикрасити домівку. Це проблема перша. Чому вся святковість обмежується тим, що наші правителі, за давнім радянським звичаєм, ходять із кошиками квітів до пам’ятників Шевченку так само, як раніше ходили до пам’ятників Леніну? Чому єдиною загальнонародною подією залишається концерт на Майдані з пивом у руках у глядачів? Чому не можна придумати простий набір святкових атрибутів на той-таки День незалежності: віночки, букетики, стрічки, прапорці й не знаю що ще... До речі, про віночки та стрічки: спостерігаючи захоплених уболівальниць донецького «Шахтаря», прикрашених помаранчево-чорними стрічками в зачісках, у командних шапочках, пов’язках, шарфиках та футболках, я переконуюся дедалі більше, що чимало їх ходять на матчі в основному завдяки можливості так святково причепуритися.

Однак є й друга проблема українських свят. Більшість їх наповнені скорботно-жертовною символікою, семантикою наших бід і поразок, а це, даруйте, не святкується. Дуже правильна й емоційна ідея свічок у вікнах домівок у роковини Голодомору — своєчасна й логічна для закріплення традиції, але таких днів не може і не повинно бути багато. Історична пам’ять необхідна, але чомусь у нас виходить пам’ятати й відзначати лише горе та сум. Навіть текст національного гімну не позбавлений страждальних інтонацій.

Хай там як, наших загальнонаціональних атрибутів і символів до сліз мало для згуртування нації, для зміни менталітету в найконсервативнішій із усіх сфер суспільного мислення — у сфері побуту, щоденного календаря нашого повсякденного існування.

Ось і живемо ми у своєрідному святковому багатовір’ї — ситуації, схожій на «двовірство» (визначення Павла Мілюкова) Русі Православної, що перевела офіційний бік свого існування у площину християнських цінностей, а в побуті закріпила язичницькі обряди, звичаї, забобони. Так і ми — офіційно скасували радянське, не дуже вміло запровадили українське, заодно нахапалися східного і західноєвропейського, намагаючись гарячково заповнити порожнечу й сірість життя новими-старими святами.