Байкар як дзеркало сучасності. Іван Крилов у Козацькому

Як відомо, у нас письменникові треба жити довго й хоч зрідка подорожувати. Якщо перед першим часом постають сторонні перешкоди, то другому інколи з боку сприяють: не всі подорожі добровільні. Але, скажемо впевнено, всі подорожі корисні поетам. Так розпорядилася доля, що 210 років тому Іван Андрійович Крилов опинився в маєтку Козацьке Київської губернії — ось і нагода назріла про нього згадати. Втім, про Крилова, здається, ніколи й не забували. Він належить до тих рідкісних авторів, яким судилося сотні років залишатися актуальними. Навряд чи за останні дві сотні років знайдеться в історії день, коли б творів Крилова з того чи іншого приводу не цитували газети. «Вороне где-то Бог послал кусочек сыру», «Мартышка, в Зеркале увидя образ свой», «Слона-то я и не приметил», «А ларчик просто открывался», «У сильного всегда бессильный виноват», «Наделала Синица славы, а моря не зажгла»… Або ось картинка: на шампурі димляться Лебідь, Рак і Щука, а хтось у тіні віз дерибанить — дуже актуально. А тут ще актуальніше: «А вы, друзья, как ни садитесь, все в музыканты не годитесь». Стоп! З таким зубодробильним цитуванням незабаром і цензуру запровадять.

У Козацькому Крилов прожив три з половиною роки — з осені 1797-го по весну 1801-го. Про це мимохідь згадується в багатьох біографіях байкаря. Та нині про Козацьке небагато відомо навіть жителям сусідніх райцентрів.

Село Козацьке належить до Звенигородського району Черкащини. Від Києва — 200 км, від Черкас — 100. Розкинулося трохи осторонь траси Черкаси—Умань, між Шполою і Звенигородкою.

В історії

Григорій Потьомкін-Таврійський із 1787 р. (ще при владі Речі Посполитої) почав скуповувати в магнатів маєтки, що прилягають до Новоросійської губернії, і наприкінці життя мав великі володіння. Козацьке він купив у польського князя Ксаверія Любомирського. Після смерті ясновельможного значна частина його земель перейшла у спадок дітям його сестри Олени Олександрівни, у заміжжі Енгельгардт. Козацьке дісталося другій за старшинством племінниці Потьомкіна — Варварі Василівні, яка з 1779 р. була одружена з князем Сергієм Федоровичем Голіциним.

Крилов познайомився з ним у Москві «около времени коронации императора Павла» — навесні 1797 року. Голіцин — прославлений генерал, герой Російсько-турецької війни «времён Очакова и покоренья Крыма»; було йому 49 років. Крилову — 28, він відомий драматург і журналіст. Траплялося, приймали Івана Андрійовича і монарші особи. Невдовзі після воцаріння Павла I Голіцин впав у немилість, і йому веліли жити в селі. Князь запропонував Крилову їхати з ним, той погодився, певно, були свої резони. Так пізньої осені 1797 р. він опинився в Козацькому.

У Козацькому

Спогади про Крилова в Козацькому містяться у знаменитих «Записках» Пилипа Пилиповича Вігеля (1786—1856), який підлітком близько року виховувався в Козацькому разом із молодшими дітьми князя. Ось як тоді він сприйняв Крилова: «Він перебував у нас як приємний співрозмовник і дуже розумна людина, а про твори його ніхто, навіть він сам, ніколи не говорив… Я не підозрював, що щодня бачу людину, твори якої друкують, грають на сцені та читають усі освічені люди в Росії; якби знав це, то, звичайно, дивився б на нього зовсім іншими очима. Власне його мовчання не може бути наслідком скромності, а більше — розуміння: він говорив лише те, що в змозі були оцінити, справжні ж скарби розуму свого йому ні перед ким було розкривати… Попри свою лінь, він від нудьги запропонував князю Голіцину викладати російську мову молодшим синам його і також тим, хто навчався з ними. І в цій справі показав він себе майстром. Уроки наші проходили майже всі в розмовах; він умів пробуджувати цікавість, любив запитання і відповідав на них так само чітко, так само зрозуміло, як писав свої байки… Мушу зізнатися, що якщо маю скільки-небудь розуму, то багато в той час біля нього набрався…»

Та й не тільки він. Згадаємо, що Крилов є в переліку найулюбленіших і найшанованіших авторів 15-річного Пушкіна. У його «Городку» байкар на почесній полиці серед класиків і на нижній полиці, де юний Пушкін «спрятал потаенну Сафьянную тетрадь», в якій зберігаються «сочиненья, Презревшие печать».

У зошиті цьому й «Подщипа» — п’єса, одна з двох, написаних Криловим у Козацькому. Тоді її ставили на сцені домашнього театру Голіциних. Сам Іван Андрійович зіграв роль потішно-гордовитого німецького принца Трумфа.

Прочитавши «Подщипу» на початку ХХI століття, розумієш, що й на сучасній сцені ця п’єса може мати цілком актуальний вигляд. Сюжет такий. Закоханий у Подщипу німецький принц Трумф захопив казкове царство її батька — добряги-випиваки Вакули. У свою чергу, Подщипа палко закохана в князя Слюняя. Слюняй (він розмовляв сюсюкаючи і гаркавлячи, не вимовляючи половини букв, як іноді наші гумористи зображають революційного вождя або одесита) смертельно боїться Трумфа. Трумф (він розмовляє з потішним німецьким акцентом, як деякі хлопці з НАТО) вимагає Подщипу до вівтаря. Дівчина, швидше, готова накласти на себе руки, ніж дістатися німцю, а не своєму дорогоцінному Слюняю. Вакула готує проти Трумфа змову. Державна рада звертається по пораду до Циганки. Ворожка кожному віщує те, що від неї хочуть почути і за що охоче дають гроші. Вона повертає справу так, що військо Трумфа переходить на бік Вакули. Трумф засоромлений, йому дісталася роль блазня. На весіллі Подщипи і Слюняя йому велено «прыгать казачка». Слюняй поспішає перед вінчанням після переляку «кой-сто» замінити (очевидно, штани) у своєму туалеті. Завіса.

У радянській критиці п’єсу називали «злою і влучною сатирою на правління Павла I». Та якщо це судження і справедливе, то лише почасти. Насолода засланих у провінційну глухомань, ця п’єса — вишукана пародія на все, якась антитрагедія, навіть антиутопія! Тут у царя дитячі іграшки-брязкальця, тут діє не герой-коханець, а боягуз-коханець, у якого дерев’яна шпага (тому що мама йому не веліла носити залізну), тут державні мужі звертаються по пораду до циганки. Однак п’єса і про відповідальність влади. Якщо визначитися з алегоричними прообразами героїв — цілком ХХI століття.

У контексті

Байки Крилова за його життя були перекладені всіма основними європейськими мовами. Він був складовою частиною європейського літературного життя. Один французький критик вважав, що байка «Сочинитель и Разбойник» націлена проти Вольтера. Мабуть, почасти так і було. Але Крилов відхрестився. Йому не хотілося звужувати своїх героїв до конкретних осіб, хай навіть таких колоритних, як Вольтер.

Загальновідомий вплив творчості Крилова на становлення класиків української поезії — Леоніда Глібова та Євгена Гребінку. Микола Гоголь у книжці «Выбранные места из переписки с друзьями» надзвичайно високо оцінив надзвичайний дар Крилова.

П’ятдесятилітній ювілей літературної діяльності байкаря відзначався так, як до цього не відзначався, здається, жоден прижиттєвий ювілей письменника. На честь Крилова було викарбувано медаль із зображенням його профілю і засновано Криловську стипендію... Сучасники відзначали, що Крилов «в усіх аспектах був людиною оригінальною, вирізнявся з-поміж усіх — і мовою, і манерами, і звичками, і поглядом на людей та справи...» Багато хто згадував його розум, шляхетну душу, доброзичливість, проте й скритність. Крилов зітхаючи говорив, що правда — річ дорога, не кожному під силу. Боючись засмутити, він завжди хвалив навіть найнестерпнішого графомана. Цим користувалися: видавали книжки, вставляючи в передмову його похвальне слово. Його думка з того чи іншого «сучасного моменту» для багатьох залишалася таємницею. Навіть Гоголь вважав, що він був байдужий до подій сучасності. При цьому багато хто розумів, що байка «Волк на псарне» («Ты сер, а я, приятель, сед») у війну 1812-го за силою дорівнювала гусарському корпусу.

Колись у молодості Крилов в одній зі статей писав: «Щоб бути успішним у вивченні мудрості, належить краще бути глядачем, а не дійовою особою в тих комедіях, що грають на землі». Хоча, мабуть, для Крилова сучасність і була лиш окремим випадком певної реальності, для описання якої була потрібна особлива мова, і він знайшов її в собі — універсальна мова притч.

У 50 років він потай від усіх навіщось вивчив грецьку. Таким самим чином навчився жонглювати кулями. Навчився — і відразу закинув і грецьку, і кулі. Купався мудрець до піз­ньої осені. У спогадах називають дату — до 13 листопада (26 листопада за н.с). Крилов плавав, «проламуючи гладким тілом лід». А після 13-го зауважував: «Дуже вже холодно мені стало». Вражає та обставина, що ховали його саме 13 листопада.

На смерть Крилова відгукнулися всі європейські газети. Гоголь тоді перебував у Німеччині й про його смерть довідався з місцевих видань. Івана Андрійовича любили всі: літератори непримиренних таборів, вища аристократія і простий народ. Не любив його В’яземський. Але, тільки-но помер Крилов, саме він написав відомий некролог, у якому оголошувалося про збір коштів на створення пам’ятника, що його й було відкрито в Літньому саду 12 травня 1855 р.

Як щеплення від безпам’ятства заведено серед людей встановлювати пам’ятні знаки в тих місцях, де жили або бували видатні попередники. У Твері Крилов провів юні роки, там пам’ятник з’явився в
1959-му. У Москві, яка вважається його батьківщиною, пам’ятник встановлено не дуже давно, він стоїть у сквері на Патріарших, там час від часу з’являються нові й нові бронзові персонажі його байок...

А що ж у Козацькому? Років 25 тому був проект благоустрою села, реконструкції грандіозного парку, що не поступається «Софіївці» (як би це прикрасило туристичну карту Черкащини!), планували погруддя встановити...

Та тільки віз і нині там.