Бійня на «літературному фронті». Сьогодні — День пам’яті жертв політичних репресій і Голодоморів в Україні

Майже 75 років тому, 14 грудня 1932 року, у самісінький розпал голодомору в Україні, Йосип Сталін і В’ячеслав Молотов підписали постанову ЦК ВКП(б) і Раднар­кому СРСР у зв’язку з проведенням хлібозаготівельної кампанії. Серед її положень — вимога «правильного проведення українізації» в Україні та місцях компактного проживання українців за межами УСРР (Кубань, Ставропілля, Воронежчина, південь Курщини). Це був остаточний вирок «українізації».

Політика «українізації» (ширше, на всесоюзному рівні, — «коренізації» неросійських народів) почалася під тиском «націонал-комуністів» і на вимогу Володимира Леніна, передану ним X (березень 1921 р.) і XII (квітень 1923 р.) з’їздам РКП(б) для інтеграції «околиць» у більшовицьку державу.

Але органи ГПУ не дрімали і ще у вересні 1926 року підготували документ для внутрішнього користування «Про український сепаратизм», у якому були й такі слова: «Та обставина, що українські націоналісти припинили відкриту боротьбу з Радянською владою і формально визнали її, не означає, що вони остаточно примирилися з теперішнім станом речей і щиро відмовилися від ворожих задумів... «Культурна боротьба» набула величезної популярності і втягла до лав своїх прибічників переважну більшість найбільш помітних представників укр. контрреволюції». Це була індульгенція для «плідної», але закритої роботи з викорінення «українського буржуазного націоналізму».

Відкриту боротьбу з «українізацією» органи ГПУ почали 1929 року, коли стартував процес «Спіл­ки визволення України». Справу слухали (9 березня — 19 квітня 1930 р.) у Харківському оперному театрі у присутності захисту, свідків та відібраної масовки (див. статтю Юрія Шаповала «Театральна історія», «ДТ», №9, 2005).

В Україні, яка пережила Голо­домор 1932—1933 років, почалося вже справжнє, без бутафорської театральщини (як у справі «СВУ», в якій проходило 45 осіб, у тому числі два академіки ВУАН, 15 професорів) полювання на інакодумців. Ось цинічні слова секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, виголошені ним 1933 року: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну!»

Тепер же настала черга української інтелігенції. І головними фігурантами справ були «недобиті пет­люрівці» та гетьманці, «члени ОУН» (у т.ч. й реемігранти та земляки з Західної України, що повірили в «українізацію»), які «займалися підготовкою терористичних актів».

Була б справа, а люди знайдуться. На початку 1933 року в Україні почалося «розкручування» процесу «Української військової організації», до якої «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Досвітній, Пилипенко і Вишня обвинувачувалися у підготовці вбивства Павла Постишева (другий секретар ЦК КП(б)У), Власа Чубаря (голова Раднаркому УСРР) і Всеволода Балицького (особливий уповноважений ВГПУ в УСРР, із 1934 р. — нарком внутрішніх справ УСРР). Тільки Остап Вишня був «помилуваний» — отримав десять років таборів. Решту дев’ятьох обвинувачуваних у справі УВО (ще не завершеній; всього було заарештовано 148 осіб) розстріляли. У листопаді 1933 року заарештували Леся Курбаса. Його розстріляв 3 листопада 1937 року капітан Михайло Матвєєв у Сандар­моху за вироком Особливої трійки УНКВС Ленінградської області. З 27 жовтня по 10 листопада 1937 року Матвєєв (інколи за допомоги мол. лейтенанта Г.Алафера) знищив 1111 осіб, як він доповідав в одному з актів, «быстро, точно и толково».

Саме на 1933—1934 роки припав новий виток репресій проти вчених, педагогів, звинувачуваних у «скрипниківщині» (нарком освіти Микола Скрипник застрелився 7 липня 1933 року). Трохи раніше, 13 травня, наклав на себе руки в харківському будинку літераторів «Слово» і Микола Хвильовий... 5 верес­ня 1933 року Колегія ВГПУ СРСР засудила на десять років виправно-трудових робіт ще одного провідника «українізації» — наркома освіти УСРР Олександра Шумського. 1946 року його вб’ють агенти НКВД уже «на свободі».

Під час обшуків у квартирах обвинувачуваних було вилучено «листування і літературу націоналістичного характеру», щоденники, листи… Слідчі з перших допитів почали чинити тиск на обвинувачуваних. Не маючи прямих доказів, вони почали підводити «базу», примушуючи учасників процесу зводити на себе наклепи, давати «свідчення» проти товаришів.

Свого роду історичний екскурс уже в обвинувальному висновку справи не залишав ані найменших шансів: «Бороть­бистська партія, зовні співпрацюючи з КП(б)У, водночас готувалася до захоплення влади і ставала центром тяжіння куркульсько-шовіністичних і антирадянських елементів, для яких боротьбистська партія виявилася зручною радянською легальною базою; ця націоналістична політика неминуче вела до збройного боротьбистського повстання». Використовувалися в ході слідства і свідчення вже засуджених у інших справах. Серед них — колишнього наркомфіна УРСР Михайла Полоза (у справі «УВО»): «віллємося, розіллємося і заллємо більшовиків». Арештований раніше письменник Олесь Досвітний ще 29 грудня 1933 року свідчив: «Зіштовх­нувшись тут (у Харкові. — С.М.) із такими запеклими ідеологами українського націоналізму як Яловий, Хвильовий і оточуючими їх націоналістами дрібнішого порядку, як Поліщук, О.Вишня, Любченко, Вражливий, я знайшов цілком співзвучне моїй ідеології середовище, примкнув до них і, послідовно йдучи крок за кроком разом із ними, увійшов до складу контрреволюційної організації в найближчий за тим час, яка виступала на боротьбу з більшовизмом». На той час Досвітній був розстріляний…

