В Європі з нами не хотіли розмовляти...

Матеріали про безвихідне становище науки неодноразово публікувалися на сторінках «ДТ». У новій рубриці — «Біла книга української науки» — зроблено спробу поглянути на проблему з дещо іншого боку. А саме — показати досягнення тих інтелектуалів, які всупереч непростим обставинам усе-таки змогли домогтися успіху. Вражаючий ривок зробив Національний аграрний університет України. Його досягнення привертають увагу багатьох як у нас у країні, так і за кордоном. Головне — тут відпрацьовано чітку філософію успіху, що грунтується на вмілому поєднанні та розвитку трьох компонентів: освіта, наука, бізнес. Про те, як удалося в роки незалежності скористатися неабиякими можливостями, що відкрилися тут, і здійснити ривок у становленні довіреного йому закладу, розповів у розмові з оглядачем тижневика «Дзеркало тижня» ректор Національного аграрного університету України, академік НАНУ й УААН, професор Дмитро МЕЛЬНИЧУК.

Перші кроки в науку Дмитро Олексійович зробив у Інституті біохімії ім. О.Палладіна Національної академії наук під керівництвом відомого дослідника академіка Максима Гулого. У докторській дисертації молодий учений досліджував роль вуглекислоти в обміні речовин у тварин. Проте ця, здавалось би, суто академічна робота настільки збентежила марксистських ідеологів, що вони розпочали масовану атаку на неї, заявивши, ніби її висновки суперечать діалектичному матеріалізму. Невідомо, чим би все це закінчилося, якби в справу не втрутився президент академії Б.Патон і не захистив від нападок. Київські марксисти притихли. Проте тридцятирічний (у той час наймолодший зі здобувачів докторського ступеня у галузі біології) Д.Мельничук ще майже чотири роки змушений був чекати на затвердження дисертації ВАКом у Москві.

Ректорство Д.Мельничука припало на непростий час. Це і застій останніх років радянської влади, і сповнені матеріальних нестатків перші роки становлення незалежності, і теперішні перипетії Болонського процесу...

Останній у керівників вищої школи викликає досить неоднозначну реакцію. Багато професорів вважають: запровадимо дворівневу систему освіти (бакалаври, магістри), відпрацюємо навчальні плани, програми, напишемо підручники, і станемо такими ж, як і наші колеги на Заході... Глибші аналітики вважають: щоб наша система освіти, зокрема і вищої, відповідала стандартам, прийнятим у Євросоюзі, потрібна набагато глибша перебудова, що охопить не лише вузівську систему, а й Академію наук, і систему наукового забезпечення виробничої сфери.

— Дмитре Олексійовичу, як Болонський процес розуміється у Національному аграрному університеті України? — з такого запитання почалося інтерв’ю Д.Мельничука тижневику «ДТ».

— Для нас Болонський процес розпочався щойно повалилася «залізна завіса». Ми відразу ж почали шукати контакти з університетами провідних країн світу. При цьому обрали тактику — вийти безпосередньо на ректорів закордонних університетів. Далі почали шукати фінансову підтримку нашому закладу через міжнародні та громадські організації, діаспору...

Уже в 90-х роках було поставлено мету — зробити все можливе, щоб наша система освіти була офіційно визнана провідними університетами Заходу. Не все виходило. Так, у Європі ми спочатку не знайшли підтримки. У мене навіть склалося враження, що там вважали: Україна — тимчасове явище. Франція, Німеччина нас ігнорували, орієнтуючись на Росію...

Тоді ми звернулися до США. Звідти підтримку було надано буквально з першого дня. Без особливих затримок низка американських університетів уклала з нами договори, і незабаром було створено близько шести спільних проектів. Університет штату Айова взявся допомогти перебудувати навчальну систему. В той час для нас були вдивовижу бакалаврські й магістерські програми. А 1996 року університет Айови підписав із нами меморандум про взаємне визнання систем освіти в наших університетах. Треба зазначити, що одним із важливих компонентів цього визнання був статус автономії і самоврядування нашого університету, затверджений 1994 року постановою Верховної Ради, а потім і постановою Кабміну України. Оглядаючись назад, хочу зазначити: роль цього статусу для розвитку університету важко переоцінити.

