ЧЕРВЕНЬ. ЯКОВЛЄВ

Перестала виходити «Общая газета». Не можу сказати, що належав до її читацької аудиторії, та все ж таки інколи звертався до цього московського тижневика, здатного час від часу говорити людським голосом. «Общая газета» була такою собі згадкою про видання, працівники яких пам’ятали не лише про інформацію, а й про моральність. На початку перебудови таких видань було чимало — ми простоювали перед стендами «Московских новостей» і полювали на «Огоньок» не тому, що чогось не знали або не усвідомлювали, а тому, що цінували ставлення до себе як до мислячого суспільства, а не як до бидла... Сьогодні до читацької аудиторії ставляться як до споживача або — якщо читач нагорі і з грішми — як до замовника. В цій ситуації очолювана колишнім головним редактором саме тих, перебудовних «Московских новостей» знаменитим Єгором Яковлєвим «Общая газета» не мала шансів...

І Яковлєв її продав маловідомій у газетному світі людині, якомусь петербурзькому бізнесменові, який нібито вирішив створити нове видання, журналістів звільнити, газету перейменувати... Звісно, важко зрозуміти в такому разі сенс самої покупки. Спочатку новий власник пояснював, що хоче придбати розкручений бренд, аби під його капелюхом зробити нове, більш сучасне видання. А тепер виходить, що і бренд не потрібен, і журналісти не потрібні. І гроші були сплачені саме для того, щоб газети просто не було. Когось зі своїх не таких уже й чисельних читачів вона неймовірно дратувала. І якщо в газеті не можна нічого замовити — то можна замовити газету?

Саме цими днями, коли я намагався усвідомити, що ж усе-таки насправді сталося, побачив на телеекрані Єгора Яковлєва. Колишній головний редактор здавався збентеженим тим, що новий власник вирішив звільнити журналістів і відмовитися від назви «Общей газеты». Мав вигляд не людини, яка провела вдалі переговори і отримала гроші, а одного з тих, хто робив газету, а тепер опинився на вулиці. Не хотів згадувати прізвища петербурзького бізнесмена. Скаржився на власну тяжку долю — партія ніколи не давала йому спокійно пропрацювати на одному місці більше п’яти років, потім Єльцин звільнив його з посади голови телекомпанії «Останкіно»... Процитував гіркі правильні слова, які написав у останньому номері газети, — що треба вірити в суспільний прогрес, тільки не сподіватися, нібито він обов’язково збіжиться десятиріччями твого власного життя... А я подумав, що доля нашого дезорієнтованого суспільства залежала — і залежить — від стану моральності його пастирів... Вони вміють правильно говорити, вони точно розрізняють чорне і біле й оцінюють стан нашої власної моральності як незадовільний. Але ніколи не забувають про себе, улюблених. Вони — заможні міщани, які вміють грати роль героїв та наставників. Учитель обов’язково напише маніфест свободи, а міщанин обов’язково позбудеться економічно нерентабельного проекту. Герой боротиметься з владою навіть в тюремному ізоляторі, а міщанин домовиться з кимось із її представників — за невеликі гроші. Коли герої й антигерої приїжджають до модного ресторану на переговори, їхні машини виблискують перед дверима однаковим світлом заможності та влаштованості. Щоб зрозуміти, хто тут герой, а хто антигерой, треба зайти до ресторану і подивитися, хто там підписує папери у перерві між лососем та десертом. Однак, швидше за все, нас не пустить до ресторану охорона героя, а навіть якщо й пустить, то зупинить охорона антигероя. І ми будемо чекати нашого пастиря на вулиці під дощем, щоб подякувати йому за все, що він для нас зробив, і привітати з вигідною домовленістю...