Із записної книжки Валер’яна Поліщука: «Ударництво — це завше функція бідності, це справжній тришкин кафтан»; «було б скучно й небезпечно, коли б світ раптом почав шукати шляху для свого розвитку в одній якійсь системі, що цього досі немає і, очевидно, ніколи не буде». Твори і статті письменників також стали «вагомим внеском» у їхнє засудження. Свідок Олесич у своїх показаннях навів цитату зі статті В.Поліщука «Розквіт української літератури» в журналі «Авангард: «Такі письменники, як Франко, Л.Українка, Винниченко, Коцюбин­ський, Кобилянська, Стефаник, Олесь, Філянський, можуть стать поряд кращих письменників світової літератури, особливо коли взяти на увагу, що їхня творчість сповнена своєрідних українських національних образів, характерів і літературно-художніх прийомів». Олесич таврує Поліщука: «Автор підкреслює значення української літератури саме в тому, що вона — «сповнена своєрідних українських національних образів». Кого вихваляє В.Поліщук? Він просто вихваляє всіх шкідників, націоналістів, починаючи від Зерова, Єфремова і закінчуючи рядом тепер виявлених контрреволюціонерів».

Обвинувальний висновок 20 лютого 1935 року підписав сам нарком В.Ба­лицький. І вже 28 березня (без участі обвинувачення та захисту) було оголошено вирок виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР. Його оголосив голова суду В.Ульріх. «Керівний центр контрреволюційної боротьбистської організації» був звинувачений у підготовці терористичних актів проти «тт. Косіора і Постишева», а також «стосовно тов.Сталіна». Л.Ковальов так і не визнав своєї вини, а В.Підмогильний і А.Панов визнали свою вину частково.

15 із 17 підсудних були засуджені до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна; Данило Кудря і Семен Семко-Козачук — до семи років позбавлення волі. Уже в листопаді 1937 року в Сандармоху (у складі етапу перебували також Микола Зеров, Лесь Курбас і Павло Филипович) були розстріляні за вироком «трійки» УНКВД Ленобласті Григорій Епік, Юрій Мазуренко, Валер’ян Підмогильний, Андрій Панов, Микола Куліш, Володимир Штангей, Василь Вражливий-Штанько і Микола Любченко. Євген Плужник помер 2 лютого 1936 року від туберкульозу на Соловках.

Засуджені «безпідставно» і «за сфаль­сифікованими матеріалами». Таке рішення прийняла Військова колегія Верхов­ного суду СРСР 4 серпня 1956 року.

Чому ж таким популярним був «терористичний» слід у версіях ГПУ, а потім і НКВД? Звернімо увагу на ще одне гучне вбивство, яке вразило всю Євро­пу 9 жовтня 1934 року і, як з’ясувалося пізніше, зіграло роль каталізатора для втілення реваншистських планів нацистської Німеччини в життя. У Марселі хорватські націоналісти вбили короля Югославії Александра I Карагеоргієвича та міністра закордонних справ Франції Луї Барту. Останній був одним із творців Версальської системи і непримиренним ворогом нацистів. Навряд чи випадково у справі письменників (багато їх боротьбистами ніколи не були) згадувалася «марсельська справа». Вже у пізніх своїх показаннях, явно написаних під диктовку (від 15 січня 1935 р.), В.Підмогильний свідчив: «У зв’язку з марсельськими подіями, були розмови у мене з кожним співрозмовником про терор як метод боротьби. Я особисто висловлював думку, що терор є законним методом боротьби». «Марсельські події» (але не вбивство Кірова!) підслідні неодноразово «згадують» у цій справі.

Хвилі терору з початку 30-х років буквально затопили Європу. Інша річ, що в СРСР терор проти співвітчизників став державною політикою. Терористи ІРА вбивали англійських чиновників, українські бойовики з ОУН проводили гучні «атентати» у відповідь на «пацификації» і приниження українців у міжвоєнній Польщі, хорвати боролися з гегемонією сербів у Югославії...

У такій ситуації сталінському режиму не треба було особливо сушити голову над тим, як приструнити «недобитих» ворогів радянської влади і як вибудувати драматургію чергової терористичної «п’єси». Сталінським сатрапам удалося розгромити «літературний фронт» в Україні, примусивши замовкнути поки що живих художників слова. Пам’ять про людей, які загинули у страшних стражданнях — і фізичних, і душевних, — допоможе одужанню нації, що про­йшла Дантові кола у столітті XX.

У сучасних історико-політичних дебатах постійно фігурують: український націоналізм (благо — не «буржуазний»), «посібники фашистів» — воїни УПА, ідеться про зростання антисемітизму. Ось тільки не береться до уваги той факт, що в Україні цілком вільно почуваються українофобські по суті сили, які одержують живильну підтримку не лише в контрольованих ними ЗМІ, а й на рівні державному.

Автор дякує науковим співробітникам Галузевого державного архіву Служби безпеки України за допомогу в підготовці матеріалу.