Час крізь скло

Не певен, чи варто писати цей нарис в унісон «жіночому дню»? Розповідь подекуди не святкова, швидше - сумна. Хоча на першому плані в цій долі - «усе гаразд». Особистість помітна, жінка сильна, мисткиня титулована, «народну» отримала ще в 1968-му (нинішнього року, до речі, їй би виповнилося 85).

Це акторка, якою «хворію» давно й хронічно. Якби змусили скласти суб’єктивний рейтинг наших головних вітчизняних драматичних акторок, то, природно, увійде вона й у п’ятірку, і в трійку. Зінаїда Миколаївна Дехтярьова (1927-2004) мала унікальний дар. Вона зробила свого часу просто запаморочливий кульбіт: з легковажної оперети перескочила в серйозну драму. І зажила всесоюзного успіху, стала видатною.

Тільки, на жаль, якась несправедливість нависла над її сивою головою в останні роки життя. Та й нині така сама несправедливість тяжіє над її іменем як грозова хмара. Оскільки «її» місто (Львів) про неї згадує рідко, країна - тим паче (хіба їм нині до забутих акторок?).

І лише зграйка відданих шанувальників час від часу залишає про неї в Інтернеті якнайтепліші відгуки.

І лише літні режисери, в яких вона колись працювала, не можуть назвати рівних їй.

…Та ось іще я хочу достукатися (чи то до небес, чи то до необізнаних): «Ну як же, безсовісні, ви не можете її «ідентифікувати»?! Хто грав бабусю в популярному фільмі «Валентин і Валентина»? Ну? Вона! Хто приголомшливо зіграв головну роль в одному з кращих наших телефільмів «Злочин з багатьма невідомими» за Франком? Вона… Хто років тридцять безроздільно царював у театральному Львові, по праву займаючи трон акторки-цариці української радянської Галичини? Вона ж…». Відчайдушна російська жінка. Одеситка «за паспортом і походженням». Велика акторка милістю Божою.

***

П’яне таксі кривуляє львівськими вулицями. І мчить мене кудись «усе вище і вище» - до міської лікарні під номером 8 (на Дністровській). Їду відвідати Любов Яківну Каганову. Теж чудову акторку й так само театральну легенду. (На жаль… її не стало зовсім недавно, наприкінці минулого року… пішла в інший світ «заслуженою», хоча за масштабом таланту та глядацького обожнювання завжди була «народною»…).

Остання зустріч у маленькій лікарняній палаті. Кволі рухи худеньких рук. Провалля вологих очниць. І слабкий голос… Який раптом набирає сили, коли згадує «про Зіну». Про давню подругу, колегу. Якоюсь мірою і конкурентку. Оскільки Каганову вважали кращою у Львівській українській драмі (Театр імені Заньковецької), а Дехтярьову - головною в галичанській російській драмі (цей театр називався грізно й смішно - «ПрикВО»).

Тембр Каганової міниться барвами давно відцвілих днів, коли описує Зіну зовсім молодою, ще безтурботною. Ця її лікарняна розповідь - ніби уламки скла, в якому вже згасаючими променями віддзеркалюється давній час. З усмішкою - про «Зінині романи», про заміжжя. У подробицях оповідає, як одеситку Зіну, «зірку оперети» (котра колись працювала рахівником у водному інституті), напевно, Божим провидінням занесло на Захід України. А потім, коли оперету перекидали зі Львова назад до Одеси, Зіна вирішила «залишитися на Заході». І в 1954-му примкнула до Драматичного театру Радянської армії Прикарпатського військового округу (худрук Максимов).

І ця, колись безтурботна, героїня з різних оперет (від «Вільного вітру» до «Фіалки Монмартру»), упевнено набуває статусу серйозної драматичної акторки. Вона «ламає» свій співучий оперетковий голос. І шукає власний сценічний тембр з допомогою виснажливих занять «голосовою гімнастикою» (тобто тим, чим сьогодні не займається жоден актор, чому й голоси в них пискляві, слабкі…).

«Її» тембр можна впізнати серед будь-якого акторського різноголосся. Вона напрочуд вправно володіє «низами» («піано»), а її шепіт на сцені резонує сильніше, ніж «горлодерство» різних «крикух»… Годинами вона стоїть за лаштунками і вслухується, «як» говорить актор Аркадьєв, як душа його перетікає в кожне слово.

Не дивно, що в 50-ті на сцені Львівської російської армійської драми Дехтярьова починає багато й успішно грати у п’єсах Вишневського, Запольської, Треньова, Бернарда Шоу… Героїні «класичні» й героїні «актуальні» для постсталінської сцени.

Місто Лева починає «ломитися» на молоду акторку. А коли в 1959-му її вводять на роль Ніли Снєжко в популярній у ті роки п’єсі Афанасія Салинського «Барабанщиця», глядачі неодмінно запитують біля віконечка каси: «Хто грає? Дехтярьова?». Якщо Дехтярьова, вони купували квитки, якщо ні - розверталися і йшли собі.

Першою «барабанщицею» у львівському театрі була хороша акторка Л.Тарасова, яку Зіна завжди високо цінувала… Але вона грала Нілу лірично. А Дехтярьова, увійшовши в постановку, увірвалася на сцену вихорем. Вона була гострішою, жорсткішою, обпікала глядача драматизмом, згадувала Каганова.

Драматичну історію Салинського в ті роки навперейми ставили десятки театрів. У Москві, у тамтешньому Театрі Армії, «Барабанщицю» грали Фетисова, Покровська. Героїню, яку у п’єсі називають «вівчаркою німецькою», глядач ненавидів, жалів. І Дехтярьова, граючи коронну роль, пропонувала глядачеві певний виклик, ніби свідомо «грала на нервах». Якось Богдан Ступка ділився своїми юнацькими спогадами й розповідав, як «увесь Львов» гудів навколо «Барабанщиці», а ім’я Дехтярьової регулярно забезпечувало спектаклю аншлаги.

Так вона стає найбільш «аншлаговою» акторкою міста. Розгублені конкурентки притискуються до стінок, кліпають наклеєними віями. Усі розуміють: це не «мимолетное видение», а явище. Ця акторка прийшла у Львів «по наші душі» надовго.

Каганова, власне кажучи, теж її конкурентка, говорила про Зіну з добрим гумором (обидві - великі львівські насмішниці). Розповідає, як уже пізніше Зіну часто плутали з латиською кінозіркою Вією Артмане. Стверджує, що саме вона познайомила Дехтярьову з головним режисером її творчого життя - Анатолієм Ротенштейном.

«Він був учнем Крушельницького, був дуже талановитою людиною… Він емоційний, вигадник. Здавалося, немає п’єси, якої не міг би поставити й придумати для неї цікаве рішення!». Каганова начебто й стала «ханумою», яка поєднала двох непересічних людей - акторку і режисера. «Вони кохали одне одного… Про таке кохання тільки в книжках пишуть…»

* * *

Ротенштейн у Львівській російській військовій драмі спочатку був «черговим», потім став «головним». Зрозуміло, що репертуар військового театру виявився «підпорядкованим» обдарованню однієї акторки... І, як на мене, у такому програмному повороті немає нічого суперечливого чи неприйнятного. В акторки був дар - великий, унікальний, оригінальний, ні з яким іншим не порівнянний. Власне кажучи, був же колись і у Франції «Театр Сари Бернар» або в Італії «Театр Елеонори Дузе». От і в столиці радянської Галичини - на меридіані ХХ століття - виник «Театр Дехтярьової». І по праву... Оскільки стати з нею нарівні мало хто наважувався. Роман Віктюк - корінний львів’янин - уже у 80-му почав працювати в рідному місті над напівзабороненою п’єсою Славкіна «Доросла дочка молодого чоловіка» (задовго до московського спектаклю в постановці Васильєва). І Дехтярьова у Віктюка зіграла одну з ключових ролей (Люсю). «Вона грала потрясаюче! Такого в тому театрі не було ніколи! Що тоді робилося з глядачами! Це був ковток свободи й чистого повітря… Армійське начальство театру кричало, що це «вражаюче»… Але… зіграли лише один спектакль… Цим усе й закінчилося. Публіка влаштувала маніфестацію… Так, Дехтярьова - перша драматична акторка, вона приголомшлива!» - згодом казав в інтерв’ю режисер… Той, котрий «розпещений» роботою з «першими» - з Нейоловою, Тереховою, Тализіною, Дороніною. Віктюк ставить львівську примадонну в один ряд з московськими… А може, іноді й вище? Тим часом Дехтярьову деколи називали «львівською Дороніною». Хоча таке порівняння недоречне. Зінина стилістика
(і її ж акторська манера) ближче до згадуваної Артмане. Героїні Зінаїди Миколаївни рідко вихлюпують пристрасті назовні: їхні драми й трагедії глядач
вичитує крізь задану скупість її акторських виражальних засобів, крізь «гіркуватість» у її ж незабутньому тембрі, а також крізь повсякчасний легкий докір у її розумному та всерозуміючому погляді. Це - погляд жінки, яка дивиться «крізь» скло обставин - крізь час, що спливає…

