Більше ніж адвокат

Г аличанинові Костю Левицькому (1859—1941), який народився в містечку Тисьмениці поблизу Івано-Франківська в родині священика, доля наказала більше, аніж здобути та вдосконалювати фах юриста. Коли в галицьких українців з’явилися надії на політичне самовизначення, бути адвокатом, нехай і успішним, виявилося замало. Багаторічний депутат віденського парламенту та галицького сейму, керівник однієї з провідних політичних партій Галичини — національно-демократичної... Та з утворенням «республіки галичан» — Західно-Української народної республіки — Кость Левицький стає головою уряду, щоб довести світові — українці теж здатні творити своє державне життя.

Глибокі патріотичні почуття, доповнені дипломом випускника юридичного факультету Львівського університету, задали орієнтир в його житті. Займаючись адвокатською практикою, К.Левицький успішно захищає в австрійських судах виборчі, земельні та майнові права галицьких українців. Його професія — джерело заробітків та морального задоволення. Але українець, який прагнув суспільного прогресу для своїх земляків, активно поринає у вир громадського життя.

Вже у 80-х роках ХІХ ст. К.Левицький прилучається до роботи у товаристві «Просвіта» та Науковому товаристві імені Шевченка. Адвокат знаходить у собі журналістське покликання і стає активним автором часописів «Життя і право», «Діло», «Батьківщина», «Економіст»; навіть редагує «Часопис правнича». Аналізуючи у статтях адвокатські справи свої та колег, К.Левицький робить науково обгрунтовані висновки і дає рекомендації австрійському урядові щодо удосконалення правових норм.

Інтересам свідомого українця немає меж. Скажімо, ставши свідком пожеж у кількох галицьких містах і упевнившись у невмінні земляків рятувати своє майно, невдовзі очолив комісію при пожежно-спортивному товаристві «Січ».

Авторитет Левицького зростає. Одного з керівників національно-демократичної партії неодноразово обирають до віденського парламенту. Кость Левицький і там зорганізовує українських повпредів, засновуючи Український парламентарний союз, до якого увійшли депутати від найбільш впливових партій в Галичині (національно-демократичної, радикальної) та представники Буковини. А загалом історія репрезентації українців в австрійському парламенті — це безперервна боротьба за визнання українців як нації. Кость Левицький об’єднав українських депутатів і в Галицькому сеймі. А на початку 1914 року, коли в повітрі уже відчувався запах Першої світової і доля народів Австро-Угорщини набирала нового повороту, відомий парламентарій очолює Українську Головну Раду, сформовану з представників найбільших галицьких політичних партій.

Тодішні політики та політичні партії, за незначними винятками, не пропагували широко ідеї самостійної та соборної Української держави. Їхня державницька свідомість формувалася надто довго.

Наприклад, 16 жовтня 1917 року імператор Карл І видав маніфест, за яким Австрія мала стати союзною державою з широкими можливостями для народів, які її населяли. Але в ньому не йшлося про національну автономію для українців, а було окремо передбачено «з’єднання польських областей Австрії з польською державою». Чеські, німецькі, хорватські, сербські політики чітко заявляли про право своїх народів на самовизначення. Галицькі політичні діячі й далі надіялися на Відень, який мав би, як справедливо зазначає у монографії «Українська республіка галичан» доктор Степан Макарчук, «пройнятися справедливими просьбами українців і задовольнити їх бажання отримати автономію». Тривалий час і сам Кость Левицький обстоював цілком лояльну до австрійського уряду позицію, домагаючись лише розширення самоврядних прав для українського населення Галичини.

Реалізації планів провідних галицьких політиків суперечила й політична ситуація на Наддніпрянській Україні. Розгін кайзерівськими військами Центральної Ради та прихід до влади в Києві уряду гетьмана П.Скоропадського — всі ці події звужували простір для торгів з австрійським урядом на користь галицьких українців. Кость Левицький довго вагався і пропонував три варіанти виходу з глухого кута: перший — «годитися з гетьманом, бо гетьман має добрі наміри у справі самостійної української держави», другий — «створювати союз українських партій для поборення гетьманської влади», третій — «долати австро-німецький рух на Україні». Провід УНДП, головою якого тоді він був, засудив брутальне втручання Німеччини в українські справи, недотримання умов Брестського миру і став домагатися, «щоб австрійське правительство перевело поділ Східної Галичини з Буковиною в окремий державний організм в рамах Австрії». Коли стало очевидним, що Австро-Угорщина на межі катастрофи, К.Левицький та його соратники вирішили, що треба ставити радикальні вимоги перед Віднем через просування земельної реформи.

