Майбутнє України нерозривно пов’язане з розвитком інтелекту нації. Зможемо посприяти цьому — будемо серед розвинених країн, не зможемо — опинимося на узбіччі прогресу...
Два роки тому створено Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХI століття», діяльність якого виявилася досить багатогранною. Та головна особливість роботи Фонду — підтримка талановитої молоді. Фонд розробляє сучасні програми й технології, організовує і проводить всеукраїнські універсіади та конкурси. Це робиться для того, щоб виявити найкращих і надати їм можливість, надаючи спеціальні гранти, здобувати знання в провідних навчальних закладах України та світу. Переможцям універсіад і конкурсів присуджуються й іменні стипендії та премії. Крім того, завдяки організаційній і фінансовій підтримці Фонду багато талановитих студентів, молоді вчені, менеджери можуть стажуватися у провідних наукових і навчальних закладах Заходу.
Кореспондент «ДТ» зустрівся з президентом Спілки ректорів вищих навчальних закладів України, ректором Київського національного університету імені Т.Шевченка, академіком, Героєм України Віктором Васильовичем СКОПЕНКОМ і членом ради Фонду, генеральним директором АТ «Новокраматорський машинобудівний завод», доктором економічних наук, Героєм України Георгієм Марковичем СКУДАРЕМ і попросив їх відповісти на три запитання.
1. Завершилася I Всеукраїнська універсіада «Інтелектуал ХХI століття», ініційована Фондом і підтримана Спілкою ректорів вищих навчальних закладів України та Міністерством освіти й науки України. Універсіада виявила обдаровану молодь і надала їй гарантовану підтримку для здобуття вищої освіти. Як ви оцінюєте універсіаду?
2. Більшість молодих дипломованих фахівців, розпочинаючи професійне життя, змушені долати певний бар’єр. Відома з давніх часів фраза «Забудьте все, чого вас навчали у вузах, — тільки тепер починаються справжні університети», на жаль, не втратила своєї актуальності й сьогодні. Її «реанімують» і соціальні проблеми, передусім відсутність гарантованого державою працевлаштування за обраним фахом. Що, на ваш погляд, треба зробити, щоб талановита молодь могла самореалізуватися?
3. Універсіада стала суспільним викликом проблемі збереження інтелектуального майбутнього України (не таємниця, що за роки незалежності нашу країну залишило 7 тисяч учених). Що мусить зробити держава, щоб «відплив мізків» з України раз і назавжди припинився, і кожен наш співвітчизник мав змогу «знайти себе» на Батьківщині?
Віктор СКОПЕНКО:
1. Хотів би відзначити ту величезну зацікавленість, із якою Спілка ректорів провідних вузів країни сприйняла саму ідею проведення універсіади. Але спочатку я зустрівся з народним депутатом, доктором економічних наук Богданом Губським і докладно обговорив із ним саму ініціативу щодо залучення у вузи талановитої молоді, яку запропонував очолюваний ним Фонд. Потім план проведення універсіади ми докладно обговорили у Спілці ректорів. І треба було бачити, як мої колеги, усі без винятку, палко підтримали пропозицію Богдана Володимировича. Адже ми розуміємо, що тільки талановита молодь може виправдати існування вищої школи. Треба сказати, що й раніше вівся пошук талантів. Наш університет, приміром, проводив олімпіади зі школярами з математики, фізики, хімії... Здібних дітей відшукували, хоча до всеукраїнських олімпіад, на жаль, не доходило. Це були локальні заходи, лише в окремих областях країни. Але коли Богдан Володимирович виступив зі своєю ініціативою, коли саме виявлення і залучення юних талантів знайшло фінансову підтримку Фонду — тоді стало ясно: ми йдемо єдино правильним шляхом.