Дехтярьову завжди вирізняє одна важлива властивість у різних її ролях - фантастична достовірність. Рідко зловживає «колоритними барвами». Ніколи не вдається до сценічної істеричності, зарозумілої екстатичності (утім, жанри різні траплялися). Вона несе «крізь» своє рольове сценічне життя виняткову людську гідність. Хоч ким би була у сценічних композиціях свого чоловіка-режисера… Медеєю (з п’єси Ануя), Аріадною (з «Комедії помилок»), Марією (з п’єси Салинського), Калугіною (із «Сослуживцев»), Тугіною (з «Останньої жертви»), Ханумою, Кручиніною…

…Взагалі, ви уявляєте собі бодай на мить, як в одній артистичній долі вмістилася антологія найкращої драматургії? У Львові літала над бар’єрами п’єс замовних і «своєчасних». Підкоряла собі колізії п’єс великих, котрі «на віки» (таких як «Без вини винуваті» Островського чи «Місяць для пасинків долі» О’Ніла).

«Склавши їй ціну», Дехтярьову кличуть до Києва, у Російську драму, обіцяють квартиру… Вона прийшла, подивилася… на «інших» акторок - і відмовилася. Повернулася до Львова - щоб і далі бути «першою».

У 1976-му Ротенштейн ставить на неї спектакль «Віват, Королево!». Знамениту п’єсу Р.Болта про сестер-королев, правительок і суперниць: Марію Стюарт і Єлизавету Англійську. Трьома роками раніше в цій самій п’єсі поставила на коліна Москву Дороніна в «Маяковці» (у постановці Гончарова), коли одночасно зіграла двох королев. І нехай із запізненням, але на подібний подвиг наважилася у Львові й Дехтярьова…

Завдання архіскладне. У динамічній п’єсі, де один епізод стрімко змінює інший (Дехтярьовій потрібно було переконати глядача в тому, що це - різні сестри, дві несхожі жінки.)

І, як свідчать очевидці, її акторські метаморфози в тій постановці проявилися дивовижно. Вона була невпізнанна в різних іпостасях - в одному спектаклі. Одна її королева - фарисейство, інша - жіночність.

…Ті львів’яни, які бачили в 70-х спектакль «про королев», очевидно, усвідомили бодай на мить: була й у Львові «своя Бернар». Акторка, яка нехтувала сценічні умовності, вік, непомірні навантаження. Вона була… акторкою. І цим усе сказано.

Вона ж мала мужність… відмовитися грати чеховських жінок - Раневську, Аркадіну (хоча чоловік-режисер міг ставити на неї все що завгодно). Казала: та ви либонь подивіться на мої руки, це ж руки селянки, яка я, до біса, чеховська героїня?.. Не зіграла й Вассу Желєзнову, при тому, що це - точно «її роль».

Не зіграла багато чого - із пропонованого - і в кіно. Режисер Григорій Чухрай кликав її в «Трясовину» на роль матері дезертира. Але не відпустив театр. І в картині чудово знялася Мордюкова. Андрій Смирнов запрошував у «Білоруський вокзал» (напевно, за рекомендацією Євгена Леонова, який вподобав її після колгоспної комедії «Між високих хлібів»). Знову не відпустив театр. Етапну роль у цьому фільмі зіграла Ніна Ургант.

Достовірність Дехтярьової - у різних епохах і в різних образах - цілком правильно оцінили режисери радянського кіно. У картині Володимира Денисенка «Солдатка» вона - саме життя. У драмі Олександра Муратова «Авдотья Павлівна» вона ж - ніби частина природного ландшафту, польового пейзажу (важко уявити, що зовсім недавно ця акторка запалювала одеські феєрверки в опереті).

Особливою відданою любов’ю нагороджував Зінаїду Миколаївну «акторський» кінорежисер Георгій Натансон. По змозі запрошував її в різні фільми… Мабуть, найвідоміший - «Валентин і Валентина». Де бабуся Дехтярьової - втілення фундаменту родини, її основа. Надзвичайно сильний акторський ансамбль картини жодним чином не затінив невеличку роль Зінаїди Миколаївни. Бо вона приховано, але сильно несла в цьому фільмі тему одвічну й важливу - відданості, відповідальності, людської чесності.

До речі, на зйомках у Натансона 1984-го саме й зустрілися «дві королеви», львівська й московська. Дехтярьова й Дороніна. Тетяна Василівна грала дочку. І було щось споріднене в сильних жінках. Було й інше - що взаємовіддаляло їх одну від одної.

Зінаїда Миколаївна, треба сказати, ніколи (ніби демонстративно) не згадувала імені Дороніної, коли йшлося про цей фільм. Могла говорити про Удовиченко, Русланову, Люсьєну Овчиннікову, навіть для скромного обдарування Зудіної знаходила добре слово. Про Дороніну - ніколи... Неначе двом «першим» було колись затісно в «інтер’єрі» однієї картини. Після того, як узимку 2011-го я розповів Тетяні Василівні, що її кінематографічної матері давно немає на світі, Дороніна взяла паузу - довго мовчала. Далі промовила: «Не знала… Чудова акторка… Достовірна…»

***

У всьому відбивалася ця її достовірність, органіка. Неначе крізь скло різних вікон дивляться на тебе різні жінки, а насправді - одна! Навіть бабусі на львівських базарах сприймають її за свою. А Дехтярьова у відповідь жартома: «Та я ж не бандерівка, а бандерша одеська!» На львівських вулицях немає їй проходу - кожен зустрічний розкланюється…

Вона справді була (і буде) «талісманом» Львова, певною окремою гранню його примхливої іноземної «архітектури».

Магнітом до неї притягувало різних людей. Дім завжди повен гостей, друзів, шанувальників.

І вже кому-кому, а їй найменшою мірою пасують нотки смутку в традиційних риданнях про акторську самотність (на схилі літ). Людиною вона була компанійською, відомою як хуліганка, по слово в кишеню не лізла. Пересипала свою мову не тільки одеською морською сіллю, а й львівським «пейоративним» перцем.

Хтось її за це недолюблював. Інші, навпаки, цим захоплювалися. У Львові - де-факто - був негласний фан-клуб Дехтярьової. У радянські роки й визначення таке не особливо популярне, але фани в неї - палкі, одержимі, не пропускали жодного її спектаклю...

Колись у її життя і в її домівку надовго ввійшла Емма Капаєвич. Шанувальниця… Почала допомагати по господарству. І розчинилася в житті акторки, підмінивши ним власне (життя). Навколо великих акторок завжди утворюються такі «планети-супутники». Ніна Берновська як «супутник» планети Бабанової. Не один «супутник» обертається багато років і в орбіті Ади Роговцевої…

У такій «астрономії» є зачарування старого театру XIX століття. Коли акторка - світило (сонце), навколо якого й обертаються інші долі, світи.

* * *

В «орбіті» Зінаїди Миколаївни - завжди безліч цікавих людей. Один із таких - кінорежисер Олег Бійма. Зустрівшись одного разу 1989-го, вони вже ніби й не могли жити одне без одного… Створили кілька спільних фільмів («Гріх», «Хочу зробити зізнання»). А на початку 90-х Бійма береться за роботу над чи не найкращою своєю стрічкою - екранізацією повісті Івана Франка «Основи суспільності» (фільм згодом назвали «Злочин з багатьма невідомими»).

Франко, який працював у львівській газеті, створив багатофігурну кримінальну композицію на основі справжніх фактів та документів. 1889-й, злочин «всередині» однієї сім’ї… Це розповідь про владну матір, у чиїй душі по черзі змагаються ангели й демони. Олімпія Торська - один із найскладніших жіночих образів в українській літературі, про який може тільки мріяти велика літня акторка.

І ось мрії збуваються. Дехтярьова, яка пережила на зламі 80-90-х надзвичайно тяжкий період у рідному армійському театрі (про це нижче), несподівано отримує від лиходійки-долі нежданий подарунок… Приголомшливу компенсацію за колишні свої образи та драми.

І такою ось значимою роллю графині Торської в середині 90-х вона царствено обрамляє свою ж кар’єру в мистецтві: «прописує» себе у вічності…

* * *

Цей її образ на кіноекрані - одне з найдосконаліших творінь вітчизняної культури у ХХ столітті. Роль, після якої хочеться дописати щось розгублено-наївне, на кшталт «краще не буває».

Дехтярьова грає не те щоб драму матері, в ній у самій - незрима драма епохи. Щось розвалюється... Щось потроху підгниває... І ніби одні й ті ж метастази роз’їдають і суспільство, і окрему людську долю. І ось уже в руках у неї молоток, піднятий над жертвою. Над колишнім коханим. Над батьком її нещасного сина…

Туман в очах - і уламки розбитого минулого.

Сім телевізійних серій зняв Бійма на основі тексту Франка. Але для мене немає хронометражного поділу. Прихована енергія цієї картини сфокусована у графині, в акторці (хоча всі актори грають чудово). Сприймаєш цю історію часто саме очима героїні - матері, вбивці. Не пригадую прикладів, щоб в українському кіно інші акторки вміли так багатозначно «мовчати», як мовчала у «Злочині» Дехтярьова. Її мовчання в суді, біля труни… Крізь скупі репліки - нищівна владність, ледь притлумлена одержимість.

Для цієї артистки не потрібні були ні 3D, ні 4D. У такому «мовчанні», в трактуванні галицького й польського гонору (характеру), вона була об’ємна, як… Я навіть не знаю, з чим це порівняти. Можу годинами дивитися фільм лише заради неї - нескінченно. І якби тоді, 1993-го, на зйомках опинився Володимир Немирович-Данченко, він неодмінно б знайшов для «реанімованого» МХТу акторку ідеальну. Оскільки в Дехтярьовій «життя людського духу» народжувалося не через ефект (або афект), а через цей-таки «дух», що постійно жив у ній самій - і лихим демоном або черговим янголом виривався назовні… Олексій Богданович, який грав пана Адася (її сина в картині), розповідає про виняткові зібраність і покірність акторки режисерові впродовж усіх восьми місяців зйомок… Цілувалася в кадрі, а потім жартувала, що «всю ніч не спала». Себе тримала в руках, але й іншим не давала спуску, вимагаючи миттєвого «включення» у творчий процес…

***

1996-го вона отримала Національну премію імені Тараса Шевченка за роль Олімпії Торської. Тут класичний приклад, коли «нагорода знайшла героя», - об’єктивно, справедливо. Вчасно.

Але «Злочин», на думку близьких друзів акторки, став не тільки лавровим вінком на її голові, він став ще й її терновим вінцем.

Чорна заздрість…

«Не всі у Львові вибачили їй великий успіх, хоча всі оцінили геніальну гру російської акторки у хрестоматійному українському сюжеті...».

Львів (як і Київ, до речі) - прекрасний зовні і часто безжалісний внутрішньо. Особливо до деяких своїх символів…

…На той час, на середину 90-х, кільце відчуження навколо неї вже звужувалося, стало схожим на петлю. Місто було глухе до її біди. Театр, якому віддала життя, залишився в минулому. Цей театр став схожим на розгромлений скляний будинок, уламки якого боляче ранили її пам’ять…

У середині 80-х, коли в СРСР розпочинається «перебудова», починають «перебудовуватися» і творчі колективи. ПрикВО - очевидно, добряче втомившись від тягаря слави своєї першої акторки, - починає проти неї спочатку рухи несміливі, потім упевненіші.

Наївній сіромі вічно ввижається, буцімто, «з’ївши» талант, сама вона вмить засяє…

Мішенню у період перебудовної розправи стає чоловік акторки - Анатолій Ротенштейн. Режисер, який випестував і вибудував цей театр. Який зробив його свого часу одним із найкращих в Україні.

На нього пишуть доноси - далекому від мистецтва армійському командуванню (у його підпорядкуванні перебував театр).

Акторці згадують її «нестерпний» характер, «примадонство».

Всередині колективу утворюється «фронда».

Талановитий режисер Роман Мархоліа, що на той час опинився «транзитом» у театрі, розповів мені, як колектив стояв тоді на порозі тривожних «змін», але при тому рівних Дехтярьовій не було, та й бути не могло. Мархоліа, на щастя, уникнув ролі руйнівника чужих доль, виїхав до Севастополя.

…Але залишилися інші, місцеві. Їхні імена навіть огидно друкувати, до того вони бездарні, низькі. Почалося цькування. Збори, доноси, чвари. Хмільна перебудована «свобода» запаморочила голови і блокувала мізки. Колишні друзі стали ворогами. На щастя, не всі… Від акторки не відвернулися А.Кравчук, В. Щербаков.

Тим часом режисер Ротенштейн уже написав заяву на звільнення. Проте не зміг розірвати «пуповину», котра пов’язувала його з театром. І на певний час залишився черговим. Утім, театр уже скочувався по похилій. І сам новий час підштовхував його в прірву.

Ротенштейн, який болісно пережив цькування та відторгнення, незабаром помер (1990-го).
А 1991-го розпався Союз… І фактичний розпад колись професійного колективу став зримою прикметою нового часу…

Новітні військові чини відверто не розуміли: навіщо українській армії російський театр, та ще й у Львові? Різко змінився ідеологічний вектор - з «комунізму» на «націоналізм»… І театр стали перепрофільовувати, шукати йому нове місце під сонцем.

Театральна розруха почалася не тільки в головах. Коли перед спектаклем у гримерці Зінаїди Миколаївни раптом прямо в чашку з кавою гепнув шматок тиньки (що відпав від стелі), вона сказала: «Це кінець! Настав час іти…»

Та ніби ще намагалася себе стримати, хапалася за соломинку. 1993-го вирішила відновити детективну комедію Р.Тома «Вісім люблячих жінок». І сама ж чудово зіграла бабусю в інвалідному візку. Свою героїню вона робить головною серед усіх дам: перетворює її на пружину закрученого детективу з обманами та підставами.

Та сили вичерпувалися. Накопичилися образи. Згодом, уже остаточно залишивши театр, вона намагалася навіть не дивитися в «той» бік. Але коли якось запросили на ювілейний вечір, відмовитися не змогла... Прийшла. А повернувшись додому, занурилася в депресію… Ніхто ані словом не згадав про найкращого режисера, про її Ротенштейна… І, можливо, лихим відгомоном у її пам’яті звучали інші закулісні образливі слова (на його адресу) - про «жидів», про те, що «від них нема спасіння!» (цей репертуар у нас ніколи не зміниться…).

Тепер не так уже й важливо, чи є цей театр і чи потрібен він комусь у місті. По суті, не було ж офіційного «погрому» (коли військові начальники з шаблями наголо знищують бідних артистів). Було - самознищення. Або, очевидно, щось інше? Те, що заховане за трагічною інтонацією акторки, яка один тільки раз обмовилася перед друзями: «Вони - вбивці! І Толю я їм ніколи не прощу…»

І, можливо, так, як колись Аліса Коонен прокляла Камерний (після розправи над Таїровим), - і Дехтярьова, нікому не бажаючи зла, одного разу… тільки подумала про справедливість, про небесну відплату… Бо боротися сама вже не мала сил.

Час, нездоланний ворог усіх великих акторок, уже з’їдав її здоров’я, ослаблював зір. І у вигляді «слідів злочину» залишав пігментні плями - на тілі, а моральні виразки - в душі.

Вона інколи пручалася... Потрібна була операція на очах - зважилася. І незабаром знову розгадувала нескінченні кросворди, ковтала сигарету за сигаретою, димлячи як паровоз і примовляючи: «Моя остання сигарета буде погашена тільки об кришку труни!».

І на Личаківському вона наперед «забронювала» собі місце поруч із могилою чоловіка. А коли її не стало - влітку 2004-го - друзям акторки довелося пробивати кам’яні стіни в кабінетах чиновників, щоб отримати дозвіл на… останнє пристановище для першої акторки. (Місце знайшли - після солідного хабара.)

Тепер, коли минуло багато років відтоді, як її не стало, не кожен гід по Личаківському покаже мені її могилу… Я був там у січні. Просив знайти під снігом… Ніхто не знав, де, хоча дехто про забуту акторку все-таки чув: «Та була колись така…»

Не один рік Олексій Богданович, уже по лінії СТД, пробиває питання із встановленням їй меморіальної дошки… Але у Львові нікому це не потрібно. Навіщо їм російські акторки? Хай вони хоч тричі великі. Тим більше з минулих - радянських - років.

***

Розповідь про неї без закінчення. Тому що сама вона - нескінченна. Пригадується 1997-й. Фестиваль «Золотий Лев». Зустріч із акторкою в місцевому відділенні СТД, розмова для газети. Касети «МК-60» її голос «увічнюють». Але… тут-таки - чомусь (!) - усе «розмагнітилося»! Прекрасний монолог акторки випарувався, зник. І оказія ця стала для мене багаторічним докором… Вивітрилося з голови багато деталей її монологу з 1997-го. Та ось чітко пам’ятаю інше. Як під час своїх емоційних екскурсів у минуле вона імпульсивно закидала голову, неначе шукала не очі співрозмовника, а своє відображення в небі. Тоді мені здавалося, що це акторський жест, гра на одного глядача. І тільки згодом зрозумів: то була не гра. Вона піднімала голову, щоб утримати в очах сльози, які так і норовили розмити її грим.