93 дні у місті вбитого диявола, або Як студентові заробити у спекотній Кароліні

Нарешті вмощуюсь у сидіння літака, який незабаром розпочне політ із Києва до Нью-Йорка. Роззираюся. Схоже, салон заповнений такими ж студентами, які вирішили трохи нестандартно скористатися подарунком нашого уряду - подовженими у зв’язку з проведенням Євро-2012 літніми канікулами. В певному сенсі більшість пасажирів літака - жертви реклами агенцій, котрі пропонують свої послуги з оформлення студентів на міжурядову програму обміну для студентів Work and Travel, спрямовану на ознайомлення з життям, культурою та роботою у Сполучених Штатах.

Процедура підготовки до програми складається з багатьох етапів і, звісно, потребує певних зусиль (зокрема бюрократичних) та коштів (загалом 2200 доларів з урахуванням авіаквитків в обидва боки). Що стосується мене, вона тривала з кінця жовтня 2011-го по кінець лютого 2012 року. Спочатку необхідно зареєструватися на сайті агенції, а далі розпочинається заповнення безлічі анкет і документів (у яких про тебе хочуть знати все - чи сидів у в’язниці, чи є родичі у США, в яких країнах і коли бував за все своє життя тощо), банківських переказів, співбесід на ярмарку вакансій (представники потенційних роботодавців спеціально прибувають до України) та з консульським офіцером в американському посольстві (етап, де вирішується остаточно, чи достойний студент довгоочікуваної візи). Звісно, доводилося працювати після університетських занять, відкладати стипендію, потурбувати батьків.

Нью-Йорк не був кінцевим пунктом. Згідно з робочим контрактом (поважним документом, у якому міститься вся інформація щодо майбутньої роботи), я мав прибути до містечка Кілл Девіл Хіллз (штат Північна Кароліна) 14 травня. Оскільки ж до Нью-Йорка прилетів уже 10 травня, з’явився вільний час, який я вирішив використати на дводенну подорож до Ніагарських водоспадів, що у протилежному від місця роботи напрямку. Номер у готелі на території Канади був попередньо замовлений ще вдома, але, як з’ясувалося, Україна входить до списку країн, чиїм громадянам не дозволений в’їзд на канадську територію з візою США. Є два міста під назвою Ніагара-Фолс: одне - з американського боку річки Ніагара, інше - з канадського. І добрий водій маршруту Бафало-Ніагара-Фолс (США) взяв нас, хоча квитки були, зрозуміло, на канадський автобус. До того ж цей водій, висадивши пасажирів на автостанції, співчутливо повіз мене та ще двох студентів з України далі, до хостелу, ціни в якому були цілком прийнятними для наших гаманців.

Ранок виявився незвично прохолодним (у Києві стояла спека й відцвітали каштани), хоча пополудні значно потеплішало. Дерева тільки починали зеленіти й цвісти. Трохи відпочивши, вирушили до головної принади міста - легендарних водоспадів. Їх оточує величезний парк, міст при вході до нього перекинутий над бурхливою річкою з неймовірно чистою водою, яка через кількасот метрів перетворюється на всесвітньо відомий гідрогеологічний шедевр. Перший день був, швидше, розвідкою місцевості. Ми витратили його на прогулянку територією парку з безліччю оглядових майданчиків та вивчення пропозицій екскурсій, які через фізичне виснаження від перельоту й переїздів запланували вже на наступний день.

Новий ранок був значно тепліший, проте гуляв сильний вітер. Це додало екстриму плаванню на кораблі вздовж водоспадів, оскільки вода, яка заливає екскурсантів з ніг до голови, у травні зовсім не окріп. Правда, відвідувачам видали дощовики, без яких усі промокли б до нитки… Проте яскраві й захоплюючі враження від цього спілкування з дивним витвором природи залишаться справді на все життя.

Повертаючись до теми житла, скажу, що знайти його вдалося абсолютно випадково. У вищезгаданому великому магазині я зустрів співвітчизників, котрі живуть у США уже кілька років. Вони й запропонували помешкання. Згодом у цьому трикімнатному одноповерховому будинку, оточеному великою кількістю дерев, вже мешкало шестеро студентів з України. Громадського транспорту в цій місцевості не існує в принципі. З дому до роботи доводилося їздити велосипедом: до готелю - хвилин 10, до піцерії - три. Дістався двоколісний кінь від тих-таки земляків, у яких орендували житло. Не найкращий, звісно, проте для місцевих рівних шляхів цілком придатний і безкоштовний.

Негативним побічним продуктом тотальної американської автомобілізації є майже повна відсутність тротуарів уздовж доріг цих островів, а невеликі вулиці вночі взагалі не освітлюються: це робить поїздки велосипедом певною мірою екстремальними.

Ніколи б не подумав, що я, як і персонаж роману «Мартін Іден» Джека Лондона, працюватиму у пральні. За сто з лишком років цивілізація, звісно, зробила крок уперед, але робота в пральні все одно «марудна і виснажлива», передусім одноманітністю. Завантаження готельної білизни у великі пральні машини, потім переміщення її до машин сушильних, а одночасно - завантаження чергової порції до пральної. Найнеприємніше заняття після висушування - складання простирадл (трохи простіше з рушниками) та розміщення їх на полицях. Робити це слід швидко, оскільки покоївкам постійно потрібна білизна. Працювати доводилося зазвичай з 8.30 по 16 - 16.30 з обов’язковою півгодинною перервою на ланч о 12.00. По суботах і неділях, оскільки роботи значно більше, ніж у будні, працював у другу зміну - з 14 до 22.00. Оплата проводиться так: кожен працівник має картку-таблицю, у відповідній клітинці якої пристрій видруковує точний час початку та кінця роботи, перерва також відзначається. Тобто кількість відпрацьованого часу фіксується з точністю до півхвилини. (Для зручності подальшого підрахунку сумарної кількості годин тижня відзначається не кількість хвилин, як на годиннику, а кількість відсотків від години, наприклад, 9.45 буде відзначено як 9.75, тобто 45 хвилин - це 75 відсотків від години.) Зарплата - 7,50 дол. за годину. 41-ша та подальші години дорожчі - 11.50, проте «економні» менеджери працювати більше 40 годин не дозволяли. Тому студенти самостійно шукали другу роботу. Заходиш до будь-якого магазину, ресторану, фаст-фуду тощо, знаходиш менеджера й пояснюєш ситуацію. Він зазвичай просить заповнити чималеньку анкету і обіцяє зателефонувати. Але треба не лінуватись і через кілька днів приходити знову. Після тривалих пошуків я прилаштувався в піцерію - два дні на тиждень мив посуд (із використанням посудомийної машини, на щастя) і ще два дні прибирав столи. Зарплата, відповідно, вісім та шість (плюс чайові, які у завантажені дні перевищували 30 доларів за чотири-п’ять годин) доларів на годину. Ні в готелі, ні в піцерії я не отримував зарплатню готівкою (крім чайових, звісно): у першому випадку гроші перераховували на картку, у другому - видавали чек, який можна було перетворити на готівку в банку або перерахувати на картковий рахунок.

До речі, відкриваючи рахунок у банку, я примудрився забути там закордонний паспорт. Виявив це ввечері й наступного дня повернувся до установи. Пошуки не дали результату. Дуже прикрий випадок, насправді, який міг би окошитися величезною купою проблем. Але через день співробітниця готелю під час перерви на ланч простягає мені паспорт… Виявляється, працівники банку забули подивитися в одній із десятків шухляд і, врешті, знайшовши документ, за паперами з’ясували адресу моєї роботи та… самі привезли паспорт до готелю! Практично неймовірна для нашої країни ситуація.

