Блаженніший митрополит Володимир: «Кожен має свої — неповторні — стосунки з Богом»

Поділитися
Так сталося, що з митрополитом Київським Володимиром (Сабоданом) ми зустрілися в перший день Великого посту...

Так сталося, що з митрополитом Київським Володимиром (Сабоданом) ми зустрілися в перший день Великого посту. Разом із сонячною погодою й затишною обстановкою його робочого кабінету це умиротворяло й дозволяло з надією дивитися в майбутнє. Попри тривоги, викликані останніми подіями в Українській православній церкві.

Останнім часом предстоятель УПЦ усе частіше потрапляє під вогонь критики з боку «своїх». Довколацерковні братерства й ЗМІ критикують мало не кожний крок Блаженнішого владики. Мало не кожне його слово стає приводом для протестів «обуреної православної громадськості». Під її вогонь потрапили навіть «протокольна» зустріч предстоятеля УПЦ із послом США в Україні В.Тейлором і інтерв’ю радіо «Свобода». Пристрасті розпалюються «неперевіреними повідомленнями» про нібито спалені послання Блаженнішого в приходах, збираннях підписів «незгодних» із політикою митрополії тощо. Що загалом справляє доволі тривожне враження нестабільності всередині найбільшої української церкви.

Утім, із текстів обурених критиків мало що можна зрозуміти. У зустрічі з американським послом їх, схоже, найбільше обурює те, що посол — американець. А загалом критики готові «бити по руках» навіть за боязкі спроби подолати розділеність українського православ’я.

— Ваше Блаженство, останнім часом активніше почали обговорювати можливість появи в Україні помісної церкви й участі в цьому Вселенського патріарха. І якщо раніше йшлося про статус УПЦ КП і УАПЦ, то тепер говорять про церкву, яку очолюєте ви. Чи ведеться діалог між Москвою і Константинополем із цього питання?

— Діалог між православними Церквами ніколи не припинявся. На численних зустрічах і форумах вони спільно шукають відповіді на нинішні виклики світу цього. Але серед гарячих питань, які хвилюють сьогодні православне співтовариство, проблема статусу УПЦ не посідає якогось помітного місця. Статус Української православної церкви — це внутрішня справа Української православної церкви. І ніхто ні з ким не веде про це діалогу.

— А що ж думають про це всередині Української православної церкви?

— Як засвідчила зустріч архієреїв із президентом України, що відбулася недавно в Києво-Печерський лаврі, і наступний Архієрейський собор, це питання неактуальне і всередині УПЦ. Нас сьогодні хвилює насамперед комплекс застарілих церковно-державних питань, які перешкоджають виконанню місії в суспільстві. Це проблема статусу юридичної особи, який із 1918 року досі не повернуто церкві. І законодавче забезпечення її соціального служіння, і реституція церковної власності, і викладання «Закону Божого» у школах, і проблема оподаткування та тарифів для парафій і монастирів — усе прирівняно до промислових підприємств. Розумієте, у чому парадокс, — влада протягом п’ятнадцяти років не дає нам спокою зі статусом УПЦ у православному світі, але мало цікавиться реальним становищем церкви в рідній країні.

— Отже, питання розширення автономії УПЦ не порушуватиметься найближчим часом?

— З 1990 р., відповідно до Томосу, наш статус більший, ніж автономна (незалежна), і менший, ніж автокефальна (самоочолювана) церква. Ми маємо свій Священний синод, самі постачаємо єпископів, вирішуємо всі питання церковного життя. Головне в церкві — не статус, не форма адміністративного устрою, а те, чи виконує вона свою рятівну місію, визначену Господом.

— Можливо, статус усе-таки має певний вплив у цьому питанні. Самостійна церква може виконувати свою місію ефективніше.

— Незважаючи на всі труднощі і навіть криваві гоніння, наша церква вже тисячу років здійснює місію на цій землі. Її Таїнства благодатні і рятівні, що визнано всім християнським світом.

— Але «межі» автономії постійно «пливуть» — то говорять про «широку автономію», то про її «звуження». Тож де вони нині проходять, ці межі?

— Томосом 1990 року нам надано широку автономію. Відтоді «межі» її не змінювалися. Усі канонічні правила, які існують стосовно автономних церков, дотримуються і щодо Української православної церкви.

— Інколи трапляється чути голоси охочих позбутися цього статусу взагалі і повернутися у становище екзархату РПЦ. У чому плюс саме тієї автономії, яку сьогодні має УПЦ?

— Плюси автономного статусу очевидні. Він справді дозволяє ефективніше керувати церквою, вирішувати єпархіальні проблеми. Але головне — це саме той статус, який сьогодні задовольняє всіх: і тих, хто дорожить тисячолітньою єдністю Російської православної церкви, що народилася тут, на берегах Дніпра, і тих, хто хотів би більшої самостійності. Я не бачу питань, яких ми б не могли вирішити в рамках нашої автономності. У свою чергу, єдність із Російською православною церквою дозволяє нам повною мірою використовувати потужний ресурс богословської й інтелектуальної православної думки, спільно в дусі спільної історично сформованої традиції вирішувати вузлові проблеми духовного існування людини. Останніми роками були створені Церквою «Основи соціальної концепції», «Місіонерська концепція», «Концепція молодіжного служіння», «Основи господарювання» — православний погляд на проблеми трудових відносин, православна «Концепція прав людини» та інше. Над цими документами працювали сотні богословів і світських учених, у них зафіксоване православне осмислення сьогоднішнього світу, людини і людства. Вони стали помітними явищами в релігійній і суспільно-політичній думці Європи та світу. Торішній Саміт духовних лідерів, який зібрав у Москві понад сто найвидатніших представників основних світових конфесій, засвідчив, що православ’я може бути інтегруючою силою, пропонувати продуктивні ідеї для вирішення проблем, які постали перед світовим співтовариством.

— Поява православної «Концепції прав людини» була розцінена як черговий символ страху Російської православної церкви перед Європою та її цінностями. Страху, який генерують і в нас у країні.

— Я досить довго жив і працював у Західній Європі, тому мені важко зрозуміти, про які страхи йдеться. Ми — європейський народ, європейська країна. Європа — центр християнської цивілізації. І Декларація прав людини створювалася на основі християнських загальнолюдських цінностей. Так, конфлікт існує. Але не з Декларацією прав людини, а з нинішньою концепцією прав людини, яка нав’язується секулярним суспільством. Релігійна концепція прав людини відрізняється від секулярної тим, що пов’язує права людини з відповідальністю і повагою релігійних переконань. На цій підставі і православна, і католицька церкви виступають проти евтаназії, легалізації одностатевих шлюбів тощо.

— А ринкова економіка з її неминучим споживанням теж не викликає запитань?

— Ні, не викликає. За винятком 70 років тоталітаризму, ми теж жили в умовах ринкової економіки. У Церкви в цих умовах є ряд завдань. І вона їх виконує. У тому сенсі, що Церква завжди виступала за трудівника, за оплату праці, яка гарантує гідне життя його сім’ї, виховання, освіту, духовний розвиток дітей, достойну старість. Це відбито у православних «Правилах господарювання», розроблених Церквою.

— Прибічники подальшої автономізації УПЦ вказують на ту обставину, що в цьому статусі було б простіше домовитися з групами, які відійшли в розкол. Адже їхній основний закид УПЦ полягає в тому, що це «московська» церква.

— Зрозумійте, розкол не має і не може мати стосунку до статусу УПЦ. Це не просто щось, що «історично склалося». Розкол — це насамперед тяжкий гріх, породжений гординею. І виставляти якісь умови примирення людини з Богом, Його Церквою, можуть лише далекі від віри люди. Єдність — це благо Церкви. Вона досягається на підставі канонів, а не політичних угод. Інакше Церква давно перетворилася б у політичну організацію.

— Але це болісне явище, яке не йде на користь українському православ’ю. А отже, потребує якихось зусиль, можливо, навіть поступок. Шляхів, реальніших, ніж пропозиція всім відпалим прийти з покаянною головою.

— На сьогодні працює комісія з діалогу з УАПЦ. По обидва боки є розуміння згубності розділення єдиновірних, єдинокровних братів. Триває пошук шляхів до порозуміння і зближення. За час розділення нагромадилося багато взаємних образ, претензій. Треба терпляче, крок за кроком іти до поставленої мети. Це і є лікування. Рішенням останнього Архієрейського собору створено комісію з єдності. А крім того, мабуть, у всіх наших єпархіях є парафії, які повернулися з розколу без жодних комісій. Цей шлях теж відкритий.

