Закон збереження думки

Сигнальний примірник нового в Україні видання — «Всеукраїнська технічна газета» — уперше вийшов у світ п’ять років тому, у жовтні 2002 року. У цей період стихія нових економічних процесів поставила хрест як на окремих промислових підприємствах нашої країни, так і на цілих галузях. Вона викинула за борт сотні й сотні тисяч учених, винахідників, інженерів і кваліфікованих робітників, тобто гаданих читачів газети. Здавалося б, далеко не найліпший момент для старту медіапроекту такого профілю.

Проте «ВТГ» не тільки вижила, а й знайшла своїх читачів і авторів, консолідуючи частину науково-технічної інтелігенції, яка усвідомлює, що науково-технічний чинник у сучасному суспільстві знань є фундаментальним, а капіталоємність інтелекту зростає у світі в геометричній прогресії. Газета показала: нехай сьогодні Україна відстає від розвиненого світу не тільки у своїх підходах, а навіть у критеріях оцінки власної науково-технічної діяльності, але в країні є люди, здатні в нових умовах створювати техногенну основу держави.

Видатний мислитель минулого століття Михайло Ліфшиц в одній зі своїх статей писав, що є певний «закон збереження думки». Відповідно до нього, до правильно поставленої проблеми — рано чи пізно, з того чи з іншого боку — все одно звертатимуться ті, для кого наука є не тільки засобом самоствердження. «ВТГ» стала маленькою міцною ланкою в цьому законі збереження думки. Вона відбиває у своїх публікаціях реальність, проблеми і перспективи сучасної науки й технології, даючи слово тим, хто здатен аналізувати та пропонувати свої ідеї.

На кого орієнтується видання? Які ставить цілі? Яким бачить своє майбутнє? На ці запитання відповідає головний редактор «ВТГ» Сергій ПРАСОЛОВ.

— Ідея видання належить докторові технічних наук, тодішньому голові Державного комітету з нагляду за охороною праці, нині голові Держкомітету з промислової безпеки, охорони праці і гірничого нагляду Сергієві Олександровичу Сторчаку. Він сформулював і концепцію газети: немає чіткої межі між тим, де закінчуються технології і починається безпека виробництва, і якщо державна система нагляду за промисловою безпекою буде сприяти загальній культурі виробництва й упровадженню сучасних технологій, то це змінить і сумну ситуацію з охороною праці в Україні.

Згодом редакція, а точніше саме життя, трохи трансформувала цю концепцію. Як кажуть філософи, в основі безлічі ілюзій, помилок, суспільних пороків і протиборства лежить «технологічна драма людства», яку воно намагається перебороти зміною політичних та економічних еліт, шляхом конфліктів, часто не бачачи витоків власних успіхів і поразок. Особливої наочності сюжет цієї драми набув у новітній історії України.

Якщо уявити ситуацію образно, то Україна нині схожа на збиткове підприємство. Стоїть цех науки з вибитими вікнами, в якому вчені біля буржуйки малюють блискучі плани модернізації, конструкторське бюро «дістає» основний виробничий цех своїми пропозиціями та винаходами, а такі собі «дяди Васи», вислуховуючи їх, кивають головами то на свої верстати зразка «Доженемо і переженемо», то на контору. А в конторі менеджер із власником рахують. Один — збитки, інший — швидкі гроші, що ще можна отримати з «ДІПів». Кожен по-своєму непоганий і має рацію, а технологічного ланцюжка немає. Можна пишатися цехом науки, можна обурюватися власником, підсміюватися над «дядями Васями» тощо, але все це безглуздо. Підприємство треба «акціонувати» так, щоб акції, внески кожного діяли, але кожен киває на іншого — він винний. От вам і суть драми: ми намагаємося замкнути окремі ланки ланцюжка, на більше поки що бракує сил.

Понад десятиліття наш «технар» просто мовчав, його слово нікому не було потрібне. Тому ми намагаємося не стільки написати статтю на ту чи іншу тему, скільки дати можливість висловитися тим, хто має скласти науково-технічну еліту, на жаль, що ще сформувалася не як самостійна сила. Ми могли б робити наші матеріали лаконічнішими, суто інформативними, як це заведено, приміром, на Заході. Але в нас поки що інше завдання, так би мовити, гуманітарна допомога «технареві». Нині в суспільстві є величезна за масштабами й важливістю проблема: наша науково-технічна інтелігенція не відчуває, як казав видатний філософ минулого століття Дьордь Лукач, «основоположень» власного соціального буття. З одного боку, вона прагне до його фетишизації, а з іншого — стає жертвою соціальної демагогії.

Скажімо, замість того, щоб сприяти створенню живого конкурентного середовища й навчатися жити в ньому, вчені все ще пишаються своєю вченістю й сподіваються на милостиню від держави, одночасно заковтуючи гачок із наживкою начебто «Українського прориву». Це дві сторони однієї й тієї ж ілюзії — цінувати себе так високо, щоб віддатися кому завгодно. От чому ми у відкритій або імпліцитній формі намагаємося підкреслити ідею, відому ще з часів Адама Сміта: суспільство, в якому по-шариковськи ділять багатство й «підвищують добробут», неминуче загниває, а виживає й процвітає те, яке створює безліч капіталів, зокрема й інтелектуальних. Нам усім дуже важливо зрозуміти, що наука — це складова частина економічного цілого, що безумовна цінність знань відкривається тільки тоді, коли вони стають продуктивною силою.

Нещодавно ми опублікували два матеріали про розробки конструкторського бюро Євгена Сухіна — це прорив без лапок. Ще один приклад — розробки вченого Рафаела Улубабова. Це теж прорив! Треба всього лише роздивитися довкола й просто побачити те, що вже є, що наполегливо потребує переведення зі знання в діло. Таких розробок чимало, різних за масштабом і напрямами. Посильно їх популяризувати — наш обов’язок. Звичайно, треба думати й про «прекрасне майбутнє», але в кризовій для країни ситуації насамперед потрібно втілити в життя вже створене. Поки це ще можливо. Вважаю, що позиція науково-технічного реалізму — наше досягнення.

Додам, що з 2008 року замість «ВТГ» виходитиме її наступниця «Українська технічна газета». У нового видання буде новий засновник і новий статус, але його цілі й творчий колектив залишаються тими самими. Ми маємо намір зберегти у виданні все те, що дало йому змогу здобути прихильність десятків тисяч читачів у всій країні, — щирість і природність, публіцистичність і політематичність. І, власне, некомерційний характер.