Без поняття «єдиної родини»

Консолідація народу - це наявність у кожної людини відчуття спільної долі з усім загалом земляків. Тим часом у сучасних українців розмиті навіть межі поняття «ми», - на мою думку, більшість із нас схиляється до об’єднання на кшталт «я плюс усе населення - мінус влада»…

Двадцятирічна історія нашої незалежності свідчить, що влада, яку просвітлений свободою загал узяв у «перелицьованих» комуністів далеко не в тому обсязі, який забезпечував би розвиток демократії, - а оскільки в умовах демократії наші люди не жили, вони й тепер не знають, чого хотіти від суспільного устрою, аби він був справедливим, - фактично не забезпечила об’єднавчої моделі життя для соціуму. Усі два десятки років держава потребує новітньої системи управління. Так вважає доктор економіки і соціології, професор Юрій Саєнко.

Змінити систему - згуртувати народ

- За ці роки всі надії на систему управління, яка б відповідала незалежності, було втрачено, і ми прийшли до олігархічно-кримінальної системи. Проте постійно продукуються тисячі нібито нових програм та планів щодо майбутнього України, - і держава не шкодує на це грошей. Тим часом ми неухильно наближаємося до повної руїни, адже наша економіка, фактично, становить собою два сектори: перший - старі шахти, які видобувають вугілля та руду, заводи, які виплавляють та продають метал, експлуатуючи відсталі «совєтські» технології, і другий - індустрія торгівлі та розваг. На цьому ґрунті не приживаються жодні програми майбутнього, в яких наводяться незрозумілі для населення аргументи щодо зниження інфляції та підвищення ВВП, і реалістичність втілитися в життя для цих програм така ж, як реалістичність стати на гірські лижі для людини з ампутованими ногами… Треба міняти всю систему - політичну, економічну, соціально-економічну, гуманітарну. У нас взагалі порушено взаємний перехід між моделями, в яких існує суспільство, - діючою, бажаною, можливою та ідеальною. Та ж таки бажана модель не проходить перевірки дійсністю в нинішній системі, аби стати досяжною в умовах її зміни. А тим часом наші люди задихаються в зашморгу галопуючої інфляції, про що сигналізує навіть так званий «індекс борщу»: за останній рік вартість тарілки «української страви №1» зросла у два з половиною рази.

Держава просторікує про якісь «мозаїчні» реформи, а люди, розуміючи, що їх дурять або відверто знущаються, - гостро відчувають, що не навчилися гуртуватися у відстоюванні своїх прав та свобод.

Щоб відчути спільну долю з іншими, потрібно мати не так і багато: спільні територію, культуру, мову та уявлення про майбутнє. Проблема України в тому, що куди не кинь, нічого спільного немає. Мовним питанням - «під сурдинку» Росії - нинішня влада роздирає українську спільноту. Фактично третина населення України спілкується між собою переважно українською мовою, третина - російською, а ще третина - обома, залежно від обставин. Релігія, на жаль, теж не об’єднує всіх вірян. Культура - також. На щастя, українці - одностайні у питанні збереження цілісної території країни, хоча мають істотні розбіжності в тому, яку політичну систему обрати: частина їх хоче в Євросоюз, частина - в СНД.

У створенні моделі майбутнього, на мою думку, варто було би використати спільну діяльність людей, яка привела би до суспільного розвою. Об’єднати українців могло би те ж таки Євро-2012 чи ідея піднесення сільського господарства. Але при цьому треба показати людям, що це підвищить їхній рівень життя. Тобто тільки всеосяжні загальнонаціональні програми, які передбачають спільну діяльність усього загалу, а не гасла та декларації, можуть слугувати консолідації суспільства. Але хто їх створить і запропонує на суд суспільства?

Майбутнє України між кривими дзеркалами «слов’янського братства» і громадянської сумирності

У листопаді 2010 року соціологічний центр «Соціс» отримав відповіді 3200 респондентів на запитання Юрія Саєнка: «Якою є, на ваш погляд, найкраща модель для майбутньої України?» (див.табл.1).

