Червень. Таллінн

Кожний приїзд до Таллінна для мене тепер пов’язаний із ностальгійними спогадами. Столиця Естонії вже практично нічим не нагадує радянський мегаполіс з недавнього минулого. Це вже справжнє європейське місто, схоже на сусідні Гельсінкі або Стокгольм, тільки — додасть талліннець — краще, бо фінляндська або шведська столиці не зберегли такої середньовічної атмосфери... Все так, але око звично вихоплює з безлічі кав’ярень на Ратушній площі ту одну-єдину, яка існувала за радянських часів — як останній непереможений бастіон нормального життя, як музей естонського минулого і майбутнього...Сьогодні навряд чи хто повірить, що на Ратушній площі, де кожного вечора збираються сотні туристів і мешканців Таллінна, була усього одна кав’ярня, велике їй спасибі за один з найкращих спогадів мого дитинства...

Так, у спогадах і порівняннях, міг би минути мій талліннський день, якби я приїхав сюди, як завжди в останні роки, просто поблукати вуличками старого міста, з’їздити до Кадріоргу, побачитися із знайомими... Але цей візит був скоріш діловим — я приїжджав на конференцію, присвячену російським медіа. І моє найбільше враження від Таллінна — не те, що змінилося, а те, що не змінилося.

Протягом кількох днів я намагався зрозуміти, як сприймають Росію естонці, і як — росіяни, що мешкають в цій балтійській країні. І усвідомив, що відмінність полягає навіть не у оцінці ситуації, а в джерелі отримання інформації. Естонські співрозмовники посилалися на власну пресу, телебачення або західні ЗМІ. Російськомовні — на Перший Балтійський, тобто місцевий клон Першого каналу російського телебачення. І ось тут починалося!

Для тих, хто стежить за подіями в самій Росії, програма «Час» — це своєрідний різновид гумористичної чи драматичної передачі, все що завгодно, тільки не програма новин. Можна поважати чинну російську владу, любити Путіна, але це ще не означає — вірити власному телебаченню. Радянські люди також любили товариша Сталіна, але ж вони знали, що в кінострічках про щасливе життя, м’яко кажучи, не все правда...

Російськомовні мешканці Естонії — вже не радянські люди. Можливо, несподівано для себе, вони привчилися до інших стандартів журналістики, яка не спотворює реальність, а просто переповідає. Тому вони й вірять Першому Балтійському — ну а далі вже ставляться до його інформації у відповідності до власних переконань. Найголовніше — це те, що вони сприймають декорацію влади як реальність!

Можливо, тільки в Таллінні я усвідомив, яких успіхів досягла російська пропагандистська машина у створенні віртуального образу того, що відбувається в країні й експорті цього образу за кордон. Можливо, для Заходу цей образ не спрацьовує — саме тому і вирішено створити вже англомовний канал московської інформації на чолі з колишньою кореспонденткою путінського пулу. Але для російськомовного споживача — діє на відмінно!

Колись, на початку перебудови, російська журналістика була для нас взірцем — як треба змінюватися, як слід шанувати читача чи глядача. Сьогодні вона скоріш приклад перемагаючої пропаганди. Втім, ми могли б і цього повчитися — відразу скажу, що пропагандистський рівень наших провладних і опозиційних ЗМІ напередодні президентських виборів був далекий від російського — і за рівнем професійності, і за рівнем приховування «зайвих шматків» інформації. Справжнє обличчя наших політиків насправді відоме — ми тільки не бажаємо його побачити. Росіянину ж практично неможливо усвідомити справжній образ своєї політичної еліти — це все одно що переконувати людину, яка вперше потрапила до театру, що «благородний граф» — гастролер з Тамбова, а «красуня-молодиця» вже доньку до театрального училища відправила.

Не повірить!

Ми також можемо створити таку бездоганну театральну журналістику — зараз всі можливості є. Або створимо нормальну — ну хоча б таку, як в маленькій Естонії? Але тоді ми маємо відповісти собі на питання, чому це естонців турбує майбутнє російських медіа, а нас ні, чому в країні з населенням меншим, ніж в Києві, виходить кілька щоденних політичних газет, а нам запропоновано від щедрот Бориса Абрамовича «Коммерсант» — «кушать подано», чому естонські журналісти не дерев’яніють при появі якогось чергового політичного бонзи і не дивляться в його обличчя захоплено або презирливо — у відповідності від позиції працедавця — а просто розмовляють за кавою... Все-таки ж у маленької країни є свої переваги... Як, втім, і у країни цивілізованої...