БІБЛІОТЕКА ПРИГОД 24 ЛИПНЯ — 200 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АЛЕКСАНДРА ДЮМА

«… Перед тобой склоняю

я знамена,

Мишень насмешек

будничных людей».

І.Сєвєрянін

Це було в шостому чи сьомому класі, навесні, на початку четвертої чверті. Вчителька фізики чомусь вирішила з’ясувати, що ми, учні, читали на канікулах. Вона не здивувалася, коли перший же піднятий нею двієчник і хуліган відповів:

— «Трьох мушкетерів»!

Та потім пішло-поїхало. Опитувані квадратно-гніздовим способом однокласники бадьоро рапортували:

— «Двадцять років потому»!

— «Віконта де Бражелона»!

— «Королеву Марго»!

— «Графиню де Монсоро»!

— «Сорок п’ять»!

Бідна фізичка, переконана, що її розігрують найбезсоромнішим чином, вдалася до останнього засобу: підняла з місця мене, відмінницю і зразкову дівчинку, не здатну на участь у таких змовах. Та я нічим не могла їй допомогти. У мене в портфелі саме лежав другий том «Графа Монте-Крісто»...

У житті людини є вік, коли книжки Александра Дюма читають запоєм — аж до того, що й на гадку не спадає з власного бажання (шкільна програма до уваги не береться) читати щось, крім Дюма. Вік, знаковий для всього подальшого життя. Яке, переконана, рухатиметься трохи в інший бік, якщо цей вік пройде повз ці книжки.

«Життя саме подарує вам усе найкраще, що в ньому є»

У передмові до «Вчителя фехтування» із моєї домашньої бібліотеки я натрапила на немислимо нудну академічну біографію Александра Дюма — виявляється, можливе й таке. На щастя, звичайно про його життя розповідають, спираючись на відомий біографічний роман Андре Моруа «Три Дюма» — книжку, написану майже так само весело, динамічно й жваво, як і твори її головного героя. Доля — немов суцільний ланцюжок курйозних і неймовірних історій, перманентних удач і запаморочливих успіхів.

«Так само, як жодна жінка не може відмовити у прихильності по-справжньому рішучому чоловікові, який за нею упадає, життя саме подарує вам усе найкраще, що в ньому є, якщо ви упадаєте за ним з блиском», — стверджував Александр Дюма. І вже він-то вмів блискуче упадати за своїм життям!

Бабуся — чорношкіра рабиня; батько — наполеонівський генерал, велетень, силач і герой, смерть якого спонукала маленького Александра, схопивши рушницю, лізти на горище розбиратися із самим Богом! Мати, яка мріяла зробити із сина скрипаля або, на крайній випадок, священика. Тріумфальний «д’артаньянівський» штурм Парижа з чотирма франками в кишені. Служба в канцелярії самого герцога Орлеанського. Стрімка кар’єра драматурга, а потім і романіста, великі гроші та ще більші борги.

Немислима швидкість літературної праці — звичайна людина не в змозі навіть переписувати тексти настільки швидко — і підозріла плодючість, що випливає звідси: понад 500 товстих томів! При цьому широкий, розгульний спосіб життя, із масою друзів, лукуловими бенкетами, гульбищами, парі та всілякими авантюрами. Далекі подорожі й дорожні нотатки, щодо достовірності яких дослідники зазвичай іронічно посміюються; зокрема саме Дюма вважають першовідкривачем одвіку російського дерева «развесистая клюква».

Незліченні любовні інтриги; анекдотична історія одруження з участю застуканого першої ж шлюбної ночі коханця дружини, який переночував голяка біля погаслого каміна, а під ранок його великодушно впустили погрітися в подружнє ліжко. І знову жінки, кількість яких, за різними підрахунками, перевалює чи то за три з половиною, чи то за п’ять сотень. Ще більша, на переконання самого Дюма, кількість позашлюбних дітей; щоправда, достеменно відомо «лише» про п’ятьох, двоє з яких носили батькове прізвище: дочка Марі Александріна та Александр, якого «сином» назвав не тільки рідний батько, а й література.

Критична маса неймовірного в «неакадемічній» біографії Александра Дюма-батька рано чи пізно спонукає сприймати її як якусь історичну легенду, а не життєпис реальної людини. Безперечно, Андре Моруа та інші міфологізували образ Дюма. А першим, хто дав потужний поштовх життю цього міфу, був, зрозуміло, сам письменник. Він не просто упадав за своєю долею, як за жінкою; він піклувався, щоб перипетії його залицянь стали загальним надбанням. Але...

«Ті, хто звинувачують вас у хвастощах, не підозрюють про масштаби вашого дарування, — писав Александру Дюма Генріх Гейне. — Розсипайтеся компліментами на свою адресу, насолоджуйте ними скільки душі завгодно, і все-таки ви не піднесете себе настільки, наскільки ви цього заслужили вашими чудесними книжками».

«Я міг би мати найбільший пам’ятник...»

«Дивовижне явище: Дюма й досі позитивні люди та серйозні літератори вважають легковажним, бульварним письменником, про якого можна говорити лише з трохи зневажливою, трохи поблажливою посмішкою, а тим часом його романи, попри майже столітній вік, живуть, усупереч законам часу й забуття», — писав О. Купрін.

Сьогодні можна констатувати, що «надзвичайне явище» стійко протрималося ще майже сотню років. Літературознавці не ставлять Александра Дюма в один ряд із його співвітчизниками й сучасниками — незаперечними класиками Гюго, Бальзаком і Стендалем. Його твори (і слава Богу!) не входять ні до шкільної, ні до університетської програм — хіба що до списку книжок для позакласного читання. «Легковажний, бульварний письменник...»; або ж, кажучи сучасною мовою, — маслітература?

Зрозуміло, твори Дюма, особливо п’єси, приносили йому не лише славу, а й чималі доходи, на підставі чого їх можна назвати комерційними. Вже говорилося про колосальну швидкість, із якою він працював, повністю нехтуючи заради цього пунктуацією. Проте явне бажання написати якомога більше було б грубо і примітивно пояснювати прагненням наживи. Швидше тут позначалося нетерпіння художника плюс майже спортивний азарт: приміром, роман «Шевальє де Мезон-Руж» Дюма, на заклад, написав за три дні, зачинившись у кімнаті й підсовуючи під двері готові сторінки.

З другого боку, над трилогією про мушкетерів він працював п’ять років, і вже сам список прочитаної ним літератури «склав би цілий розділ». Втім, дослідники завжди докоряли письменникові за незначні історичні неточності на кшталт відсутності нумерації на будинках в епоху «Королеви Марго». Та він і не ставив за мету абсолютну історичну достовірність. «Історія — це цвях, на який я чіпляю свої романи», — цей афоризм Дюма широковідомий. Рідше цитують його продовження: «З нею можна дозволити будь-які вільності за умови, що зробиш їй дитину».

Багато говорилося і про те, що Александр Дюма «робив дітей історії» не самостійно, а з допомогою «літературних негрів». Усе розпочалося з памфлету «Торговий дім «Дюма і К°», випущеного якимось Еженом Мірекуром. Дюма подав на нього в суд і виграв; проте позбутися «іміджу» експлуататора чужої праці йому вже не вдалося. І це при тому, що тоді у Франції справді «так носили»: будь-який письменник-романіст — скажімо, ті ж таки Гюго, Бальзак і Стендаль — мав «працівників», які виконували ту або ту частину роботи. Дюма ніколи не приховував, що часто пише у співавторстві; твори підписувалися лише його ім’ям, знову-таки, з комерційних міркувань — це в півтора-два рази підвищувало і його гонорар, і гонорар співавтора. Та — на жаль! — навіть із давнім другом Огюстом Мак’є, співавтором «Трьох мушкетерів», зрештою теж дійшло до суду. Щоб здобути підтримку громадськості, Мак’є опублікував розділ про страту міледі у «власному варіанті»; результат виявився прямо протилежним очікуваному.

«Я міг би мати найбільший пам’ятник, який будь-коли був споруджений на честь письменника, коли б не полінувався зібрати всі камені, кинуті в мене», — писав Дюма.

До речі, кілька років тому журнал «Вокруг света» опублікував його російські дорожні нотатки із вступною статтею перекладача під назвою «Реабілітація Дюма» і коментарями історика; так із письменника зняли одне з багаторічних обвинувачень — у виробництві тотального мандрівничого обману.

Та й «надмірно плідний Дюма» — теж, швидше, міф, ніж літературна реальність. Адже по-справжньому знакових речей у нього не так уже і багато. «Мушкетерська» трилогія, «Граф Монте-Крісто», «Королева Марго», «Графиня де Монсоро»... Звичайно, щирі шанувальники таланту письменника можуть назвати ще два-три десятки творів — але, погодьтеся, не понад п’ятсот! Нічого не залишається, як припустити, що серед створеного письменником справді було чимало «масліту», який і спіткала закономірна доля.

І все-таки навіть найприголомшливішим літературним удачам Дюма, які безперечно довели своє безсмертя, так і не знайшлося місця на полиці зі «справжньою» класичною літературою. Можливо, воно й на краще. Адже за всієї нашої поваги до авторів, які зібралися на ній, ця полиця частіше за інші покривається товстим шаром пилу.

Отже, потрібні книжки ти в дитинстві читав

Александр Дюма писав свої речі для дорослих, саме дорослій аудиторії він завдячував популярністю за життя — причому значно більшою мірою як драматург, ніж як романіст. Та згодом на перший план у його творчості вийшли саме романи, а їх читачі в усьому світі помітно помолодшали. Цілком закономірний процес, якщо пригадати слова Дюма-сина: «Мій батько — це велика дитина, якою я обзавівся, коли був ще зовсім маленьким».

Писати про виховний вплив романів Дюма на юні уми було б профанацією. Загалом, жоден із героїв його книжок не тягне на рафінований моральний еталон, а в самих творах немає й натяку на якийсь дидактизм. І проте незаперечно: у них дуже чітко розставлені пріоритети основних людських цінностей, переконливо й природно піднесені поняття честі, дружби, кохання. «Нужные книги», про які співав Володимир Висоцький, — це насамперед романи Александра Дюма.

На пострадянському просторі видавничий бум на Дюма випав на першу половину дев’яностих — а потім благополучно минув. Читацький попит задоволений на кілька десятиріч наперед — чи нове покоління вибирає щось інше? Благо вибір у сьогоднішніх підлітків куди багатший, ніж у мого шостого класу радянських часів, який поголовно зачитувався Дюма. Від культового «Гаррі Поттера» до потоку псевдоісторичного фентезійного масліту, де хороші теж фехтують із поганими й начебто теж за жінок і справедливість... Це якщо не брати до уваги тривожних чуток, що вони, підлітки, взагалі нічого не читають.

Втім, у цьому аспекті позиції Дюма міцніші, ніж у будь-кого. Він, як і раніше, залишається одним із письменників світу, якого найбільше екранізують, а книжка «Три мушкетери» — взагалі неперевершений лідер за кількістю появ на екрані. Серед кіновтілень роману — і класичні, без відступів від букви Дюма; і більш ніж вільні інтерпретації; і пародії, в яких головні ролі відведено слугам мушкетерів; і круті бойовики; і серіали, і мультсеріали, і версії з кішками та собаками... І, звичайно, чудовий вітчизняний телемюзикл; жаль, що його продовження з тими ж самими реально постарілими акторами в головних ролях вийшло дуже посереднім.

Та хороша екранізація, як відомо, не підміняє першоджерела, а навпаки, спонукає аудиторію прочитати його. Принаймні саме так було з багатьма моїми однолітками, які потім заявляли, приміром, що Веніамін Смєхов більше схожий на Атоса, ніж «книжковий» Атос. Смішний, наївний підхід. Точно так само, як десь смішними і наївними видаються палкі дискусії на інтернет-форумах, присвячених творчості Дюма, де нове покоління шанувальників ще місяць тому радилося, як краще відсвяткувати день народження кумира...

Та йдеться ж про вік, коли дозволено бути наївним, коли самостійно починаєш осягати вічні істини; наївність мине, однак істини залишаться! Я далека від думки стверджувати, що головну роль у їх осягненні відіграють книжки Александра Дюма. Однак у тому, що без них буде втрачено щось непоправно-важливе, переконана твердо.

…Рано чи пізно приходить до людини вік, коли романів Дюма вже не читають запоєм. Його книжки починають здаватися надто прямолінійними, не достатньо глибокими, перевантаженими історичними екскурсами й описами, та й просто задовгими. Навіть якщо якась із його кращих речей свого часу пройшла повз вас, ви вже не в змозі по-справжньому оцінити її. А втім, у вас немає ні часу, ні бажання взятися за Дюма. Лише трохи поблажлива, іронічна посмішка...

Ви по-справжньому щаслива людина, якщо цей вік у вас ще не настав.