Можна стверджувати, що таких політиків, як Кость Левицький, народив час розпаду імперій. Вчорашній адвокат увійшов в Українську Народну раду, сформовану 18 жовтня 1918 року у Львові з українських парламентарів, представників провідних політичних партій та церковних діячів Східної Галичини і Буковини. І йому з колегами довелося виконувати визначальне для західних українців завдання — «об’єднати їх в одне ціле та визначити їх державну долю».

І ось 1 листопада 1918 року заступник намісника Галичини — українець Володимир Децикевич передає владу в краї Українській Народній раді. А через 8 днів було утворено раду міністрів, т. зв. Генеральний секретаріат. Кость Левицький стає головою уряду та тимчасово — державним секретарем фінансів.

Серйозні спроби створити ефективну виконавчу владу та використати політичну ситуацію на свою користь уряд ЗУНР все-таки здійснив — на початку 1919 року, саме в той період, коли його резиденцією став Станіслав. Про акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року написано багато. А ухвалення новоутвореним сеймом ЗУНР виборчого закону — подія, справді гідна уваги. Одним з основних авторів документа був саме Кость Левицький. Цей важливий правовий акт надавав виборчі права всім громадянам ЗУНР. У ньому було записано, що право обирати гарантовано особам, яким на день виборів виповнився 21 рік, а бути обраними — 25 років. Новий виборчий закон відіграв важливу роль у примиренні різних національностей, які проживали на західноукраїнських землях, бо гарантував національним меншинам 30 відсотків місць у майбутньому парламенті.

Того ж дня, 14 квітня 1919 року, сейм проголосував і за інший доленосний закон — про наділення селян землею. Про це теж мріяв К.Левицький. У документі було передбачено розподіл великих приватних землеволодінь, церковних і монастирських земель між малоземельними та безземельними селянами. Та закладені в ньому ідеї не встигли втілитися в реальність. ЗУНР у серпні 1919 р. зазнала військової поразки у протистоянні з переважаючими силами поляків.

Кость Левицький розумів, що виборювання політичних прав для українців мусить йти паралельно з їх економічною «самообороною». Ще у 1903 році він докладає чимало зусиль для створення у Львові центрального ревізійного осередку української кооперації в Галичині — Краєвого союзу ревізійного; правник був автором його статуту, організатором і першим головою. І вже в перший рік існування до цієї організації увійшли 84 кооперативи, що об’єднували майже 45 тисяч членів. Союз став фінансовою та організаційною моделлю для більшості кооперативів перед Першою світовою війною. Будучи уже знаним в Галичині, Кость Левицький прилучився до створення Ревізійного союзу українських кооперативів — найбільш потужного об’єднання, що до кінця 30-х років ХІХ ст. конролювало понад 80 відсотків українських кооперативів.

Після шести років поневірянь по Європі Кость Левицький повертається на Галичину і очолює Центробанк у Львові, працює у товаристві «Просвіта» та НТШ. Він «завжди молодий духом і зразково-точний», — так визначив основні риси адвоката, політика та кооператора Ілля Витанович у збірнику нарисів «Історія українського кооперативного руху» (Нью-Йорк, 1964).

Та після «золотого» вересня 1939 року Костю Левицькому не вдалося уникнути більшовицьких репресій. Нова влада його відразу заарештувала, і сивочолий доктор сидів у тюрмі в Львові, а потім на Лубянці в Москві. Коли почалася війна, Кость Левицький був звільнений, мріяв про головування в новоутвореній Українській Національній Раді... Помер 12 листопада 1941 року.

Нести тягар заступництва та політичного самовизначення великої частини українців — справді нелегко. Але історія початку ХХ століття розпорядилася, що цю важку і доленосну роботу виконає саме, галичанин Кость Левицький. І він з честю проніс свій хрест до кінця.