Богдан Жолдак: «У кожній газеті є кілька сюжетів, яких би вистачило на «Війну і мир»!»

Здається, Богдан Жолдак скрізь. А може, він просто дуже вже помітний скрізь, хоч би де з’явився. «Найбільший письменник української літератури» — за габаритами тіла, проте аж ніяк за товщиною книжок з короткими оповіданнями; втім, хіба їхня вартість вимірюється кількістю сторінок? Та й узагалі незрозуміло, коли і як він устигає писати прозу: адже монументальна постать Жолдака виринає то на телебаченні (ледве вміщуючись в екран), то на мистецьких акціях (за його присутності приречених на розголос) і конкурсах (де головне, зрозуміло, участь — бодай хоч арбітром, але й перемог на його рахунку чимало), голос чути з наших і «ворожих» радіохвиль, а ще пан Богдан викладає студентам кінодраматургію, пише кіносценарії, статті, перекладає, фотографує, малює карикатури тощо…

Що ж найбільше вражає у спілкуванні з цим чоловіком, так це його оптимізм — як на наші часи, приголомшливий і парадоксальний. Яким, власне, і є сам Богдан Жолдак.

— Пане Богдане, ви дуже мобільна людина в тому сенсі, що постійно виринаєте у якійсь іншій якості, в дуже різноманітних проектах з різних сфер культурного життя. За вами важко встежити. Отже, чим займаєтеся сьогодні?

— Готую сценарій на конкурс, який оголосило Міністерство культури: це конкурс ігрових та документальних фільмів для молоді і про молодь, спрямованих на боротьбу зі СНІДом та наркотиками. Друга моя робота — на радіо «Культура». Третя розпочнеться з вересня, коли піду викладати на свій улюблений кінофакультет при Театральному університеті ім.Карпенка-Карого. Ще маю рубрику в газеті «Наш час»… Ну і, звичайно, пишу різні «дурні» оповідання.

Якби в нас нормально працювали друкувальні верстати, я б переймався лише прозою. Писав би в місяць одне оповідання і жив дуже добре. Але позаяк такої можливості нема, користуюся будь-якою нагодою заробляти за допомогою слова: чи переклад, чи переспів, чи статті… Не хочеться ж працювати, як деякі колеги: хтось ремонтує квартири, хтось переганяє автомобілі, хтось подався в сільське господарство, щоб мати кілька мішків картоплі на зиму. Тому я такий різноманітний, це не від добра.

— А чому ви ніде не затримуєтеся надовго? Швидко втрачаєте інтерес чи встигаєте з усіма посваритися?

— Ні, я ні з ким не сварюся, принаймні намагаюся, але ще за радянських часів я виробив таку тактику: працював одразу на кількох роботах на півставки. Тебе не смикають, тобою не затикають дірку, тебе не намагаються використати, послати в колгосп або подалі, ніж колгосп… До тебе ставляться обережно, бо знають: раптом що, ти можеш грюкнути дверима. На кожній роботі настає такий момент, коли треба боротися, вживати якихось дипломатичних заходів, щоб там затриматися. Періодично в кожного виникає така ситуація. Я ніколи не напружуюся, не змагаюся за своє робоче місце. Тихенько собі тікаю та й усе.

— Чи не виникає відчуття, що ви таким чином розпорошуєтеся, адже вам, кажете, хотілося б зосередитися саме на літературі?

— Так, іноді стає страшно. Дуже цього хочеться, і я вигадав напрочуд гарну методу: хоч коли б ліг спати, прокидаюся о шостій-сьомій і перші кілька годин святих тихенько щось рідненьке прозове шкрябаю. А потім починаються телефонні дзвінки, біганина, якісь ідеї, прожекти… Я хотів би цим секретом поділитися з усіма письменниками: треба прокинутися, поки ще сім’я спить, а ти собі виліз на кухню, взяв аркушик і, як ото Шевченко на Кос-Аралі, в захалявну книжечку записав кілька абзаців.

— Про вас кажуть, що ви пишете «багато і легко». Наскільки це відповідає дійсності?

— Так. Особливо легко мені стало писати останнім часом. Бо я тепер не встигаю за дійсністю, вона така строката! Подивіться: в кожному газетному номері є кілька сюжетів, яких вистачило б Толстому на «Війну і мир». Епічні, колосальні, карколамні, дикі, шалені! На будь-який жанр є історія у будь-якій газеті. А ті історії, які не потрапляють до газет, ще цікавіші. Це потаємні, справжні історії, які передаються з вуст в уста, їх дуже багато, це рай для письменника.

Зараз пишу оповідання про те, як Сталін закохався в балерину, від чого й помер. Відомо, що за день до своєї агонії він відвідав Большой театр. У залі, крім вождя, нікого не було, йшла вистава, як завжди в таких випадках, «Лебедине озеро». З театру Сталін вийшов лише о 23.30. Чому він вийшов так пізно, а наступного дня в нього стався напад? Ось я й пишу про цю невідому балерину…

— Після гучної акції «Суд над суржиком» за вами закріпилося реноме завзятого «суржикофіла». Чи ви ще не зрадили цьому кредо?

— Та просто кляті організатори призначили мене на ту епопею адвокатом суржику. Прокурором став Юрій Покальчук, йому було набагато легше, а мене поставили на захист, тому що це важче. Завдяки моєму адвокатському захистові вдалося висвітлити такі аспекти суржику, про які навіть науковці, що сиділи в залі, не здогадувалися. На цьому «процесі» ми нарешті вичленували таку думку: та російська мова, якої ми дуже боїмося й суржикуємо з нашою, насправді сама є суржиком від давньоукраїнської мови! Так, це фінсько-давньоруський суржик. І нам нема чого комплексувати.

