Без милості до падших

Чи буде Мілвілл постачальником великих державних діячів, спритних дипломатів, першокласних педагогів і талановитих учених? Можливо, так, проте не це головне. Адже, щоб виробити в них ці риси, дітей обкрадають, позбавляють дитинства, - ось що найголовніше».

Кліффорд Саймак, «Вихователі»

Взагалі-то, даремнішими, ніж розмови про еліту, можуть бути тільки розмови про національну ідею. Саме даремнішими, з утилітарно-прикладного погляду. Це як наукова фантастика. Розбуджує уяву, примушує залазити в технічні довідники й підручники, тішить нетривіальним сюжетом. І, можливо, в далекому майбутньому котрийсь термін із неї нащадки все-таки використають за призначенням, як, наприклад, слово «робот», винайдене Карелом Чапеком.

Фантастикою зачитуються переважно молоді люди (незалежно від фізіологічного віку). Розмови про елітотворення вирують у молодих державах (скільки б тисяч років вони не записували собі в історію виникнення).

У старій добрій фантастиці Саймака чарівні прибульці (клон цього образу - в сучасному серіалі «Візитери») абсолютно за безплатно навчають дітей провінційного містечка всього прогресивного, правильного й гарного. І ті швидко вивчаються, являючи «граду і світу» взірці власної суспільної корисності. Фішка в тому, що прибульці натомість забирають властиво дитяче сприйняття світу. З усією його безтолковістю, недоречними веселощами і марними слізьми, нескінченним псуванням речей і тасканням у дім різного антисанітарного мотлоху. Дорослих це напружує? Ну й ось. Тепер «усьо буде Донбас»… тобто Мілвілл.

У маленькому містечку, як і в маленьких країнах, де всі - родичі, питання виявлення, виховання та відтворення «найкращих із найкращих» вирішуються по-сімейному. Тобто якість людського матеріалу більш-менш відома не одне покоління, і суто емпірично всім зрозуміло, кому з ким водитися та дітей хрестити. У великих державах здавна працювали різні селекційні програми, переважно мілітаристичні.

Є приклади маленьких країн, які намагалися поводитися на цьому напрямі як великі. Наприклад, Спарта. Слава, звісно, залишилася. Але вже давно ні країни, ні спартанців. Є винятки - Швейцарія, що після австро-італійської війни припинила експорт найманців, давала кантонам гроші, славу та досвідчених керівників. Є приклади великих країн, котрі спробували поводитися як маленькі, тобто по-сімейному, ліберальніше. Найбільш зрозумілий приклад зі зрозумілим результатом - СРСР епохи перебудови. Є винятки - порівняно невойовнича Індія, що якісно засвоїла британський колоніальний досвід виховання лояльності в тубільців. Хоча самі британці кажуть: щоб виховати одного джентльмена, потрібно мати в роду сім поколінь джентльменів. Як виховати леді - достеменно невідомо. Етимологічно слово походить від «та, що замішує тісто».

Україна двадцять років, як справжня леді, місить тісто народних мас, намагаючись зліпити й спекти з нього якусь свою еліту. Непогано виходять різні культурні кекси, відносно їстівні політичні коржики, добротний (на експорт) науковий хліб. Навіть на президентів щось нашкребеться. А ось із рецептурою еліти - повне невезіння.

У пострадянському просторі є об’ємна історія наукових розмірковувань на тему елітотворення. Із захопливими дискусіями, наприклад про те, чим «компетентність» відрізняється від «компетенції», а «лідер» - від «вождя» і «керівника».

Тим часом є цілком пристойно розроблені методики HR, досить ефективні техніки «хедхантингу» і різного якісного відбору менеджерів, наприклад грейдингування.

Є цілком усталена корупційно-колаборантська схема політичного мігрування різних гельмінтів із партійних лайновідстійників аж у самі державні верхи. Теж працює.

