ВАК КИНУТО ВИКЛИК?

Ця подія назрівала давно. Працівники Національної академії наук України, котрі часто бувають за кордоном, могли переконатися в перевагах системи присудження вчених ступенів у розвинених країнах. Із пропозиціями про те, як поліпшити роботу ВАК України, вони неодноразово виступали на сторінках «ДТ».

І ось за пропозиціями розпочалися дії. В Інституті біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України створено прецедент, який може істотно вплинути на архаїчний порядок видачі дипломів кандидатам і докторам наук в Україні.

«Відтепер, за рішенням ученої ради інституту, всі, хто захистив кандидатську дисертацію, — повідомив член ученої ради Ігор Шевченко, —одержуватимуть відповідний диплом незалежно від рішення, ухваленого згодом ВАК...»

Уявляю, що цієї миті по спинах ревнителів сформованого порядку має пробігти легкий холодок. Бач яка самоправність! Із незапам’ятних часів тривалий і складний процес присудження вчених ступенів проходив із неодмінною участю Вищої атестаційної комісії. Тут, на академічному олімпі, ставили останню крапку в заплутаному процесі «просіювання» пошукачів.

Переконаний, незабаром у «ДТ» посипляться дорікання прибічників колишньої системи, в яких автори стверджуватимуть: у Інституті біоорганічної хімії та нафтохімії зазіхають на найсвятіше, й нині, мовляв, впаде останній заслін на шляху халтурників до заповітного диплома. Відтепер дипломи видаватимуть усі кому не ліньки...

Ігор Веніамінович відразу відпарирував можливе заперечення супротивників нововведення посиланням на добре відомий факт, що чиновники різних мастей і честолюбні бізнесмени вже одержали заповітні «докторські кірочки» невідомо за які наукові заслуги. І це попри всі старання працівників ВАК! Деякі з можновладців примудрилися отримати заповітний учений ступінь лише через рік після здобуття попереднього. За короткий термін кількість «оступінених» економістів збільшилася в нашій країні в 70 разів!

Немає сенсу шукати внесок у науку нових докторів — у багатьох чиновників і бізнесменів дисертацій і сліду не було. Хоча навіть у тому разі, коли вони є, це нічого не каже про достоїнства їхніх володарів — сьогодні деякі вчені підробляють тим, що пишуть за певну плату «прохідні» дисертації. І ВАК України цій «тіньовій науці», яка захоплює дедалі серйозніші позиції, ніяк не може протистояти...

«Вихід із нинішнього становища, — вважає Ігор Шевченко, — у світі давно відомий: репутація вченого, як і репутація наукової установи, є найнадійнішим бар’єром на шляху різноманітних навколонаукових махінацій. Втратити її в науковому співтоваристві легко, а відновити дуже важко. Саме на довірі все побудовано в демократичних і розвинених країнах. При цьому все чудово працює.

Наголос не на бюрократію, а на внутрішню порядність і відкритість наукового світу спрацює й у нас. Учений, котрий бездумно (чи за гроші) дає рекомендацію, втратить повагу в науковому співтоваристві. Ось і все...»

Є ще одне «серйозне» заперечення прибічників ВАК — вони часто запевняють: який-небудь провінційний інститут, позбавившись ВАКівських гальм, почне штампувати дипломи праворуч і ліворуч. Ну то й що в цьому страшного? Уже розвелося безліч академій, але чомусь поки що котирується лише одне академічне звання — «академік НАНУ». Члени інших академій намагаються називати себе просто «академіками», не уточнюючи, якої саме академії наук. Коли наукові ступені присуджуватимуть наукові установи, як скрізь на Заході, виникне саме по собі запитання: а який конкретно НДІ чи вуз видав диплом? Якщо Національний технічний університет «КПІ», ціна його одна, якщо якісь тьмутараканські «курси крою та шиття з правами будівельного технікуму» — це зовсім інша річ.

У такій ситуації різко підвищиться відповідальність за виданий диплом. Окремі цінуватимуться на вагу золота.

— Вас не лякає, — запитав оглядач «ДТ», — що в цьому кроці деякі люди побачать виклик потужній системі, яка пустила глибоке коріння в нашому науковому житті?

— Якщо знайдуться люди, котрі побачать у цьому форму боротьби з ВАК, — це їхнє право. А ми вважаємо, якщо наш приклад наслідуватимуть і в інших інститутах, то проблему мирно розв’яжуть еволюційним шляхом. На засіданні вченої ради нашого інституту ухвалено рішення — на першому ж захисті буде видано свідоцтво про присудження ступеня кандидата наук. Ми беремо на себе усю відповідальність за дисертанта. Паралельно, аби не вступати в конфліктні взаємини з ВАК України, ми надсилаємо йому всі документи, як і раніше. Ми свій диплом видаємо незалежно від того, затвердить ВАК наше рішення чи ні.

— Таким чином, можливі два варіанти. Перший: ВАК затвердить ваше рішення, і дисертант матиме дипломи від вас і від ВАК. У цьому разі він не обмежений у правах. Він навіть у виграші — одержить два дипломи замість одного, що за нашої любові до «кірочок» і ступенів декому має навіть сподобатися. Але якщо ваш диплом не підтвердить ВАК, дисертант відчує себе явно скривдженим — його претензії на кандидатство не визнає в нас ніхто з усіма відповідними наслідками. Що робити бідоласі в цьому разі?

— Усе не так страшно. Талановита, добре навчена українська молодь нині орієнтована на роботу за кордоном. А саме там діють дипломи, видані університетами й науковими інститутами. Приміром, я багато років пропрацював за кордоном, але в мене жодного разу не запитували диплом для підтвердження ученого ступеня. Вірили на слово. Набагато важливіше для позитивного рішення — хто і як тебе рекомендує. Іноді досить усної рекомендації авторитетного вченого: «Ця людина вміє працювати». Збрехати тут не можна, інакше втратиш довіру. Отож диплом ВАК за кордоном узагалі не потрібен. Тому нинішня прагматична молодь прагне до справжньої дослідницької роботи, а не до нагромадження певних гарних «кірочок», і не ставитиметься з колишнім пієтетом до суто ритуального дійства присвоєння ступенів. До речі, лише в нас після присудження ученого ступеня видається красива книжечка, у дорогій обкладинці. На Заході в найсоліднішому інституті диплом про захист — звичайний бланк із печаткою. Тільки й усього.

Хотів би відзначити ще один цікавий парадокс — в Україні офіційно не визнаються дипломи докторів, видані... німецькими університетами...

— Дивно, хоча практичного сенсу це зарозуміле «невизнання» не має: прикладів, коли німецькі (а також американські, шведські, французькі й ін.) учені висловили б бажання приїхати на більш-менш тривалий час до України, аби попрацювати в наших лабораторіях і при цьому претендували б на ставку кандидата НАНУ, поки що не зафіксовано. Чи не так?..

— Проте припустимий варіант, що такий німецький дослідник уже з’явився. Наші чиновники відразу ж повідомлять: його диплом, отриманий у німецькому університеті, відомому в усьому світі, для України — папірець, який нічого не значить? Мовляв, хочете вважатися «оступіненим» ученим, звертайтеся у ВАК і отримуйте підтвердження вашої кваліфікації, інакше — ні-ні...

Я кажу про принциповий стан справ, який виглядає дуже дивним і нелогічним. Про яку співпрацю в принципі можна говорити, якщо німецькі дипломи не визнаються, й державні чиновники не докладають жодних зусиль для виправлення цього неприродного становища?..

Те, що трапилося в Інституті біоорганічної хімії та нафтохімії НАНУ, може послужити краплею, що й камінь точить. Хоч би які порівняння використовували, суть їх в одному — на існуючу систему треба подивитися критично. Не можна, щоб консервативне продовжувало заважати розвитку науки в нашій країні.