То був серйозний успіх! А для американських університетів це був перший випадок визнання вузу з колишнього СРСР. Розумію, офіційне визнання того, що рівень нашої освіти відповідає рівню відомого американського університету, став своєрідним авансом. Ніде правди діти — ми тоді ще дуже відставали за рівнем інформатизації, рівнем наукових досліджень та іншими параметрами, не могли продемонструвати таку ж саму освіту й якість зв’язку університету з виробництвом, як у них. Та ми дуже швидко надолужували те, чого бракувало.

1998 року такий самий меморандум було підписано з університетом Луїзіани.

— Навіщо вам працювати з аграрним вузом, розташованим у субтропіках?

— Для такого сільськогосподарського вузу, як у нас, дуже важливо мати партнера не лише на широті, де розташована Україна, а й у субтропіках. Річ у тім, що до Національного аграрного університету України великий інтерес виявляють країни тропічних і субтропічних регіонів, і нам потрібно було ознайомитися з новітніми технологіями, які розробили американці для цих широт.

Тим часом ситуація почала змінюватися і в Європі. Старий Світ перестав насторожено ставитися до України. До середини 90-х років у Німеччині вже повірили в те, що Україна відбулася. У нас швидко склалися чудові взаємини з німецькими професорами та вченими. І тоді з’ясувалося: за ці кілька років ми встигли просунутися далеко вперед. 1996 року в Берлінському університеті на засіданні вченої ради я показав меморандум, підписаний із американцями. Його зміст викликав подив: навіщо ви запроваджуєте магістерську і бакалаврську систему? Німці навіть заявили, що вони б ніколи на це не пішли. Та й у вас у Радянському Союзі, мовляв, була добра освітня система, навіщо ви переходите на американську?

Я відповів їм так: звернімося до історії — у царській Росії була система бакалаврів і магістрів. Зміни до неї внесено за радянської влади. Та, напевне, у світовій конкуренції стара система виявилася більш життєздатною, ніж та, яку ми практикуємо нині.

На тій ученій раді в Німеччині мене не зрозуміли. Та минуло два чи три роки, і німці... ухвалюють закон про адаптацію до англо-саксонської системи вищої освіти. Нещодавно вони згадали про це при зустрічі, й у нас навіть зміцнилася дружба з німецьким університетом — у Болонському процесі ми виявилися попереду, оскільки вже подолали всі етапи і навіть маємо необхідні матеріали англійською мовою. Адже коли ми кажемо «Болонський процес» це, власне, означає: ми, як і вся континентальна Європа, адаптуємося до системи, що довела високу ефективність у США, Англії, Голландії, Японії...

Приблизно 2000 року ми підписали меморандум про взаємне визнання освіти з Берлінським університетом, а трохи пізніше — із Гентським (Бельгія). Місяць тому такий самий меморандум підписали з Університетом прикладних наук Вайнштефан (Баварія). У останньому офіційному документі відзначено далекосяжні переваги для студентів. Так, якщо український студент хоча б один семестр практикувався у цьому німецькому університеті і склав там заліки, і, навпаки, якщо німецький студент практикувався в Національному аграрному університеті України, то вони мають право на два дипломи: наш і їхній. Щоб реалізувати це право, на державні іспити до нас приїздить їхній експерт, а на іспити до них — наш професор.

— Це поки що тільки теорія чи вже є приклади практичного застосування домовленостей?

— У нас іде магістерська програма німецькою мовою. Студенти півтора року навчаються за системою «магістр сільськогосподарської економіки». При цьому значна частина студентів навчається там, а тут проходить практику і, навпаки, — частина навчається тут, а на практику їдуть туди. Проект є дуже успішним.

Аналогічний проект із фінансового менеджменту та низки інших спеціальностей (здобуття магістерського ступеня) проводиться і в англомовному варіанті. У ньому беруть участь університети Англії, Бельгії, Голландії, Чехії. Підготовлені за цими програмами люди цінуються на ринку праці фактично на вагу золота. Всіх їх розбирають іще до закінчення навчання.

— Розбирають у нас чи за кордоном?

— Тут. Річ у тім, що хвиля масового від’їзду за кордон і спроб залишитися там у наших учених і студентів уже минула. Вона спостерігалася у першій половині 90-х років. Тоді близько 300 наших молодих людей залишилися після навчання за кордоном. Мені у зв’язку з цим дорікали в тому, що я готую кадри для закордону. Та ось минули роки, і люди, котрі залишилися там, здебільшого не порвали зв’язків із університетом. І в нас завдяки цьому утворилися точки, куди ми відправляємо молодих людей на навчання. Тому, якщо хтось нині там залишається, ми не вважаємо це трагедією. Навпаки — буде ще одна точка сприяння нашим планам. До речі, вже тепер дехто з тих, що виїхали у минулі роки, просяться назад. Це, як правило, дуже цінні працівники — зі знанням мови, закордонними зв’язками, чудовим знанням країни. А деколи ми навіть самі запрошуємо повернутися і пропонуємо добрі умови: приймай факультет, кафедру і розкручуй справу. Хоч би хто там що говорив, я продовжую підтримувати цю тактику. Вона є принципово важливою для столичного вузу, адже ми зобов’язані думати не лише про сьогочасні проблеми країни.

— Це шлях, випробуваний у Китаї, Польщі, Чехії, Латвії, Естонії. На жаль, у нас це розуміють далеко не в усіх інститутах. Принаймні не знаю, чи траплялося ще де-небудь таке, щоб українським ученим, які зробили кар’єру за кордоном, запропонували в нас кафедру або інститут...

— Ми давно перебороли в собі настороженість до західного досвіду — розіслали гінців по всьому світу: до США, Європи, Канади, Китаю, Австралії, Японії та інших країн, — скрізь працюють і навчаються наші молоді люди. Ми зібрали в нашому університеті досвід, який можна здобути у світі, привезли всі навчальні програми, зробили порівняльний аналіз і створили своє. При цьому ми не поводимося як собака на сіні — весь свій досвід розмістили в Інтернеті, він доступний для всіх українською й англійською мовами.

За рік до нас приїздять із-за кордону 600—700 студентів і викладачів на найрізноманітніші терміни: стажисти, які їдуть на повний бакалаврський або магістерський курс; хтось приїжджає для виконання певної наукової роботи, скажімо, аспіранти, магістри або доктори.

Дуже популярними є поїздки наших студентів до фермерів у Німеччину, Данію, Голландію, Великобританію та інші країни. Там вони живуть у сім’ях і від червня до жовтня працюють. Звісно, наші студенти їдуть насамперед, аби заробити. До речі, менш як три тисячі доларів чистими за цей період ніхто не привозить до України. Один студент розповів мені, що привіз навіть 24 тисячі за літо. Це, звісно, серйозна підмога студентам — у нас, як правило, навчаються діти далеко не з багатих сімей.

— Уявляю, які «рецензії» ви чуєте за такий лібералізм...

— Так, різні думки висловлюються з цього приводу. Найчастіше ганять за те, що це не практика, а робота. Справді — робота, але студент працює з фермером за їхніми стандартами. Він повертається сюди іншою людиною. При цьому знайомиться з іншим укладом життя, порядками, дисципліною, організацією праці, новітніми технологіями. Впевнений — багато студентів, коли заведуть власну справу, намагатимуться, щоб у них вона була поставлена не гірше, ніж за кордоном. Тому я з оптимізмом дивлюся в наше майбутнє. До речі, в останні роки в Україні створено процвітаючі фірми в аграрному секторі, тож передового досвіду тепер можна повчитися і вдома. Що ми й робимо.

— Які можливості відкривають договори про взаємовизнання дипломів із західними університетами для ваших студентів і випускників?

— Можливості дуже широкі. І надзвичайно важливо те, що коли я підписав договір із вами про взаємне визнання дипломів, а ви підписали такий самий договір із третім університетом, то я і той, третій, уже маємо без взаємного договору визнавати дипломи один одного. Таким чином, підписавши договори з двома університетами США, ми фактично здобули визнання від потужної мережі інших університетів, що мають між собою договори.

Тепер наші студенти можуть в Інтернеті знайти професора в США і вступити до нього в аспірантуру, як і випускники американського університету. Тобто їм не потрібно перескладати якісь дисципліни, доводити, що вони мають достатній для цього університету рівень підготовки. Це означає: принизливий елемент дискримінації українського диплома зникає. Окрім того, такі договори відкривають нашим випускникам можливості для роботи в США. Коли ваш диплом визнав американський університет, цього достатньо, щоб і європейські роботодавці ставилися до вас відповідно.

Треба мати на увазі, на Заході не видають загальнодержавний диплом незалежно від того, який університет ти закінчив. Там у дипломі пишуть: бакалавр, інженер, лікар, магістр — випускник певного університету. І від звучності імені альма-матер залежить твоя заробітна плата, можливість претендувати на престижне робоче місце.

Нині один із найважливіших параметрів рейтингу університетів у світі — середня заробітна плата його випускників. Тому багато американських університетів не радять своїм випускникам погоджуватися на роботу, коли їм пропонують зарплату нижчу за середню, що встановлюється для випускників цього навчального закладу.

— Тобто угоди відкривають вашому випускнику шлях до зарплати такого ж рівня, що й у випускника відповідного американського вузу?

— Дуже хотілося б...

— Отже, ви відкрили своїм випускникам шлях на роботу в США?

— Життя є життя — ніхто не знає, куди покличе сурма долі. Можливо, доведеться працювати в міжнародній організації від України і потрібно буде пред’явити міжнародно визнаний диплом. Або запросять до фірми, в якої високі вимоги до освітнього цензу. Ну й до всього хочу зазначити, що ми живемо у відкритому суспільстві, і додатковий ступінь свободи випускникам дуже важливий нині, коли держава орієнтується на Європу. Приємно, що з 108 аграрних вузів, які працювали за радянських часів, наш першим домігся визнання у світі...

— Невже вузи Латвії, Естонії поступилися першістю вам?

— У них серйозна перевага — вони вже в об’єднаній Європі. Та коли експерти з Євросоюзу приїхали до Естонської сільгоспакадемії, що була колись у Радянському Союзі одним із кращих вузів, і перевірили їхній рівень, висновок був досить невтішним. Нині від цього закладу залишилися тільки вивіска і стіни. Змінили практично все. Людей довелося переучити. На все було виділено велику субсидію. Тоді як нам поки що доводиться робити це за кошти держави і частково — за кошти міжнародних проектів.

— Не так давно було опубліковано рейтинги кращих 500 університетів світу. Жоден український університет до цього рейтингу не потрапив. Навіть із російських вузів до елітного списку потрапило лише два університети. Прикро. Особливо з огляду на завзяті твердження керівників вузівської науки про високий рівень нашої освіти. Які підстави? Те, що наші найкращі студенти пробиваються у вузи Заходу? Та ж це, фактично, талановиті одиниці, що ніяк не свідчить про загальний високий рівень...

— Як то кажуть, дайте лише час. Визнання нашого диплома у світі — це вже немало для початку. Тим більше, все, про що я розповів, було тільки першим етапом реформ у нашому університеті, і не скажу, що він закінчився — самовдосконалення нескінченне і вимагає організації, доопрацювання... А про рейтинг університету і те, як його підвищити, у нас розмова попереду.

Спочатку розглянемо важливість другого компонента, потрібного для одержання статусу серйозного університету. Для цього у закладу має бути досить сильний науковий потенціал. Тобто в університеті мають працювати потужні науково-дослідні інститути, центри, лабораторії. Тут слід вести наукову роботу на світовому рівні. Без зазначеного дослідницького компонента заклад не може претендувати на статус університету. У кращому разі це може бути коледж.

Розроблено цілий комплекс параметрів, за якими можна оцінити рівень наукової роботи. При цьому часто згадують індекс цитування. Так, це важливий елемент, і динаміка його в нашому вузі свідчить про серйозні позитивні зміни. Та в університету, який тільки завойовує собі авторитет на світовому олімпі, це поки що не головне. Наш важливий позитив — участь студентів у дослідницькій роботі. Багато про що свідчить і кількість патентів, наявність аспірантів, участь у міжнародних конференціях, наявність сучасних проблемних лабораторій. Усе це в нашому університеті свідчить про серйозну динаміку і зростання.

Так, у нас ця робота велась і за радянських часів, та коли я побував за кордоном, зрозумів — нерідко вона була досить слабенькою. Тому я звернувся до Національної академії наук, до Аграрної академії, щоб знайти шляхи реального об’єднання університету з НДІ цих організацій. На жаль, цей шлях не виявився плідним, бо ми ніяк не могли вирішити одне питання — хто мав бути головним? А те, що ми нерідко говоримо, ніби в нас між університетами та науково-дослідними інститутами хороше співробітництво, то це радше добрі наміри. За великим рахунком, на цих договорах ніхто далеко не заїхав.

— А що заважає?

— Будь-яка значна наукова робота потребує фінансів, розподілу капіталів, повноважень. При цьому неодмінно виникають непорозуміння. А щойно вони виникли — договору кінець. Тому потрібна закріплена законом система інтеграції, яка підтримувала б її незалежно від того, як складаються внутрішні взаємини між людьми, між установами та їхніми керівниками.

Навколо нас є дуже багато інститутів аграрного профілю. Мені раніше здавалося, наша держава тільки виграє, коли ми не лише об’єднаємо зусилля, а й створимо щось на кшталт Техаського або Пенсільванського університетського комплексу, де всі дослідницькі інститути працюють із університетом у жорсткій зв’язці. А за науковими результатами разом звітуватимемо перед Академією наук. Та при цьому вчений, який працює у науково-дослідному інституті, має знати, що він відповідальний за того студента чи аспіранта, котрий у нього виконує роботу. Більше того — вчений має брати участь в усіх видах діяльності університету....

На жаль, мої спроби в цьому плані успіхом не увінчалися. Нині я бачу — багато НДІ перебувають у жалюгідному стані. Проте вони мертвою хваткою тримаються за свою самостійність. Після кількаразових безуспішних спроб налагодження співробітництва з ними я зрозумів — слід відмовитися від цих намірів, оскільки це витівка більше для окозамилювання. Для нас вона безперспективна.

— І що ж робите замість цього?

— Ми почали створювати науково-дослідні інститути самі...

— Паралельно тим, що є — із тими ж назвами?

— Трошки змінюємо, аби на пошті не плутали, але фактично це дублюючі інститути. У наших НДІ одна відмінність від уже існуючих — вони ефективно працюють і чудово співпрацюють із університетом. Окрім того, вони не поводяться як щось відособлене і некероване. Сьогодні в нас вісім таких інститутів. Нещодавно нам передали дев’ятий НДІ, який колись існував у Міністерстві аграрної політики — Інститут сільськогосподарської радіології. Він перебував у жалюгідному стані. Та через рік цю наукову установу ніхто не впізнає, оскільки ми туди вкладемо великі кошти.

— Тобто фактично ви втілюєте в життя ідею, про яку так багато сперечалися вчені та викладачі вузів на сторінках «ДТ»: поєднуєте університет із ефективною науково-дослідною діяльністю. Чи можете ви назвати розміри коштів, які вкладаєте в науку?

— Цього року в нас на науку виділяється близько 10 мільйонів гривень. Підкреслюю — тільки на наукові дослідження.

Створення інститутів при Національному аграрному університеті вирішило питання поліпшення підготовки аспірантів і підвищення рівня проведення наукових робіт. Нині у нас аспірантів, докторантів і здобувачів близько 600 осіб. До нас приходять запити з усесвітньо визнаних часописів із біотехнології, мікробіології — наші молоді дослідники вже друкуються там. Та форсаж у боротьбі за індекс цитування поки що не потрібен.

— А де взяти людей, які могли б очолити такі лабораторії?

— Для чого я відправляю так багато людей у кращі університети зарубіжних країн? Обдаровані молоді дослідники там набираються досвіду. Саме ці люди нині створюють і очолюють необхідні нам найсучасніші напрями. Іноді мене критикують, мовляв, Мельничук хоче інститути НАНУ приєднати до університетів, це буде катастрофа для науки. Критикам відповідаю так: були часи, коли я з радістю взяв би будь-який інститут, але сьогодні якщо вже й візьму, то не кожен. Адже серед наукових інститутів багато лежачих, їх уже не піднімеш навіть за великого бажання.

Слід зазначити, що нас підтримував і попередній уряд, а теперішній навіть виділив на цей рік додатково 22,5 млн. гривень на реалізацію запропонованих проектів.

— Ви фактично підкладаєте бомбу під НАНУ, яка поки ще не прокинулася. Як академічні вчені реагують на це?

— Ревнощі, звісно, є. Та це має стати ще одним стимулом для реальної реорганізації нашої науки і вищої школи.

— Значна частина ВВП нашої країни створюється сільськогосподарським виробництвом. Та з цією продукцією на світовому ринку пробитися важко. Університет може розробити для фермера рекомендації, які допомогли б йому запропонувати світовому ринку ходовий товар?

— А для чого ми розвиваємо науку? Наші дослідження проводяться не для задоволення власної цікавості — учені розв’язують проблеми, поставлені ринком. На сьогодні наукові дослідження у нас розвиваються досить добре, роботу налагоджено. Тому я можу турботу про це перекласти на заступників і перейти до налагодження третього найважливішого компонента з тих, що визначають основу процвітання найвідоміших університетів Заходу — екстеншн-сервіс. Тобто ми переходимо до третього етапу реформування університету — створення ефективної системи впровадження наукових розробок.

— А що ви розумієте під екстеншн-сервіс? І як його можна використовувати в наших умовах?

— Це поняття точно перекласти українською мовою неможливо. Систему екстеншн-сервіс можна визначити як систему інтелектуального сервісу виробничої і соціальної сфер життя та діяльності людей у певному регіоні. В американських університетах вона охоплює не лише впровадження технологій. Вона націлена на те, щоб університет фактично став мозковим центром регіону, який охоплює усі сфери життя...

Щоб було зрозуміліше, спробую звернутися до нашого недавнього досвіду — за радянських часів у нас був Державний комітет при Раді міністрів СРСР із питань науки й техніки. Він займався впровадженням науково-технічних досягнень. У перші роки незалежності в Україні була спроба створити таке ж відомство й у нас. Професор Сергій Рябченко намагався це зробити. Та ідея не прижилася...

— Дмитре Олексійовичу, ви не пробували знайти відповідь на найболючіше запитання нашого буття: чому ні технічні, ні соціальні новації в нас не приживалися?

— Мене давно цікавило питання: у чому відмінність нашої системи? Чому ніяк не вдасться її відпрацювати до такого ступеня ефективності, щоб ми могли конкурувати з американцями? До речі, європейцям це теж не завжди вдається. Вони досить уважно придивлялися до американської системи.

Проте відповідь на ці запитання лежить набагато глибше від тієї площини, де ми зазвичай ведемо пошуки. Перевага американської системи екстеншн-сервіс полягає у тому, що вона являє собою ніщо інше, як інтелектуальний бізнес. Учений має одержати пристойну платню за свої новації. Однак у США це станеться лише після впровадження цих новацій через систему екстеншн-сервіс. Із цією метою у структуру університету вводять різноманітні НДІ, центри, лабораторії, дослідні поля, заводи, коледжі тощо. Часом і в інших країнах.

Нині ми робимо те ж саме, створюючи свої регіональні структури в різних регіонах України. І це має добру перспективу — адже саме в університеті можуть бути зібрані кращі інтелектуальні сили, тут люди можуть вирішити свої питання. Через цю систему наука швидко й органічно входить у життя. Виробничник може вийти на фахівця, котрий відповість йому на будь-які запитання. Важливо й те, що ця система, включаючи інформаційне забезпечення, фінансується державою і доходить до кожного споживача.

Так, у американців є НДІ, де розробляють спеціальні програми, але екстеншн-сервіс побудований так, що він зорієнтований не стільки на галузь, скільки на людину та її потреби. Коли це зрозуміти, тоді відразу стає очевидно, чому американська система перемогла. Вона виявилася більш універсальною, такою, що охоплює все суспільство і швидко відповідає на його запити. Причому університетська молодь — найактивніша частина будь-якого суспільства — відразу ж залучена до реальної справи.

Коли в нас воюють із цією системою, то часто не розуміють її безумовних переваг. Нині всю свою енергію, досвід і вільний час я присвячую третьому етапу реформи університету — створенню системи, що дозволяла б не лише впроваджувати наукові розробки, а й зробити життя соціуму набагато осмисленішим і зручнішим. Упевнений, колишня зацикленість учених на певному вузькому питанні відходить у минуле. Принаймні особа, відповідальна за долю великої наукової установи, не може дивитися на світ зашореними очима.

Усе змінюється, і сьогодні на порядок денний університету стали проблеми екологічного та правового навчання майбутніх фахівців. Необхідно знову переглянути більшість підручників, навчальних програм і в питаннях адаптації наших технологій до євростандартів тощо. На перший план виходять проблеми якості та безпеки сільськогосподарської і харчової продукції (включаючи і генномодифіковану), біотехнологій, відновлюваної енергії з біомаси. Все це потребує уваги, аналізу міжнародного досвіду та комплексності у їх вирішенні. Важко, звісно, та головне — не зупинятися і не панікувати!