Та ще з п’ятірку таких казусів можна назвати. У кожній життєздатній системі є саморегуляційні процеси, які визначають, із чого створювати ключові, життєво важливі її компоненти. Україна - життєздатна система (хоч удавіться, злостивці). Але матеріал, із якого вона створена, - тільки такий і ніякий інший. У кожній країні так: кого мають, тих і мають. Одне слово, ви зрозуміли.

Але нам - вийми й поклади - рецепт створення національної еліти. Наче це племінні корови або сорт пшениці. Академік Трохим Лисенко, борець із лженаукою генетикою, плакав би від заздрощів.

Ви не можете, наприклад, вимагати поставити паливний насос високого тиску з доброго «дизеля» у дитячий електромобільчик, щоб він швидше поїхав. А наші - вимагають. Даєш національну еліту! Неможливо інколи зрозуміти, це вони приколюються чи всерйоз.

Гаразд. Поговорімо про цей термін, який на тисячі кілометрів навколо ніколи не мав такого осмисленого значення, як у країнах свого виникнення, починаючи з Римської імперії. У нас були старшина, знать, шляхта, «кращі люди», навіть дворяни, еліти - не було. Мабуть, термін цей усе-таки насадять, як колись нормани насадили слово «боярин», що походить від boearmann, «знатна людина». Рюриковичі ж не з Рубльовки приїхали.

Отож, якщо еліта вирощується державою для своїх суто конкретних завдань (СРСР, Третій рейх), тоді вона їй і служить. Яскраво, але недовго. Якщо ж еліта - результат природної еволюційної селекції, як у Центральній та Північній Європі, то державі з нею потрібно укладати щоразу свою Велику Хартію вольностей, за прикладом тієї ж таки британської корони. Інакше еліти собі елітничають окремо від держави, оскільки самі собі подобаються, а чужих не пускають.

Незрозуміло, звідки взялася ця дика помилкова думка, що еліти щось комусь винні за замовчуванням. Якщо історично еліта - це нащадки аристократії, то вони, звісно, можуть талановитих рабів навчати наук і навіть відпускати на волю - що в Римі, що в Петербурзі, що в Києві, траплялося таке. Але вже досить добре досліджено, що народництво в будь-якому вигляді було спільною долею романтиків, невдах і провокаторів, та аж ніяк не якимось самовбивчим покликанням еліти. Еліта винна комусь лише після особистої або родової, релігійно обґрунтованої присяги на вірність правителю, а не за замовчуванням.

Нувориші, які купують статус і яких, у свою чергу, можна купити й перекупити, мають таке саме право називатися елітою, як «Жигулі» - автомобілем.

Якщо максимально укрупнити масштаб питання, то є два протилежних підходи до створення прошарку «найкращих» - виховувати з дітей і рекрутувати дорослих.

Радянські інтернати (у тому числі для дітей репресованих), нацистський «Лебенсборн», різноманітні педагогічні системи, від Песталоцці до Монтессорі, базували прогнозований результат на одній і тій самій просвітницько-руссоїстській помилковій думці: якщо в людину з дитинства правильно запхнути дуже багато інформації, то неодмінно можна розраховувати на пропорційну віддачу, коли вона виросте. Ні генетика, ні психофізіологія, на щастя, не пояснюють до кінця, чому бездоганні, здавалося б, ввідні на виході дають непередбачувані результати застосування людиною будь-якого знання. Класика жанру: Віссаріонич навчався в семінарії, а Алоїзич - на художника. Результати виявилися схожими.

Є зусилля окремих геніальних педагогів, які, по суті, замінили своїм вихованцям батьків, але не більше того. Вони самі навіть встигали за життя отримати подяку від дорослих учнів, але суспільству від цього було мало користі. Понад те, чим оригінальнішою і з орієнтацією на індивідуальність виявлялася педагогічна система, тим жорсткіший був опір їй із боку держави. Це все казки, що державі (кожній) потрібно багато яскравих, енергійних, творчих і винахідливих індивідуальностей. У неї для них в’язниць не вистачить.