З майже 70 тисяч учнів, які взяли участь в універсіаді, гранти одержали 89 найталановитіших юнаків і дівчат. Вони здобудуть професії, визначальні для розвитку новітніх технологій. Це математика, фізика, хімія, біологія, інформатика та обчислювальна техніка, основи економіки та правознавства, історія, а також українська мова й література. Ну, а сам конкурс, сам добір талантів був дуже суворим, але демократичним. Брати участь у конкурсі могли юнаки й дівчата віком до 23-х років, котрі мають середню загальноосвітню або середню професійну освіту. Переможців конкурсна комісія визначала за цілою низкою критеріїв. Серед них — глибоке володіння однією або кількома суміжними базовими дисциплінами, а простіше кажучи, чи став здобувач переможцем у всеукраїнських олімпіадах із профільних предметів? Комісія оцінювала також загальний рівень знань — так званий середній бал успішності, і, певна річ, здобувач мусив володіти англійською або іншою іноземною мовою, що виявило комп’ютерне тестування. Кожен учасник конкурсу був зобов’язаний показати певний рівень своїх творчих здібностей і своєї громадської активності. Таким чином, добиралася по-справжньому обдарована молодь.
Зазначу, що в нашій країні певна частина молодих людей має пільги при вступі до вузу. Без іспитів зараховуються, приміром, чорнобильці, діти-сироти, інваліди... Напрошується запитання: а як переможці універсіади, як вони потрапляють у вуз? Відповім: до «Умов прийому до вищих навчальних закладів України» внесено зміни. З нинішнього року без вступних іспитів зараховуються переможці Всеукраїнської універсіади «Інтелектуал ХХI століття», яким Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХI століття» надав стипендії та гранти на навчання. Головне, що кожен переможець універсіади повинен потім добре і старанно навчатися. Бо...
Адже в університеті я працюю давно, пройшов шлях від асистента до професора, завідувача кафедри, тож знаю багато випадків, коли до вузу приходить блискуче й усебічно підготовлений абітурієнт, а на четвертому курсі його доводиться відраховувати за неуспішність з усіх дисциплін. Не було старанності, працьовитості, гадалося, що, мовляв, за рахунок загального розвитку і колишньої медалі можна в університеті жити і лиха не знати всі роки. Ні, праця і тільки праця може зробити студента класним фахівцем. Часто той, хто вступив у вуз над силу і на першому курсі відчуває, що далеко не в повному обсязі знає шкільну програму, — змушує себе багато працювати, надолужувати втрачене і до третього-четвертого курсу має самі «п’ятірки». Молодець! Бронзовіти, як відомо, не можна не тільки в дорослому житті (у роботі, у творчості, у науці), а й у студентстві.
Та повернуся до діяльності Фонду інтелектуальної співпраці «Україна — ХХI століття». Він допомагає знаходити своє місце в житті не тільки юнакам і дівчатам, а й людям, котрі закінчили вузи, працюють в інститутах і наукових лабораторіях. Фонд організовує наукові дискусії, семінари, «круглі столи», Дні науки в регіонах із залученням провідних вітчизняних та зарубіжних учених, відомих політиків, державних діячів. За допомогою Фонду готуються аналітичні матеріали й рекомендації, навіть концепції стратегічного розвитку держави. Завдяки Фонду активізувалася видавнича діяльність, побачили світ багато фундаментальних наукових праць. Фонд постійно пропагує суспільно значимі ідеї й ініціативи. І все-таки виявлення юних талантів, допомога їм у здобутті вищої освіти — це, на мій погляд, найголовніша грань діяльності Фонду. Дай Боже, щоб 2002 року він зміг забезпечити грантами вже не 89 талантів, а 189, а там і тисячі, тисячі! Адже результати проведеної Фондом I Всеукраїнської універсіади свідчать про величезну творчу активність молоді, про те, наскільки багата на таланти наша земля. Це дає всі підстави прогнозувати успіх і II Всеукраїнської універсіади, підготовка до якої вже почалася. У другій універсіаді мають узяти участь уже 200 тисяч молодих інтелектуалів...
2. Щоліта мами вперто тягнуть дітей у вуз. Адже в подруг діти з вищою освітою. А в сусідки син уже кандидат наук. Тож головне, щоб дитина куди-небудь вступила, а решта, мовляв, докладеться. Так повелося з радянських часів. Тільки життя і країна давно змінилися. Що зараз відбувається? Вступила людина, відучилася й опинилася в безвиході. Що далі — незрозуміло. Як же зробити, щоб вуз був не тільки школою знань, а й школою життя? Певна річ, зі школою знань справи нібито непогані. Наші вузи можуть навчити всіх. Але теоретично! А ось навчальна база, що пов’язує знання й науку з виробництвом, у багатьох вузах дуже слабка. Наш університет ще в більш-менш вигідному становищі, порівняно з іншими вузами. Приміром, немає в нас факультету, де не було б комп’ютерних класів, та й уся технічна база досить висока.
Проте це зовсім не означає, що всі молоді таланти неодмінно повинні навчатися у Київському університеті імені Т.Шевченка. Є інші чудові вузи, де окремі предмети викладаються якісніше, ніж у нас. І ми говоримо переможцю універсіади: «Ти хочеш бути першокласним фахівцем із хімії? Йди в такий і такий вуз. А програмістів добре готує такий і такий вуз...» Головне, щоб країна одержала фахівця найвищого класу. Знаєте, якби така система запрацювала повсюди, то країна мала б не просто хороших фахівців, а тих, кого називають елітою, сіллю землі.
Зазначу також, що жоден, навіть найкращий університет не навчить студента на всі випадки життя. І життя, і виробництво змінюються. Ось чому треба вже у стінах університету прищепити студентові постійний потяг до знань, уміння працювати над собою. А для цього теж потрібна потужна навчальна база. Щодо Київського національного, то наша навчально-наукова база, наші викладачі дуже високого рівня. Але освітній процес досі відбувається за старою системою. Поясню, що маю на увазі. Щоб сформувати мислячого, творчого фахівця, треба, аби вже у студентські роки він більше працював самостійно. Ось чому співвідношення аудиторного та позааудиторного навантаження студента має змінюватись у бік останнього. На жаль, досі існують об’єктивні перешкоди на шляху самостійної роботи студентів. Це брак необхідної кількості підручників (особливо державною мовою) та комп’ютерної техніки.
Вуз повинен також навчити студента діяти обдумано й відповідати за свої вчинки. Просто з віком така відповідальність не приходить. За брежнєвських часів дорослі інтелігентні люди, при всьому своєму невдоволенні системою, нічого не могли вдіяти. Розмови на кухні нічим не закінчувалися, оскільки відповідальність перекладалася на вождів і державу. Інтелігенція поставила себе в дитячу залежність від нібито дорослої держави тільки тому, що не наважувалася стати активним відповідальним суб’єктом.
На Заході студента вчать бути відповідальним. У Голландії, приміром, держава кожному студенту позичає гроші на навчання. Уже вступаючи молода людина замислюється, чи варто вчитися. Бо якщо вона так і не отримає диплома, то доведеться довго розплачуватися за безцільно прожиті роки, а стане фахівцем — за два-три роки поверне кредит.
Поки студент там навчається, йому постійно нагадують: ти навіщось вступав, ось і вирішуй, що тобі потрібно. Шість тижнів навчаєшся, один — складаєш тести, ще один — обговорюєш із викладачами, що робитимеш наступні шість тижнів. Хочеш не хочеш студенти звикають підходити до свого життя осмислено. Вчаться діяти обдумано й відповідати за свої вчинки. Тож не дивно, що при такому підході західна молодь вважає себе відповідальною за країну, у якій доведеться жити, й активно заявляє свою громадянську позицію...
Критикуючи багато радянських порядків, не можна відзначити того хорошого, що було тоді. Приміром, для тих-таки хіміків, механіків, технологів, біологів, фізиків існувала серйозна виробнича практика на конкретних галузевих підприємствах. Конче необхідно відновити таку систему. Треба, щоб студент вивчав виробництво не після навчання у вузі, а паралельно. Ось чому ми з Богданом Володимировичем хочемо залучити саме виробничників до виховання талантів. Ось чому запросили на торжества, присвячені врученню грантів переможцям універсіади, керівників провідних підприємств країни, підприємців. Ми сказали їм: «Пора навчатися дбайливого ставлення до фахівця в капіталістів, у тих, кого раніше дружно й довго лаяли».
Якщо в нас підприємство чи фірма опікатимуть «свого» студента, то потім його можна послати на практику саме в це місто, на це підприємство чи фірму, аби по закінченні навчання він прийшов туди працювати повноцінним фахівцем, що опанував і теорією, і практикою. І такі студенти вже ніколи не вчитимуться сяк-так, як багато хто при соціалізмі: «Аби «трієчку» одержати». Ці студенти захочуть мати і глибокі знання, і хороший диплом.
Зв’язок підприємств, фірм і банків із вузами може не обмежуватися лише влаштуванням студентів на практику, а потім — запрошенням їх на роботу. Сьогоднішнім вузам потрібна серйозна матеріальна допомога й підтримка. Як це робиться за кордоном. Там фірми і підприємства фінансують навчальні заклади, роблять це свідомо й добровільно, бо дбають про свої майбутні кадри. Я, приміром, недавно відвідав столицю Південної Кореї Сеул і був вражений велетенським будівництвом на території університету. «Де ви берете стільки грошей, аби побудувати кілька висотних навчальних корпусів?» — запитав я. Мені відказали, що зазвичай держава допомагає, але головна допомога від спонсорів — випускників університету, заможних людей. І це — не єдиний приклад. У Штатах буквально над кожним університетом «шефствує» (висловлюючись нашою мовою) який-небудь концерн, фірма, банк або конкретний підприємець.
Раніше нас запевняли, що сучасні наукові прилади вузу не потрібні, та він і не повинен розвивати науку. Головне, мовляв, забезпечити всіх студентів підручниками і навчати їх, навчати... Усе це, як з’ясувалося, — нісенітниця! Якщо в університеті не розвивається наука, то це вже не університет, а просто контора з видавання дипломів. А щоб розвивалася наука, потрібно мати сучасні прилади, технології, першокласно обладнані навчальні кабінети. Коротше, якщо студент одержав базову освіту найвищого рівня, то зуміє розібратися в будь-якому, навіть складному і незнайомому виробництві. І він ніколи не почує на свою адресу (пам’ятаєте, у Райкіна): «Забудь усе, чого тебе навчали в інституті».
3. Міграція людей — явище природне, і якщо кордони не закрито, то обмін між ученими, між молодими фахівцями природний. Міграція відбувається в усіх країнах. До речі, наших учених і молодих фахівців виїжджає за кордон не так і багато, порівняно з іншими країнами. Приміром, побуваєш у якомусь американському науковому центрі чи лабораторії і бачиш, що працівники — всуціль емігранти: китайці, корейці, японці, італійці, індуси, скандинави й навіть німці, французи... І, як правило, усі ці молоді фахівці та вчені після навчання, стажування й роботи в ультрасучасних лабораторіях та наукових центрах повертаються додому, на батьківщину. Чому? Не тільки тому, що патріоти. Вони повертаються найчастіше тому, що держава створює їм належні умови для праці й життя.
І якщо молодий фахівець або вчений, збагативши свої знання на базі новітніх американських технологій, знає, що вдома йому буде створено не гірші умови, ніж тут, в Америці, то він, зрозуміло, повернеться на батьківщину. І справді, навіщо жити в чужій країні, якщо у своїй можна жити не гірше. Багато країн усіляко заохочують талановитих людей, котрі навчаються або працюють за кордоном, стимулюють їх повернутися й потрудитися на благо Вітчизни. Приміром, на Тайвані запроваджено подвійне громадянство для тих, хто працює у США або Японії. Навіть президент Національної академії наук Республіки Тайвань — громадянин США, працює у Каліфорнійському університеті й водночас багато робить для своєї етнічної батьківщини.
Ну, а Київський університет спілкується та обмінюється науковими й викладацькими кадрами з 65 університетами світу. Наші люди туди їдуть, працюють і повертаються. Майже всі. Приміром, щороку на різноманітні семінари й конференції, на роботу й навчання виїжджає в середньому 500 викладачів та студентів. Залишаються там 2—3 чоловіка, не більше. Я буваю в багатьох закордонних університетах і щоразу зустрічаюся з нашою професурою, яка там працює. Деякі фахівці працюють уже по 4—5 років. І всі вони хочуть повернутися в Україну, принаймні планують своє повернення. Чому вони туди поїхали? Виключно для того, щоб заробити грошей — купити машину або квартиру, допомогти дітям... Гадаю, багато молодих людей виїжджає за кордон з аналогічною метою.
Загалом, молодь у нас чудова — талановита і працьовита. Звісно, кожній молодій людині слід створити умови для повноцінного життя й улюбленої праці. Але... Молодих учених, котрі працюють у нашому університеті, умови життя, хоч як це дивно, цікавлять навіть менше, ніж умови праці. У нас в університеті багато вчених, фанатично відданих дослідницькій роботі. Вони приходять у лабораторію рано-вранці, а ввечері, після 22 години черговим доводиться їх буквально виганяти з приміщення. Вони з задоволенням і до ранку працювали б, якби були умови — реактиви, прилади, технології. Таких людей зарплата цікавить у другу чергу, у першу — сама робота.
Повторюю, молодь у нас хороша. Це помилка кожного попереднього покоління — бачити себе більш цілеспрямованим, ерудованим, «правильним»... І це помилка кожного наступного покоління — вважати себе більш безкомпромісним, розкутим, волелюбним... Насправді в усі часи повторюється одне й те саме: хтось засуджує за несерйозність, хтось опирається надмірній серйозності.
Пригадаймо себе юними — на тернистому переході від дитинства до дорослості, коли від життя хотіли за максимумом. Чітко поділяли все на щире — штучне, відданість — зраду, справедливо — нечесно... Легковажно прогулювали вузівські пари. Намагалися самостійно будувати вежу свого майбутнього, не розраховуючи на дарунки долі. А коли співали «пісню дружби», яку «не забудеш, не уб’єш», вірили в людей і справжню дружбу.
Тепер інші часи, але молодь не гірша, ніж була 20 і 40 років тому, а можливо, в чомусь навіть краща. Діяльність Богдана Губського — яскраве підтвердження цього, свідчить про глибокі якісні перетворення нашого соціуму, нашої інтелектуальної та політичної еліти. По суті, це прояв справді громадянської позиції істинно нового покоління українців, які завдяки сплаву високого інтелекту, здорового прагматизму, загостреного відчуття відповідальності й високої духовності спроможні привести Україну до процвітання.
Ось чому треба і державі, і суспільству всіляко заохочувати й підтримувати добрі починання, такі, як діяльність Фонду інтелектуальної співпраці «Україна — ХХI століття». Держава разом із суспільством (сподіваюся, фонд — лише перша ластівка у святій справі допомоги обдарованій молоді!) повинні зробити все можливе, щоб наш молодий фахівець або вчений, вирушаючи за кордон, брав квиток туди й назад. Якщо він бере квиток тільки в один кінець, то це дуже зле для країни. Зле і для нього, бо, як казав Гете, промахи й помилки молодих — явище нормальне, головне, щоб ці промахи й помилки не носити з собою до старості.
Георгій СКУДАР:
1. Одна з головних перешкод на шляху перетворень у нашому суспільстві — це дефіцит ідей, які могли б забезпечити його прискорений розвиток. І річ тут навіть не так у відсутності самих ідей, як у формуванні нових інтелектуальних команд, спроможних ці ідеї напрацьовувати й реалізовувати на проектній основі. Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХI століття», очолюваний Богданом Губським, і прагне зробити свій внесок у створення майбутньої інтелектуальної команди.
Фонд проводить різноманітні конкурси й огляди молодих талантів, засновує гранти і стипендії саме для того, щоб обдарована молодь могла вчитися. Саме з цією метою Фонд провів Всеукраїнську універсіаду, яка виявила найздібніших до знань юнаків і дівчат. Вони тепер безкоштовно навчатимуться у найкращих вузах України й Заходу, а крім того, отримуватимуть стипендію.
Фонд пішов далі. Власне, рада Фонду давно виношує ідею інтеграції, тобто фактичної «прив’язки» кожного студента або до підприємства, або до наукової лабораторії з перших днів навчання. Мета проста: академічні знання студента доповнювати знаннями практичними. Ну, а підприємство теж має бути зацікавлене в молодому фахівцеві, підготовленому під цілком певний проект або напрям діяльності. Ось чому на торжества, присвячені врученню майбутнім студентам грантів і дипломів, крім високих урядових чиновників, запросили й видних представників вітчизняних ділових кіл, директорів великих підприємств і фірм. Так разом зібралася майбутня інтелектуальна еліта й ті, хто може дати їй роботу, знайти гідне застосування. Однак, на жаль, предметної розмови не вийшло. А як було б чудово, якби всі промисловці, підприємці, ділові люди України зрозуміли просту істину: вкладати кошти в освіту дуже рентабельно. Держава сьогодні у великому боргу перед наукою й освітою, вона не може забезпечити студента навчанням на найвищому науково-технічному рівні, а потім — гідною та цікавою роботою за фахом. Ось чому ділова еліта України зобов’язана взяти справу в свої руки. Сподіваюся, на торжествах із нагоди завершення I Всеукраїнської універсіади відбулася поки що «пристрілка», перше знайомство. Попереду — спільна праця викладачів і виробничників із виховання висококласних фахівців для країни, для її науки та промисловості. Гадаю, що з появою Фонду, з проведенням універсіад, конкурсів та оглядів у вітчизняного інтелекту з’явився шанс до відродження. Тепер він одержав додатковий захист і підтримку. У добрий час!
2. Ми вже звикли геть-чисто відкидати минуле. Та якби не було системи загальної освіти, коли навчання у вузі було не просто безкоштовним, а ще й зі стипендією для студента й оплачуваною сесією для заочника, то, впевнений, нинішнього Георгія Скударя не було б ніколи. Адже я починав із сапи, з лопати, а з третього класу жодного разу не використовував канікули для відпочинку. На канікулах я завжди працював, у четвертому класі, приміром, у полі сам заробив на велосипед. А коли закінчив перший курс технікуму, то влітку теж працював і купив собі на зарплату перший годинник. Так було раніше.
Ті, хто зараз одержує освіту за рахунок нашого заводу, через кілька років сторицею повернуть заводові витрати. Бо виховується технічна еліта підприємства, фахівці ХХI століття. Близько 8 тисяч наших співробітників навчаються. Здобувають другу вищу освіту, підвищують кваліфікацію у спеціальних школах. Опановують суміжний фах, готуються, складають іспити й одержують ліцензію на право проведення спеціальних робіт (зварники, підривники)...
А починалося все непросто, я навіть сказав би — драматично. Адже ми звикли, щоб нічого не змінювалося. Звикли, здобувши колись знання, нічим, крім художньої літератури й читання газет, до кінця трудової діяльності не займатися. Дуже важко було людям — знавцям створення машин доби процвітання витратного механізму, погодитися з тим, що, збільшуючи обсяги виробництва, потрібно мінімізувати видатки, застосовувати цілком нові матеріали, постійно створювати реальну, а не надуману ефективність. У це треба було повірити. І цього треба було навчитися. Перелом стався восени 1993 року. Ми вирішили запровадити нову структуру управління, а наказ на цю тему ніяк не йшов — через його загальне несприйняття. Тоді ще багато хто думав, що настане час, коли буде затребувано старі млини, екскаватори, прокатні стани, що в нас буде море замовлень, а споживачі стоятимуть під дверима в черзі. І ось уперше 150 керівників сіли за вивчення менеджменту, структур і систем управління, напрацьованих у ринковій економіці. Нас ніхто не вчив, ми мусили самотужки в усьому розібратися щодо нашого підприємства. Пройшли 2000-годинний курс, захистили бізнес-плани. Знову розглянули наказ, обговорили його сильні та слабкі сторони. Й ухвалили нову структуру управління. Це й було переломом. Ми зрозуміли, що можемо ввійти в ринок, вивчити його як середовище нашого існування, сприйняти останні досягнення менеджерів і вчених, які працюють у ринкових умовах багато десятиліть. Так народилася віра в себе.
Та проблем залишалося ще дуже багато. На заводі, приміром, було забагато інженерно-технічних працівників, принаймні 25—30% можна було скоротити без шкоди для підприємства. Ну, а з падінням обсягу виробництва таких «зайвих» інженерів стало ще більше. Та, попри це, саме тоді ми вирішили активно брати на роботу молодих фахівців. Тепер щороку на завод приходить не менше сотні випускників вузів. Це молоді економісти, фінансисти, технологи, менеджери, хіміки, фізики, інженери... Річ у тому, що ринок, нові ринкові відносини потребують свіжих голів, спроможних приймати нетрадиційні, нестандартні рішення. Такі незашорені, мобільні й сучасні фахівці вже є на заводі, їх стає дедалі більше, і найближчими роками вони стануть оновленим інженерно-технічним ядром.
Ніде правди діти, багато досвідчених інженерів, заслужених і нагороджених у минулому, не можуть подолати інерцію свого мислення, вони думають і працюють по-старому. Адже раніше існувала централізована система управління і не можна було активно виявляти ініціативу, «висовуватися», як казали тоді. Потрібно було просто виконувати й перевиконувати спущений згори план. А сьогодні таке сліпе виконання керівних рішень неприйнятне. Потрібна ініціатива, ніхто тебе не забезпечить роботою, ніхто не реалізує твою продукцію — тільки ти сам. Інша річ, що моральні, етичні принципи й норми минулого не потрібно геть-чисто відкидати — багато було тоді хорошого. Але сама організація виробництва має змінитися докорінно, і зробити це під силу молодим.
З приходом до нас молодих фахівців і «старі» відчули, що потрібно сідати за парти — без цього можеш втратити роботу. Раніше цілком достатньо було залишатись хорошим інженером-механіком, інженером-технологом, інженером-конструктором. Тепер цього мало. Років 20 тому інженер-конструктор повинен був проектувати, та й усе. Старатися, щоб конструкція вийшла працездатна, надійна, коефіцієнт запасу міцності високий — ці і тільки ці проблеми розв’язував конструктор. А тепер треба так сконструювати машину, щоб вона працювала з мінімумом витрат, але при цьому давала максимум ефекту й надійності. Сьогодні наші механіки, технологи, конструктори відчувають дефіцит саме економічних знань. І тому 184 фахівці заводу здобули за рахунок підприємства другу освіту — економістів та фінансистів. Зверніть увагу, ми кожному говоримо: заводові потрібні не зубрили, а люди з вільним мисленням.
Я та деякі мої колеги за сумісництвом працюємо викладачами Донбаської державної машинобудівної академії. Розповідаємо студентам (зокрема й працівникам нашого заводу, котрі навчаються там) про нові принципи господарювання, про ринкові відносини. І водночас приглядаємося до випускників академії, аби відібрати найкращих і запросити їх на завод працювати. Ми пропонуємо цим студентам зробити курсові й дипломні роботи на теми, пов’язані з розробками заводу. Відтак — кращі з найкращих приходять до нас працювати. Цікаво, що на лекціях, які в академії читають фахівці нашого заводу, аудиторія завжди повна-повнісінька. Очевидно, тому, що студентам пропонуються не книжкові істини, а живе слово людини, яка працює в ринкових умовах...
