Березень. Масхадов

Повідомлення про загибель Аслана Масхадова залишає відчуття навіть не людської, а історичної несправедливості. Людину було вбито на тлі її власних закликів до миру, припинення вогню, організації зустрічі з російським президентом... Убито в результаті ретельно підготовленої спеціальної операції — тоді як за організаторами масштабних терористичних актів, такими, як Шаміль Басаєв, ніхто чомусь не ганяється... І справді — навіщо?

Аслан Масхадов став заручником власної місії. Його обирали президентом як людину, що приведе чеченців до гідного миру. З кандидатурою колишнього офіцера Радянської Армії погоджувалася Москва — Масхадов вигідно вирізнявся серед несимпатичних Кремлю польових командирів. Він подобався самим чеченцям — тепер уже мало хто пам’ятає, що на виборах президента Ічкерії Масхадов конкурував із Басаєвим — і переміг його. Ось якою можливістю можна було б скористатися! Але вже після свого обрання Аслан Масхадов мав переконатися, що мир на його батьківщині нікому не потрібний... Він не був потрібний його соратникам — польовим командирам, багато хто з яких навчився заробляти на війні шалені гроші і не бажав відмовлятися від цього вигідного бізнесу. І він не був потрібний тим політичним силам у Москві, які вважали за можливе будувати на кавказькій війні репутації нових лідерів. Ну і гроші, звичайно, великі гроші. Ця обопільна зацікавленість відкрила чеченську скриню Пандори, дно якої ще не залишили останні страховиська. Масхадов із його президентською посадою, незначним обсягом можливостей, невеликим політичним досвідом і, здається, із щирою впевненістю, що його давня легітимність має допомогти розв’язати вузол трагедії, давно вже став виглядати не лідером республіки, яким він себе презентував, не ватажком повстанців, образ якого малювали його представники на Заході, не жахливим бойовиком із кремлівського офіціозу — ні, набагато більше він був схожий на кавказького Дон Кіхота, нездатного уявити собі силу й підступність вітряків, із якими він намагався боротися. Смерть Масхадова не видається нічиєю перемогою — недарма ж навіть його безпосередні вбивці кажуть, що він загинув випадково. І вона не видається втраченим шансом — із Масхадовим усе одно ніхто не збирався розмовляти. Ні, це насамперед нагадування про те, що навіть обрана своїм народом людина, на яку покладалися великі надії, може виявитися безсилою перед невблаганною логікою політичних процесів. Масхадов намагався спростувати цю логіку — і тим, що засуджував людожерство, з якого б боку воно не проявлялося, і тим, що залишався в Чечні, намагаючись хоча б цим підпільним життям довести свою легітимність. Однак на нього просто перестали звертати увагу — і в Москві, після того, як тут утвердилися нова влада, і в Грозному, де також з’явилися нові господарі. І, чесно кажучи, у бліндажі Басаєва на Масхадова також не дуже звертали увагу. Коли його заклики до миру почали звучати надто настирливо — питання знищення останнього президента Ічкерії стало справою кількох тижнів... Отже, спроба досягти миру — швидше, фінал, ніж початок вдалої політичної кар’єри? Але я все одно впевнений, що на зухвалому використанні війни майбутнього тим більше не можна побудувати...