«Соціальні ліфти» для відносно дорослих правильніше було б назвати соціальним ліфтингом. Оскільки це звичайне тестостероново-естрогенне вприскування для геронтократів. Жодна соціальна група при здоровому глузді не подасться в дауншифтинг на вершині своїх можливостей. А триматиметься до останнього, підтягуючи рукату, ногату й окату молодь для технічного обслуговування себе любимих. Не більше. Власні діти, зрозуміло, до уваги не беруться.

Розмови про виховання, створення чи винаходження еліти - це розмови про вічний двигун. У процесі цих розмов можна багато чого довідатися й навіть щось відкрити. Але вічний двигун так і не загуде, які б розумні теоретичні обґрунтування не підводилися під можливість його існування та особливості конструкції. Можливо, він буде гіперекономічним, та аж ніяк не вічним. Те саме з винаходом методу створення собі ефективного правлячого класу.

Спробуймо все-таки визначити експрес-правила для створення еліт, оскільки Україні це для іміджу терміново потрібно. Євро-2012 - останній термін. І навіть заплющимо очі на те, що концепція еліт суперечить міфу про соціальну рівність: в еліт не буває демократичних виборів тоталітарного вождя, а народи, які колись вирішили, що вони - елітні, дуже дорого за це заплатили.

1. Найшвидший і дуже економічний спосіб - узаконити окупацію себе. Не має значення, як вона тепер називатиметься. Приходять чужі ефективні менеджери і все роблять. Ні-ні, вам - потім. Якщо залишиться з чого.

2. Визнати верховне свинство легітимним і незаперечним. Це прямо за Орвеллом: «Усі тварини рівні, але деякі рівніші за інших». Аристотель же назвав людину політичною твариною? Поважатимемо класиків. На Фейсбуці, до речі, вже є політична партія «К Корыту!».

3. Третього не дано?

Та як це не дано? «У нас Брути! і Коклеси! Славні, не забуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, у голови гори слала, степом укривалась!».

Не дано принаймні поки що, бо вектор українського розвитку завжди був або «проти когось», або «з кимсь», або «за створення чогось». Це не погано і не добре. Просто тут немає й, зрозуміло, не діє сукупний поведінковий мотив, назвемо їх так - «знатних людей», який вимушено з’являється після самовизначення, створення держави, внутрішньої селекції й називання вголос зовнішніх союзників і противників. Наші лідери громадської думки (не з журнальних рейтингів, а по житті) - це поки що лише протоелітна група, яка навіть не знає, що вона вже є групою. Або не хоче знати, що теж можливо, але сумніше.

Проміжна ланка, яка була виламана з ланцюга історичного розвитку України, - це люстрація, очищення. Україні давався такий шанс, але ми пішли шовковим північно-азійським шляхом добросусідського розвитку, а не калабанями східноєвропейської шокової терапії.

Я не аналізуватиму люстрацію в її політично-правовому значенні. У первинному значенні слова, та й у психологічному, люстрація - жертвопринесення в ім’я очищення. Інстинктивно українські політики це розуміють і вдають, що приносять одне одного в жертву. Фактично приносять народ.

Дуже показово, що у відповіді на запит «элитообразование Украина» Яндекс недовірливо запитує: «Может быть, вы имели в виду «ледообразование»?»

Українські протоелітні групи є. Тільки вони не українські, а містечкові. У всіх сенсах. Оскільки кожна з них «морозилася» від початку в окремих умовах, то політична питома вага, щільність, опір матеріалу та швидкість танення в них абсолютно різні. Відлиги у вигляді різних виборів, та й загальне потепління після холодної війни примушує ці соціальні крижини якось рухатися вперед. Але щойно черговий політичний режим загальмує, знизить швидкість реформ у країні - як вони налазять одна на одну й завмирають непрохідними торосами. А отже, комусь доведеться їх підривати.