Здрастуйте, товаришу Бивалов, або Про скромний внесок керівництва МОН у справу наукових конкурсів

Міністерство освіти й науки повідомило редакцію «ДТ» про свій намір разом із Міністерством промислової політики і Національною академією наук України провести під час відкриття Національної виставки високих технологій початковий етап Першого всеукраїнського конкурсу інноваційних технологій. Головна мета проведення цього заходу — виявлення найбільш конкурентоспроможних технологій і визначення перспектив їхнього впровадження у виробництво.

Відділ науки «ДТ», звичайно, інформуватиме читачів тижневика про результати цього конкурсу. Проте, щоб уникнути повторення прикрих огріхів, котрі, на жаль, майже завжди супроводжують українські конкурси, публікуємо лист до редакції директора ТОВ «НПВП «Ферогідродинаміка» О.Родіонова.

— Наші контакти з Міністерством освіти і науки почалися у вересні 2003 року, коли із засобів масової інформації я дізнався про оголошення конкурсу спільних науково-дослідних проектів у рамках виконання Протоколу №5 засідання спільної українсько-узбецької комісії з усебічного співробітництва від 30.01.2003 (м. Київ) і доручення Кабінету міністрів України від 24.07.03 №7958 на період 2004—2005 рр. З української сторони виконання програми було доручено Міністерству освіти і науки України.

Конкурс зацікавив мене з таких причин. На міжнародній конференції в Німеччині 2001 р. я познайомився з кількома керівниками ДАК «УЗКІМЕСАНОАТ». Ця державна акціонерна компанія керує всіма хімічними підприємствами Узбекистану. Фактично її можна назвати Міністерством хімічної промисловості Узбекистану. З огляду на великий досвід впровадження магніторідинних герметизаторів (за цією тематикою наше підприємство — єдине в Україні) на хімічних підприємствах України і Росії, нам було цікаво запровадити їх і в Узбекистані. Ця тема зацікавила узбецьких колег, проте низка питань як фінансового, так і технічного характеру стримувала реалізацію проекту.

В управлінні міжнародного співробітництва МОН України мені сказали, що необхідною умовою участі в конкурсі є наявність узбецького партнера і його зацікавленості у спільній роботі. ДАК «УЗКІМЕСАНОАТ» підтвердила свою зацікавленість у співпраці. Більш того, вже 9.10.03 у своєму листі на адресу МОН України компанія зазначила, що «ряд значних хімічних підприємств Узбекистану, які входять до складу ДАК «УЗКІМЕСАНОАТ» (Ферганське ПО «Азот», ВАТ «Навоїазот», ВАТ «Амофос») виявили інтерес до впровадження на своїх градирнях систем магніторідинних герметизаторів».

Матеріали для участі в конкурсі були підготовлені та передані в МОН. Підбиття підсумків конкурсу неодноразово відкладалось. Нарешті, у середині 2004 р. ми одержали повідомлення, що наш проект відібраний для подальшої реалізації.

Далі в Україні почалися президентські вибори, і, звісна річ, усім було не до того. Раптом на початку березня 2005 р. нам зателефонували з МОН і сказали, що наказ для укладання договорів МОН України з організаціями, які перемогли в конкурсі, готується на підпис першому заступнику міністра Андрію Миколайовичу Гуржію.

Такий наказ з’явився за номером №225 від 14 квітня 2005 р. Ми були до нього внесені. Після чого розпочали оформлення договору. Процес виявився тривалим. Необхідно було оформити велику кількість документів. МОН України конкретних термінів укладання договорів не ставило, аргументуючи тим, що раніше жовтня-листопада фінансування все одно не буде. І, нарешті, справжнім гальмом була нелогічна, навіть безглузда політика, яку проводить Кабінет міністрів України, що миттєво відбилося і на МОН. У середині літа Кабмін приймає рішення про врахування ПДВ у бюджетному фінансуванні, до кінця літа це положення скасовує. Усе це вимагало нескінченних узгоджень, очікування нових бланків і т.ін.

Нарешті наш договір ліг на стіл пану Гуржію і... тиша. Ми почали цікавитися причинами. Єдине, про що дізналися від нашого куратора — у зв’язку з тим, що ТОВ «НПВП «Ферогідродинаміка» не є організацією державної форми власності, то і договір із ним укладати не можна. Секретар нас із першим заступником міністра не з’єднала, пропонуючи поспілкуватися з куратором. У зв’язку з цим у нас залишилися без відповіді такі запитання до пана Гуржія: на підставі якого закону чи постанови наукою в Україні можуть займатися лише організації державної форми власності?

Якщо в Україні існує дискримінація наукових колективів, то чому про це нічого не було сказано в умовах конкурсу? Чи не використовували нас для ілюзії проведення тендера? Чому у всеукраїнському конкурсі до фінішу дійшли лише організації «системи Гуржія»? У якийсь момент мені почало здаватися, що товариш Бивалов із «Волги-Волги» і пан Гуржій — це близнюки-брати. Адже ні для кого не секрет, що вузи вже давно втратили лідерство за кількістю досліджень, якістю і кадровим потенціалом, і, судячи з публікацій у пресі, «скромний внесок» пана Гуржія у кризу вищої школи очевидний.