Архітектор Іофан та «тираноциди»

1936 рік. Комуністичний Третій Рим та націонал-соціалістичний Третій Рейх на ідеологічному піднесенні. Залізна рука НКВС та гестапо радикально й ефективно продовжує стинати голови, які намагалися хоч на вершок піднятися над рівними шеренгами та колонами, що тішать око вождів. На мистецькому фронті теж цілком синхронні перемоги — ще в 1933 році зліквідовано оази вільної творчості — радянський ВХУТЕМАС та німецький Баухауз. Тираніям завжди тісно в межах власних кордонів. Але попереду військ зобов’язані йти пропагандисти.

Яка чудова нагода продемонструвати свою тотальну могутність — у 1937 році в Парижі відкривається всесвітня виставка. У Франції на виборах переміг антифашистський Народний фронт. Радянський Союз зобов’язаний закріпитися на цьому плацдармі, Німеччині необхідно відвойовувати втрачені позиції. Два павільйони — більшовицький та нацистський — стоятимуть поруч на набережній Сени. Вони найбільші за обсягом. Над одним розпростер крила орел зі свастикою в кігтях, над другим вивищуватимуться робітник та колгоспниця — плід таланту й титанічної праці скульптора Вєри Мухіної. В означенні «титанічної» немає перебільшення: модель пам’ятника в натуральну величину майже 24 метри заввишки, Мухіна лише з двома помічницями виконала його всього за два (!) місяці. Цей мистецький витвір добре відомий не лише тим, хто бував у Парижі 1937 року чи в Москві, де ця скульптура стоїть до сьогодні, – заставка кіностудії «Мосфильм» вкарбувала в пам’ять образ носіїв серпа і молота.

Девізом паризької виставки було безневинне гасло «Мистецтво і техніка в сучасному житті». Але війна вже стукала в усі двері Європи, попередженням про грядущу катастрофу була фреска Пікассо «Герніка», що експонувалася в павільйоні Іспанії...

Автором проекту радянської експозиції був архітектор Борис Іофан, саме йому належала ідея скульптурної групи над спорудою. Вєра Мухіна цей факт завжди підкреслювала і навіть наполягала, щоб при означенні авторства її прізвище поєднувалось із прізвищем архітектора.

Сам Борис Михайлович про виникнення задуму говорив так: «Зазвичай, проектуючи, я роблю багато варіантів. Мої учні навіть називають мене «варіантщик». У житті осяяння трапляються рідко. А в цьому випадку ідея прийшла відразу й не змінилася». Дивно, але в жодній із книг, присвячених виникненню образу пам’ятника, я не зауважив і натяку на те, що кожна освічена людина 30-х років ХХ століття, обізнана з античним мистецтвом, бачила відразу — робітник і колгоспниця стоять у позах, ідентичних поставі tyrannocides (тирановбивць) Гармодія та Арістогітона роботи грецьких скульпторів Крітія та Несіота (477 р. до н.е.). Гріха тут особливого немає, вся європейська культура стоїть на могутніх греко-римських плечах. Однак, як каже «бібісійський» ведучий Сєва Новгородцев, — використовувати то можна, але посилатись – потрібно... Важко сказати, чим не вгодили більшовикам «тираноциди» Гармодій та Арістогітон — адже, з їхньої точки зору, вони цілком порядні люди –вбивці тирана Пісістратида Гіппарха. Рекомендував же Ленін поставити пам’ятник вбивці Цезаря — Бруту (пам’ятаєте, в Ільфа і Петрова «И ты, Брут, продался большевикам!») Та й культивування «сталінського бароко» було в розквіті. Недарма в середовищі радянських архітекторів виникла іронічна ідея «товариша Жолтовського (архітектор, ідеолог помпезної архітектури 30-х років) Беніто Муссоліні зобов’язаний нагородити орденом за відродження істинно римського духу в більшовицькій Росії». Правда, автори цих сатир жартували не довго...

І все ж розумна радянська цензурна гумка прибрала з усіх науково-популярних видань репродукції із зображенням Гармодія і Арістогітона. Ну, стоять вони в Національному музеї Неаполя, то хай собі й стоять. А нам не треба. А то раптом у чоловіка й жінки, озброєних молотом і серпом, виникнуть якість підозрілі асоціації між античним та рідним тираном...

Доречно згадати, що в творчому конкурсі скульптурного втілення ідеї архітектора Іофана брали участь, окрім Мухіної, ще й інші талановиті митці: М.Манізер (добре відомий в Україні своєю «шевченкіаною»), В.Андрєєв, І.Шадр.

Лише Шадр відступив від антично-іофановського канону і створив найоригінальнішу, найдинамічнішу композицію.

Якби цей варіант виграв конкурс, відвідувачі паризької виставки були б дуже подивовані — радянський робітник вітає нацистського орла класичним римським привітанням, яке в тогочасній Німеччині вживалося зі словом «хайль».

P.S. Велика неправда поєднувалась із маленькою брехнею. Не вірте радянським книжечкам, які пишуть про те, що після тріумфу на паризькій виставці «Робітника і Колгоспницю» демонтували, відправили на батьківщину і встановили в її серці — в Москві. До Радянського Союзу морським шляхом повернувся лише потовчений стальний брухт. І те, що зараз бачать туристи, – лише копія...