- Передусім слід зазначити, що українська спільнота категорично проти федералізму та передачі Росії «исконно русских земель» Сходу і Криму, - розповідає вчений. - Горезвісний пострадянський синдром «братських слов’янських народів» виводить на перше місце позицію «вступ до складу союзу «Білорусь-Росія-Україна» з рейтингом 37%. Цим «синдромом» найбільше охоплений Крим, - там за союз висловлюється 60% опитаних, а далі ця «епідемія» поступово вщухає: Схід - 50%, Південь - 48, Північ - 32, Центр - 27, Київ - 25, Захід - 6%. Зазначений рейтинг корелює з відсотком етнічних росіян у населенні регіонів, що підтверджується підтримкою «слов’янського братства» найбільшими етносами: 55% росіян і 33% етнічних українців. Жіноцтво також трохи «союзніше»: за «братство» висловлюються 39% жінок і 35% чоловіків.

Цей «синдром» впевнено і прямо пропорційно наростає з віком респондентів: від 28% у молодих (18-29 років) до 43% у 60-літніх і старших. З людьми, котрим за сорок років, зрозуміло, - вони з дитинства перебували в полоні міфу про «все вокруг народное, все вокруг мое». А той факт, що понад чверть населення, якому на момент здобуття країною незалежності було десять років і менше, підтримує неоімперське «братство», - лежить виключно на совісті будівничих олігархічно-кримінальної України: молодим людям, виходить, вона видається жахливішою, ніж Російська неоімперія.

За рівнем освіти тенденція розумна: чим вища освіта, тим наш громадянин далі від «братських» ілюзій. Якщо серед людей із початковою чи неповною вищою освітою уражених цим «синдромом» майже половина (48%), то серед громадян із вищою - таких у півтора рази менше, хоч усе одно забагато (32%). Високоосвічена людина в нас усе ж таки погано знає світову й вітчизняну історію та її уроки.

Чверть (26%) нашої громади воліла б залишитися у нинішній формі незалежності, - це прагнення спадає від Центру (36%) до Криму (12%) (з неістотною різницею між представниками обох статей, різних вікових категорій та людей із різним рівнем освіти), з перевагою українців (28%) над росіянами (17%).

Принципово модерним є повернення України до європейського простору, - тільки там вона має шанс стати уповні незалежною демократичною країною. Це, на превеликий жаль, розуміє лише п’ята частина (22%) громадян України, від майже антиєвропейських Криму (10%) та Сходу (10%) - до найпрогресивнішого Заходу (56%). А між ними по висхідній: Південь - 15%, Північ - 19, Центр -23, Київ - 33%. Кількість чоловіків (26%), які висловилися за вступ країни до ЄС, майже у півтора рази більше, ніж відповідна кількість жінок (18%). Українців (25%) - у два з половиною рази більше, ніж росіян (10%), проте все одно рівень їхньої «європейськості» жалюгідний. Молодь (31%) за цим показником випереджає пенсіонерів (13%), а з рівнем освіти зазначений показник зростає з 12 до 28%.

За всіма цими рейтингами та тенденціями стоїть непереможений совєтський раб: Совєтський Союз стримить у кожній клітині свідомості та підсвідомості українця незалежної доби. Соціологічні дослідження - на підтвердження висновку - фіксують неприпустимо низьку (16%) частку достатньо обізнаних, поінформованих про стан суспільства громадян. З’ясувалося, що тих, хто керується у своїй поведінці й оцінці навколишнього життєвого простору реалістичністю і життєвою мудрістю, всього 39%. Дві третини електорату (64%) не мають впливу на владу та на прийняття нею рішень, - їхній вплив закінчується з підрахунком голосів на виборах, сумнівних щодо чистоти процедури. Природно, що три чверті електорату (76%) не несуть відповідальності за стан справ у країні. Звідси і досить проблематичний розподіл ставлення населення до громадянства України: пишаються ним -50%, не визначилися -30%, не пишаються -20% (див.табл.2).

Насправді електорат поділений на дві частини. Одна - демократично налаштована (32%). Друга - непевна, без чіткої визначеності (68%). Саме ці люди дозволяють олігархічно-кримінальному клану впродовж двадцяти років вдаватися до бандитського перерозподілу власності та сфер впливу, незважаючи на злиденний стан населення, добробут якого в останній рік катастрофічно погіршується.