Чи існує система штрафів і заохочень на робочих місцях? Так, але мені не довелося зіштовхуватися безпосередньо з тим або іншим. Бачив, як студентів відправляли додому за серйозне запізнення (більше години) і неналежне виконання завдання. А так - дрібні зауваження: не слухати музику в навушниках, не сідати на стіл під час складання білизни і т.п. На деяких робочих місцях старанним студентам у кінці сезону виплачується бонус, проте в моєму випадку такої практики не було.

Звісно, тут повсюди можна зустріти безліч студентів з усього світу - багато росіян, українців, турків, болгар, китайців, філіппінців, мексиканців, домініканців... Логіка американців зрозуміла - пропозиція робочих місць влітку на курортах дуже велика, місцевих рук не вистачає, а значну частину зароблених грошей студенти витрачають на місці. Шкода, та багато студентів приїздять сюди лише по гроші, так і не витративши жодного цента на другу частину програми, яка називається Travel. Для них, на жаль, знайомство з Америкою обмежується, відверто кажучи, не найцікавішими її місцями.

Звісно, у вихідні дні (точніше - напіввихідні, оскільки принаймні на одній із робіт мусив трудитися щодня), особливо якщо, за щасливим збігом, не було дощу, я їздив околицями у пошуках цікавих місць. Здавалося б - вісім хвилин пішки до океану, що ще треба для щастя… Проте через постійні високі хвилі та плаский берег купання не дуже зручне, тому люди на воді - переважно із дошками для серфінгу.

Проїхавши кілька миль на південь, до сусіднього містечка Нагс Хед, можна побачити дуже незвичний для цих місць ландшафтний феномен - справжнісінька горбиста пустеля. На території площею приблизно кілька квадратних кілометрів немає жодної рослини, що дуже дивно для місцевості, де цілорічно ллють дощі. А зовсім поряд, у «долинах», лежать невеликі озера, навколо яких повно очерету. Піднявшись на один із пагорбів цієї пустелі, можна побачити чудовий краєвид, що охоплює кілька містечок, океан, затоку та сусідні острови. Ця територія є природним парком регіонального значення.

Але таких днів, а точніше - лише вечорів, було дуже мало - то робота за графіком, то погода підведе. Тому, звісно, особливо у другій половині літа, все це добряче почало набридати. Щодня одне й те саме, жодної можливості за кілька місяців бодай на день виїхати з цього острова, де, за великим рахунком, усе цікаве можна побачити за лічені дні. Дивно, але з’являлося відчуття, чимось подібне до клаустрофобії, додавалась і виснаженість від щоденної багатогодинної праці.

Гріло душу те, що заздалегідь було розроблено маршрут подорожей до вартих уваги місць США (Невада, Каліфорнія, Нью-Йорк), заброньовано авіаквитки та номери в готелях. Варто сказати, що результати роботи дали можливість без жодних вагань дозволити собі шістнадцятиденну мандрівку в різні куточки країни, віддалені на кілька тисяч миль один від одного; нормальне харчування (з розгляданням меню не справа наліво, а навпаки); відвідування музеїв, морські прогулянки, адреналін атракціонів…

Побачивши красу й розмаїття інших частин США й усвідомивши, скільки я ще в цій країні не побачив, не впевнений у бажанні вдруге побувати на цих північнокаролінських островах, де є все для тіла, але дуже мало - для душі. Проте справді варте поваги ставлення американців до роботи. І потрібно бути вдячним за надання можливості людям з інших країн не тільки тяжко попрацювати, а й непогано заробити і вільно ознайомитись із чималими як досягненнями, так і вадами цієї країни.

Ця невелика розповідь присвячена переважно частині Work - не дуже насиченому враженнями відтинку часу. Але без цієї праці в готелі та піцерії у місті Вбитого Диявола було б неможливо організувати хоча й короткий, проте дуже яскравий відтинок Travel, що охопив спекотне «місто гріха» Лас-Вегас, яке ніколи не спить, холодний і туманний навіть улітку, але все одно чарівний Сан-Франциско, південь Каліфорнії з райськими містами, природою та погодою і, нарешті, кам’яний велетень Нью-Йорк, який чомусь називають «великим яблуком»…