— Цікава думка. Чи з віком вам не набридає образ епатажної людини? Чи не виникає бажання створити щось дуже серйозне і грунтовне, на Нобелівську премію?

— Хоч би яке серйозне я щось написав, Нобелівської премії мені все одно не дадуть, це я знаю точно. Тому що немає жодного перекладача, який з української міг би перекласти шведською вартісний твір. Хіба що перекладуть через російську або англійську, і вийдуть дурниці. Отже, я не поспішаю до тих лаврів. А писати щось велике… Там, де можна написати повість, я пишу коротке оповідання. В мене дуже багато сюжетів, ідей, і якщо я почну писати повісті, то мені десять життів не вистачить. Коротко відстрілююся, і совість моя чиста. І ще, відкрию, нарешті, цю таємницю: я пишу те, що пишеться саме собою. Нехай воно буде легке, нехай буде яке завгодно, аби не було нудним, важким, складним для сприйняття.

— Як складаються ваші стосунки з театром і кіно?

— На Львівському форумі видавців має засвітитися книжка з моїх двох п’єс, вона вже в друкарні. Ці п’єси хитрі, вони написані більше для читання, але думаю, після того, як ця книжка вийде, хтось із режисерів-театралів захоче їх поставити. Одна п’єса про те, як дітки граються в гральні автомати, не знаючи, що насправді це пульти наведення справжньої зброї десь в іншій країні, таких гарячих точок дуже багато. Дитина воює краще, ніж дорослий вояк, якого тисне військовий обов’язок, відповідальність тощо — вона грається!

В кіно ми нині живемо за допомогою конкурсів. Іноді я буваю членом журі на «Коронації слова», крім випадків, коли в мене самого є сценарій, щоб туди подати. Тепер іще конкурс Міністерства культури, про який я казав. У запуску кілька документальних картин, які розкривають наші здобутки, невідомі не тільки людству, а й пересічному українцеві.

— Теперішній кінопроцес виглядає збоку чимось дуже закостенілим. Що, на вашу думку, треба зробити, щоб збурити його зсередини?

— Ви правильно сказали: щось закостеніле, закоцюрблене — чому? Тому що всі дебати, які точаться п’ятнадцять років, мають одну мету: не показати головної причини знищення й занепаду українського кіно. Справа в тому, що на початку 90-х Міністерство культури втратило кінопрокат. Його віддали в Міністерство комунального господарства, яке завідує каналізаціями та всім комунгоспом. Після цього гроші не можуть повернутися в кіно! Поки кінопрокат не буде віддано назад кінематографу, всі ці балачки про те, чи кіно мусить бути державним, чи продюсерським, чи авторським, чи комерційним, — до пічки. Кіно мусить отримати механізм повернення грошей і збагачення.

Україна поставила світовий рекорд, гідний Книги Гіннесса: троє студентів і випускників вузу, де я викладаю, здобули гран-прі на трьох престижних кінофестивалях! Якби цим творцям дати трошечки прокату, вони легко робили б шедевральні повнометражні фільми. А всі розмови про кризу… Уявіть собі: ми з вами сидимо в концтаборі, нам дають на день кухоль лемішки, а ми кажемо про кризу харчування, проблеми постачання, недолік фінансування… Нас пахани тримають на цьому кухлі, а ми будемо економічно-естетські теорії розвивати, бо в нас іншого виходу немає!

— В одному з інтерв’ю після інавгурації президента ви дуже захоплено висловлювалися і про цю подію, і про нову владу взагалі. Тоді це було в руслі загальної ейфорії. А тепер — чи поділяєте ви оте загальне розчарування: «хіба за це ми стояли на Майдані»?

— Не поділяю. Революціонери отримали владу взимку, тоді вся Україна була вже розпродана-розкрадена. От коли ми зберемо новий урожай, скористаємося ним восени, коли всі проблеми, які нам лишив кучмізм, почнуть нарешті виправлятися… Вони вже виправляються! Моїй мамі підняли вдвічі пенсію. На радіо, де я працюю, режисерам і редакторам помітно збільшили зарплати. Інша справа, що режисери про це не кричать. А ті, хто не хоче, щоб про позитивні зрушення дізналися інші, волають, ніби все погано.

Звичайно, що означає отримати в спадок руїну, цілковито розкрадену, розбещену, спаплюжену державу, і до того ж прокляття вини за зроблене не твоїми руками? Але я думаю, що вже через півроку-рік почне стабільно працювати новий механізм. І в сільському господарстві, і в промисловості, і, гадаю, в кінематографі теж! Бо йде нова епоха кінопрокату: DVD, цифрова проекція, яку дуже легко налагодити в будь-якому кінотеатрі за копійки. Можна відновити прокат поза Міністерством комунального господарства, вклавши в це діло якихось три-п’ять тисяч доларів!..

— А стосовно розвитку літератури і книговидання у вас теж такі оптимістичні прогнози?

— Оптимістичні! Естетичний рівень нашої літератури загалом надзвичайно високий. І зверніть увагу, сьогодні дуже добре продаються розумні книжки. Якщо років п’ять тому наше знищене книгодрукування брало курс на попсу, то зараз, виявляється, підросло покоління дуже розумних старшокласників, студентів, випускників, які фуфла читати не хочуть, а читають найвишуканішу літературу. Наші видавництва почали перекладати, скажімо, балканських письменників: хорватів, сербів — це розкішна література, якої взагалі ніхто тут не знав. І ми тепер маємо можливість спостерігати, як комерція починає спиратися на найвитонченішу літературу. Є попит. Ця прекрасна молодь, покоління, яке прийде до влади після теперішньої, потребує класної прози й поезії. Зараз молодь збагнула: головне — підняти свою душу, розширити свої можливості, а відтак і здобути весь світ.