Торік уперше запроваджено практику захисту студентами своїх дипломних проектів прямо на заводі. Проходить такий захист у великому конференц-залі. Певна річ, запрошуються для захисту ті випускники, які, швидше за все, потім будуть запрошені працювати в нас. Отож, під час захисту з залу ставлять запитання, відбувається діалог, а часто й дискусія. Зрозуміло, що від цього виграє і сам випускник, і всі ми. Багато випускників, зізнаюся вам, побоюються захищати свій диплом на заводі, розуміють, що це буде нелегко. Та коли вже все пройшло нормально, то колектив прийме такого дипломованого фахівця з радістю.
Є на заводі Асоціація молоді, яка об’єднала всіх заводських юнаків і дівчат. Об’єднала не тільки для проведення вечорів, культпоходів у театр, КВНів та концертів. Асоціація займається й наукою. Уже проведено дві науково-практичні конференції. Якщо на першій було тільки шість наукових доповідей, то на другій — уже 52. Друга конференція тривала два дні, причому проводилися як загальні пленарні засідання, так і окремі — по секціях і напрямах. Наш величезний конференц-зал не вміщував усіх охочих взяти участь у роботі конференції.
3. Коли приїжджаєш за кордон, часто зустрічаєш там колишніх наших співвітчизників, котрі часто не змогли в нових умовах досягти того становища, яке мали тут. І лікарі, і вчені, і класні інженери — усі мають там соціальний статус на порядок нижчий, ніж був у них на батьківщині. Того ж таки бізнесмена, котрий вивіз капітал за кордон, там не допускають до участі у великому бізнесі. Як бачите, далеко не всі знаходять на Заході райські умови для праці й життя. І все-таки не треба докоряти молодим за те, що вони віддають перевагу чужині. Треба допомогти їм. Але не створювати пільгових умов! Треба давати молодим вудку, а не рибу. Зазначу, що такому підприємству, як наше, створити особливі, тепличні умови для молоді не проблема. У нас є на це кошти. Мовляв, ти молодий фахівець і ми готові тебе утримувати до 30 років, а далі пливи як хочеш. Чи варто так робити? Ні. Молодим фахівцям необхідно адаптуватися в системах нашого заводу, щоб із першого ж дня вони почувалися повноправними членами колективу. Без обмежень, але й без пільг та привілеїв!
...Пригадую мою давню розмову з Богданом Володимировичем Губським. Розмову про те, як і що повинні зробити держава й суспільство, аби призупинити «відплив молодих мізків» з України. Проблема не тільки в матеріальній забезпеченості студента чи молодого фахівця. Проблема у самому ставленні суспільства до молоді й молоді до суспільства. Приміром, між студентством і суспільством — стіна. Суспільству не потрібні студенти, йому потрібні сформовані фахівці (неодмінно зі стажем роботи) і свідомі громадяни з великої літери. Але кожен громадянин (підкреслюю — саме громадянин, а не товариш або пан) — це особистість, яка не з’являється невідомо звідки, її потрібно виховувати. Їй насамперед необхідно прищеплювати, крім іншого, відчуття власної гідності, повагу до себе й інших. А звідки ж узятися відчуттю цієї гідності, якщо молоді загалом і студентам зокрема щодня дають відчути, «хто в домі господар»? Чомусь у нашому суспільстві немає традиції шанувати молодість, і особливо прикро й неприємно чути фрази на кшталт «ось доживи до нашого віку, тоді й говоритимеш». Та невже для того, щоб говорити розумні речі, треба досягнути певного віку? А в суспільстві, яке живе за законами демократії, прав не може бути в когось більше, а в когось менше. Так було, так є, але так не повинно бути. Адже згодом, схаменувшись, можливо, хтось запитає: де ж вони, нові громадяни нової України?
На мій погляд, якщо ідеями, які захопили Богдана Губського і які втілює в життя Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХІ століття», перейметься українська ділова й політична еліта — таке питання не постане. Бо діяльність фонду спрямовано на формування найдорожчого капіталу — інтелектуального потенціалу нашої нації.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google