Сам цей процес поступового відновлення єдності далеко не всім подобається. Тому що є сили, які хотіли б, поза всякими міркуваннями — політичними, історичними, дружніми, — щоб наша церква взяла і враз повністю порвала свої відносини з Москвою. А ми не можемо цього зробити. І це не потрібно. Тому що через Російську православну церкву ми народилися як автономна церква. Розрив — це ризиковано, оскільки може спричинити черговий розкол. А крім того, через Російську церкву ми здійснюємо свій зв’язок зі світовим православ’ям.

— Але в разі одержання статусу автокефальної помісної церкви буде перспектива стати самостійним учасником всеправославного діалогу — прямо, а не через РПЦ.

— Якщо колись буде на те воля Божа, у нас з’явиться автокефальна помісна церква. І тільки тоді це питання розглядатиметься. Але сьогодні наш народ до цього не готовий. Люди ще не можуть забути страху 90-х років, коли відбувалися захоплення єпархіальних центрів, бібліотек, духовних шкіл, кафедральних соборів. Місцями точилася боротьба до пролиття крові. Після цього православну людину з міцною вірою ви не переконаєте, що автокефалія принесе щось добре. Принаймні ще певний час. Сама ідея дискредитована в очах віруючих людей. На жаль, доводиться зважати на це. Адже не лише єпископи вирішують долю церкви — треба враховувати бажання і мотиви і віруючих, і духівництва.

— А як складаються відносини з католицькими церквами? Чи справді УПЦ, як пишуть у наших православних храмах, не визнає Таїнства римо- і греко-католиків нарівні з «розкольниками»?

— Якщо судити з давньої практики, то Таїнства католиків і православних вважають дійсними обидві церкви — це не сьогоднішнього дня постанова. Практика така, що якщо, скажімо, священик католицької церкви переходить у православ’я або навпаки, він приймається в тому сані, в якому він є. Це означає, що Таїнства мають взаємне визнання. Це стосується саме римо-католицької церкви. І греко-католицької, оскільки це частина римо-католицької церкви, тільки східного обряду.

— З часу набуття Україною незалежності переводити церковне питання в політичне русло вважається добрим тоном. Політики мотивують своє втручання в церковні справи міркуваннями «блага народу». Інколи складається враження, що церковники їх у цьому заохочують.

— Так, ми дякуємо і президентові, і депутатам за те, що вони такі стурбовані долею православної церкви. Ми віримо, що вони керуються благими намірами. Але слід враховувати те, що Україна — світська держава. І якщо держава самотужки починає будівництво помісної церкви, вона вже сама порушує Конституцію. Це втручання у внутрішні справи церкви.

— Здається, недавні «об’єднавчі» ініціативи президента України В.Ющенка не знайшли розуміння в єпископаті УПЦ?

— Ініціативи президента викликали напруженість у церковному середовищі. Адже багато хто ще пам’ятає, як «будували» Церкву в радянський час. А потім цю ж таки Єдину помісну вже створювали і Леонід Макарович, і Леонід Данилович. До чого це призвело? До нових конфліктів і нових розколів. Олександр Мороз тоді сказав мудру фразу: «Наша історія свідчить, що людськими руками ні знищити, ні створити Церкву неможливо». Віктор Андрійович зустрівся з єпископами УПЦ, виклав свої ініціативи, вислухав думку архієреїв. Це була продуктивна зустріч, оскільки ми змогли торкнутися дуже багатьох церковно-державних проблем. Президент зізнавався, що про деякі він узагалі вперше почув. Держава і Церква — співробітники у справі служіння людині. Тут величезні можливості для співпраці.

— Того, що президент Ющенко — прибічник єдиної помісної церкви, він ніколи й не приховував. Але недавній виступ з такою самою ініціативою Раїси Богатирьової на сторінках нашої газети викликав неоднозначну реакцію.

— Раїса Василівна завжди відмовлялася від коментарів на церковну тему, посилаючись на свою некомпетентність у цьому питанні. Тому пасаж у «ДТ», швидше за все, — непорозуміння. Адже відома солідарність лідера партії Віктора Януковича і депутатів його фракції в тому, що будь-які форми втручання держави у внутрішні справи церкви неможливі. До того ж Раїса Богатирьова вже роз’яснила свої висловлювання, заявивши, що вона мала на увазі канонічну Українську православну церкву, якій держава має надавати всебічну підтримку.

— Ви вважаєте, ідеал симфонії можна втілити з нашою нинішньою владою?

— Симфонія неможлива — ні з нинішньою владою, ні з учорашньою. Навіть з суто формальних міркувань: Україна — світська держава, Конституція закріплює відокремленість Церкви від держави. Симфонія неможлива і з богословського погляду, і з історичного. Можлива співпраця в соціальній сфері — у сфері турботи про людину, на чому ми й акцентуємо.

— Які ж пріоритети Української православної церкви у цій сфері?

— Основний пріоритет — подолання демографічної кризи, фізичного скорочення населення. Це багатогранна проблема, куди входять і відродження престижу багатодітної сім’ї, її економічних засад, боротьба з абортами, всебічна підтримка материнства та дитинства. Тому тисячі наших парафій і монастирів, яких уже 190, мають стати не тільки центрами молитви, духовного життя, а й соціального служіння. Дякувати Богу, у нас є успіхи. Просто чудовий приклад — Свято-Вознесенський Банченський монастир у Чернівецькій області, де живуть 140 дітей-інвалідів та сиріт. Я там кілька разів бував і переконався в тому, що там добре піклуються про дітей, дають їм чудову освіту і великі можливості. Це така радість...

— А ось просування християнських ідей у школу навряд чи можна вважати успішним. Курс «Християнська етика», впровадження якого так домагалися всі християнські церкви України, вийшов не дуже «християнським».

— Я вам навіть більше скажу. Був я недавно разом із мером Києва Л.Черновецьким у 192-й школі на заняттях з християнської етики. Дивився, слухав, гортав підручники і посібники, в розробках яких, до речі, і наша церква брала участь. Але ви розумієте, в які умови нас поставили: курс світський, і треба так подати матеріал, щоб не впливати на совість, волю, вибір конфесії та інше. Тому в результаті в матеріалах цих навіть немає слова «Бог»!

— То, може, не треба такої «Християнської етики»? Це ж профанація предмета.

— Звичайно, профанація. І усе через острах, що ми завдамо якоїсь «міжконфесійної шкоди»...

— У православної церкви є інший спосіб впливати на душі — проповідь. Але складається враження, що проповідують наші церковники набагато менш активно, ніж просувають у школу не зовсім християнський предмет. Може, слід було б активізувати саме проповідницьку діяльність?

— Активна проповідь — не обов’язково нав’язлива проповідь. Так, православні проповідники цим відрізняються від сектантських, які лізуть і у двері, і у вікно. Проповідь — це не тільки слово, а й справа, вчинки, спосіб життя. Людина — це Образ Божий. Він сам шукає порятунку, сенс свого існування. Православний проповідник — не агітатор і не пропагандист, а помічник людині на її шляху до храму і до Бога. Тому православна проповідь у принципі не може бути агресивною. Активнішою — так. Але без відриву від практики. Свідчення православного проповідника — це все його життя.

— У такому разі, можливо, річ у коштах, способах трансляції. Є можливість зробити церковний месидж доступнішим для сучасної людини?

— Це не можливість, це вже реальність, яка відбулася. Церква живе в сучасному світі, який називають інформаційним суспільством, і використовує всі інформаційні технології. Вже є чотири православні супутникові телеканали, православні інформагентства, телестудії, сервери в Інтернеті. В УПЦ 97 періодичних видань — і богословські, і церковно-суспільні, і сімейні, і молодіжні. Сім дитячих журналів. Є великі православні видавництва. У щорічному фестивалі православного кіно і телепрограм «Покров», який проводиться в Києві, у конкурсній програмі сотні робіт.

— Питання не в кількості, а в якості, менеджменті і, відповідно, затребуваності цієї продукції.

— Я не ідеалізую ситуацію. Нам є над чим працювати. Зараз важливо вже те, що є і пропонування, і попит. А рівень професіоналізму зростає. Згадайте, в радянські атеїстичні часи була проблема навіть Євангеліє дістати. Все церковне вважалося ворожим для радянської ідеології і не заохочувалось, м’яко кажучи. Але в людей було горіння серця. Вони прагнули дістати Біблію, ночами читали, таємно передавали одне одному. Потім, коли заборони зняли, вдарилися в іншу крайність — ринули в церкву. Але тепер уже й цей період закінчився. І тепер дуже важливо — кровно важливо — пояснити людям, дати їм знати про існування духовного шляху. Нехай буде хоча б ця «Християнська етика» — як завгодно, але дати знати хоч трохи свою історію — як світську, так і церковну.

— Однак цього мало.

— Мало, звісно. Але є ще значне коло молодих людей, котрі беруть активну участь у соціальному служінні церкви. Є люди, які читають і належать церкві вже не просто традиційно, а з глибоким усвідомленням. Над чим нам треба активно працювати — це над поширенням християнського способу життя, а не тільки назви. Якщо ми відрубаємо це коріння, якщо нічого в нас не вийде з релігійною освітою, буде зовсім зле. І для країни, і для православ’я.

— Чому ваша церква зберігає вірність церковнослов’янській мові? Люди інколи йдуть від вас тільки тому, що не розуміють мови церкви.

— Треба сказати, що церковнослов’янська мова зрозуміла всім слов’янам, тому у слов’янських країнах вона і вкоренилася як мова богослужіння. Звичайно, православна церква має традиції перекладу Слова національними мовами — це не щось чужорідне. І в нас було прийнято рішення Архієрейського собору УПЦ: якщо в парафії багато прибічників богослужіння українською, нехай служать українською. Але посилатися на те, що мова незрозуміла і тому люди йдуть... Найцікавіше, що здебільшого віруючі тримаються за церковнослов’янську саме як за мову богослужіння, за сакральну мову, відмінну від побутової. Як сказала мені одна людина, — це принаймні мова, якою матірщини немає. Це мова Божа. Цей підхід у нас поки що домінує.

— Проте залишається досить багато людей, котрі називають себе «просто християнами» і не вбачають сенсу в Церкві та її Таїнствах.

— Я повторюю: гадаю, час «стихійного християнства» вже минув. Воно було характерним для початку епохи релігійної свободи, коли величезна кількість людей пішла в Церкву, не цілком розуміючи, куди й навіщо йде. І це зрозуміло, оскільки всією дозволеною церковною літературою були календар настінний, календар церковний і два журнали, які виходили з-під ножа цензури ледь живі. Навіть Біблія була великою рідкістю. А сьогодні дуже багато різної інформації про церкву, тому кожен має можливість зробити усвідомлений вибір.

Що ж стосується Таїнств, то без них немає Церкви, як немає християнства без Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа. Таїнствами живе Церква. У Таїнствах — благодать, яка зміцнює й удосконалює людину. Люди справді не до кінця розуміють природу Церкви. А інформації про різні духовні практики дуже багато. Знаєте, доводиться інколи чути: «У вас така аура гарна — з вами приємно перебувати поруч». Але це не аура — це Благодать Духа Святого. І це треба так і називати. Однак модно казати — аура...

Стихійне християнство можливе тільки певний період. Але захоплення минає. А саме життя приводить до таких моментів, у яких усвідомлюєш необхідність будувати свої стосунки з Богом на серйозних засадах. Це явище часто викликане особливими обставинами в житті.

— Так, у нас це заведено — згадувати про Бога в горі. Але є ж й менш «шокові» шляхи?

— Є. Література. Мистецтво. Відомо багато випадків, коли в тяжкий для церкви час гонінь ми приходили до Бога і церкви не через виховання, а через мистецтво, історію. Для віруючої людини світом керує Бог. І промисел Божий над людиною настільки реальний, що, як сказано в Євангелії, «волосина не впаде з голови людини без волі Божої». Шляхів багато — і суспільний, і особистий, через різні душевні переживання. Але головне — дорога відкрита кожному. І немає двох однакових шляхів. Комусь це дається легше, комусь — важче. Кожен несе свій хрест. У кожного своє — неповторне — ставлення до Бога і свої стосунки з Богом.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі