АНГЕЛ

Поділитися
Найважче викоренити звички. Тим паче тоді, коли їх називають традиціями, себто вони перестають бут...

Найважче викоренити звички. Тим паче тоді, коли їх називають традиціями, себто вони перестають бути примхою одного індивіда, а в’їдаються, можна сказати, в плоть і кров певної групи людей — трудового колективу, дружньої компанії чи й цілого народу.

Мабуть, не в самому лише Хмельницькому після вікопомного 1991-го крах системи відчутно вдарив по загсівських традиціях. Раніше причепурені авто з ляльками й стрічками звично вирулювали до монумента вождю й до Вічного вогню, щоб ритуально вклонитися й покласти до п’єдесталу квіти. Потім вождь усіх трудящих став ненашим вождем, а одного дня просто зник з п’єдесталу на площі, щоб постати в скромному парковому затінку. Пам’ятник щез, а традиція, виявляється, в’їлась настільки, що розгублені молодята ще довго тинялись по майдану (вже не Леніна, а Незалежності) в пошуках місця, де варто було б залишити хоч один букет. Чомусь не став місцем поклоніння ні пам’ятник Богдану Хмельницькому поруч з майданом, ні камінна скульптура Шевченка посеред парку. І тільки в останні три роки весільні кортежі нарешті знайшли те, що шукали. І почали обов’язково завертати до тихого скверу на центральній вулиці — до Ангела.

Ангел з’явився на Проскурівській восени 1997 року — легкий, майже безтілесний, з тонким хрестом на плечі. Це була перша робота зовсім молодого скульптора Богдана Мазура — тоді ще студента Київської художньої академії. Він творив її поруч, у майстерні свого знаменитого на весь Хмельницький, і не тільки, батька — художника і скульптора Миколи Мазура, і весь місцевий мистецький бомонд вважав за обов’язок прийти сюди і оцінити роботу ще «до того». Нічого дивного в цьому не було: адже причетним до майбутнього пам’ятника вже кілька років вважало себе все місто.

Все почалося з місця, де мав стояти Ангел. Воно для Хмельницького справді особливе. Зовсім поруч стоїть центральний універмаг. Він збудований, переконані всі хмельничани, на людських кістках. У вересні 1966 року, риючи котлован під його фундамент, бульдозеристи наштовхнулися на траншеї, заповнені людськими трупами. До місця страшної знахідки збіглося півміста. Очам відкрилося страшне видовище. Траншеї були буквально натрамбовані людьми — точніше, їхніми останками. Хто в одязі, який нерідко зберігся краще, ніж людська плоть, хто роздягнений догола, із зв’язаними колючим дротом руками. Черепи — розтрощені або з кульовими отворами в потилиці. Старожили сказали одразу: репресовані. Ще німці, сказали вони, окупувавши місто в 41-му, розкопали цей рів — ось, мовляв, що залишили вам совіти. Люди знаходили тут своїх рідних, забраних «чорним вороном» і відтоді зниклих безвісти. Яму згодом засипали, і про неї не згадували: війна принесла Проскурову (так тоді називався Хмельницький) стільки горя, стільки жертв, що довоєнні наче забулися в цьому суцільному мороці.

Як з’ясувалося, поруч — у приміщенні, де нині розташувався ляльковий театр, до війни містився відділ НКВС. У підземеллі — а там справді був не просто підвал, а ціле підземелля — обладнали тир. Часто звідти чулися постріли. Ясна річ, думали перехожі, робота у людей така, треба набивати руку. «Рука» спочинку не знала. За відомими нині даними, сталінські репресії забрали життя 14 тисяч подолян. Ще 60 тисяч були зірвані з місць і вислані. З карти зникали цілі села закатованих, розстріляних, вивезених у безкраї сибірські простори. Така доля чекала Кайтанівку, а з Малого Лазучина Теофіпольського району водночас депортували 640 поляків. «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли» — невже це не про ті страшні часи написано?

Терор пройшовся територією нинішньої Хмельниччини справді нещадно. Прикордонна до 1939 року область піддавалась нескінченним «чисткам» і стократ посиленому контролю. В адміністративному порядку висилались за межі України всі, хто був хоч трохи причетний до гетьманату, директорії, служив в арміях, що воювали проти більшовиків, або мав родичів за кордоном. Поляки, яких багато на Поділлі, у вироках «двійок» та «трійок» перетворювалися на шпигунів іноземних розвідок, інтелігенція — на членів націоналістичної «Спілки визволення України». Справжнього погрому зазнали Кам’янець- Подільський педінститут (тоді Кам’янець-Подільський був адміністративним центром краю), краєзнавчий музей, відділи народної освіти. Траплялося, що вирок виконувався раніше, ніж підписувався. «Ліміти» використовувалися повністю, а несамовитий молох вимагав усе нових і нових жертв...

Радянська влада у 60-х не наважилася сказати того, про що знали всі. Офіційна версія свідчила: знайдені на місці будівництва універмагу трупи — жертви бомбардувань 1944 року. Старожили стверджували: тут не впало жодної бомби. Та людські останки ночами вигрібали з траншей ковшами екскаваторів, вантажили на машини і вивозили на старий цвинтар — знову в траншею, як непотріб. Вивозили три ночі. Очевидці вважають, що було перевезено півтори-три тисячі тіл. У документах усе це значилось як «грунтові роботи».

...Вони знайшли вічний спокій тільки в 90-х, коли були перепоховані за християнським обрядом на військовому кладовищі — з поминальною молитвою, у присутності сотень людей. І тоді ж заговорили в місті, що от хто вже й заслужив пам’ятника — то це вони, що канули у безвість, оплакані хіба що рідними у темній чорноті ночей. І місце визначили — там, де вони довгі роки лежали невідспівані, непом’януті, незнані. Одразу й знак поставили — на тому ж таки місці. Та потім засумнівались: надто лобне воно, надто на перехресті торгових шляхів, надто суєтне — стовковисько, а не місце пам’яті. І пам’ятник вирішили поставити трохи віддалік — у полі зору, в кварталі, де весь час уперто дислокувались управління хмурочолих охоронців державних таємниць.

Кошти на пам’ятник збирали всім миром. Та небагато їх виявилось, отих народних копійок, мусила підсобляти влада. Для Богдана й Миколи Мазурів то була титанічна праця. Згодом за цю роботу і пам’ятник Параджанову на території Київської кіностудії імені О.Довженка Богдан Мазур був удостоєний Малої Шевченківської премії. Та справжньою нагородою молодому скульпторові стало ставлення до його твору у рідному місті. Скульптуру тут називають по-різному: пам’ятний знак жертвам репресій, Ангел скорботи. Автори дотримуються іншої думки. Це ангел-вісник, вважають вони, що прийшов повідомити людям: трагедія більше не має права повторитися, ці жертви — замордовані, знищені, перемелені репресіями, голодоморами, війнами, — повинні бути останніми в історії нашого народу.

І, либонь, не випадково і не за чиїмсь розпорядженням саме тут зупиняються весільні поїзди. І мами з дітьми, і літні пари, й зовсім молоді городяни люблять приходити саме сюди. Місце дивовижно тихе і спокійне — хоч і в центрі, і на видноті. І головне — Ангел поруч. Разом з нами. Серед нас.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі