ЧЕРВЕНЬ. ТИРАНА

Дивився по телебаченню програму, присвячену радянським жінкам, що опинилися в Албанії в епоху різкого загострення радянсько-албанських відносин і, звісно ж, стали заручницями цієї ситуації — потрапили до концтаборів, на заслання, із щасливих дружин іноземних випускників московських чи київських вузів — стали «ворогами народу»…Дивився зацікавлено ще й тому, що розмови відбувалися на вулицях сучасної Тирани — і я мав можливість хоча б пунктирно порівняти теперішній вигляд міста з тим, яке побачив під час власної подорожі. І мені здалося, що не дуже все змінилося за десять років. Хоча, напевне, зараз я не відчув би того шоку, який супроводжував мене практично всі дні албанської подорожі. Бо, хоч як дивно, та подорож стала для мене не просто поїздкою до Албанії, а насамперед мандрівкою в соціалізм. Виявилося, що справжнього соціалізму я й не бачив — бачив якийсь постарілий, змарнілий його привид у Радянському Союзі, бачив каторжника на пенсії. А в Тирані під час моїх відвідин якраз демонтували постамент пам’ятника Сталіну. І Енвера Ходжу, який усе своє життя був вірним учнем радянського диктатора, щойно перепоховали, — я бачив його мавзолей, що за масштабами не поступався мавзолеєві Леніна...Я побачив Радянський Союз в мініатюрі. Районні центри нагадували мені міста з радянських фільмів 20-х, а Тирана здалася містом із радянської кінохроніки 60-х — так що я навіть бачив дівчат у ситцевих сукнях на центральному майдані столиці (чи, може, я собі їх вигадав завдяки атмосфері?). У горах неподалік Ельбасану ми відпочивали, дивуючись силуетові гігантського металургійного комбінату, який, здається, нічого не виробляв протягом усієї своєї історії, а поруч із нами біліли знамениті — і нескінченні — бункери, вибудувані практично по всій країні для захисту від можливого нападу. Я брав інтерв’ю у тодішнього голови парламенту, який два десятиріччя провів у тюрмах, і відвідав лідера екс-комуністів, що розмовляв зі мною бездоганною російською мовою випускника московського вузу. Я бачив суспільство, якому ще вдивовижу іноземці, герметичне і якесь наївне у своїх сподіваннях, — згодом спалахне справжнє повстання людей, пограбованих організаторами фінансових пірамід, і це при тому, що в усіх інших колишніх соціалістичних країнах крах аналогічних пірамід відбувся без особливих потрясінь... Дитяче суспільство! Ось що я побачив, у вже згасаючому вигляді, в Албанії — саме за умов такого суспільства можлива справжня диктатура, об’єднана не тільки жахом, а й парадоксальною вірою більшості у бездоганність намірів «старшого брата».

Я усвідомлював, що річ тут не в національному характері албанців, бо бачив зовсім інше суспільство — в Косові. Бачив, якими можуть бути албанські інтелектуали, албанські газети, який рівень самоорганізації і взаємної підтримки в цьому практично підпільному світі. І мені подобалося їздити до Пріштіни, спостерігати розвиток цього світу. Однак перед поїздкою в Албанію я багато читав з історії цієї країни й усвідомив, що Косово ніколи не було в центрі албанської історії, головні події розгорталися зовсім на іншій сцені. І на цій сцені люди і обставини раз у раз зупиняли історію, так що все доводилося починати спочатку. Це була не просто історія, а, швидше, драма на історичну тему. Сусідні народи зазнавали великих потрясінь, однак у їхньому житті великі поразки сусідили з великими перемогами. А в албанців навіть великі перемоги перетворювались на великі поразки... І ці зупинки, розчарування, маневрування й маніпулювання надали суспільству дитячого характеру, йому кортіло в щось таке повірити, в короля, першого секретаря, фінансову піраміду...І дорослішає воно повільно, і важко собі було тоді уявити, що за кілька годин звідси можна дістатися до Греції або Італії, в зовсім інший світ...Хоча, ймовірно, тепер усе це вже зовсім не так загострено сприймається — однак саме в такому, ще не зміненому вигляді албанський досвід був цінним для кожного, хто хотів усвідомити, якою є справжня, не відлакована душа суспільства без вибору...