Україна за чистий космос

Нинішнього року планета відзначає піввікову річницю космічної ери. І хоча п’ятдесят років на тлі всесвітньої історії — лише коротка мить, та вона змінила людство не менше, ніж довгі три століття епохи Ренесансу. А що ці роки дали Україні? Яке її місце у світовому рейтингу космічних держав? З цими питаннями ми звернулися до генерального конструктора — генерального директора КБ «Південне», академіка НАНУ Станіслава КОНЮХОВА.

— Станіславе Миколайовичу, чи змінився космос за минулі п’ятдесят років?

— Космос — ні, але ставлення до нього — безсумнівно! Ми починали як романтики. Пам’ятаєте: «И на Марсе будуть яблони цвести». Потім ми стали підкорювачами: «На пыльных тропинках далеких планет останутся наши следы». А тепер ми, скоріше, обережні прагматики.

— Прагматики — зрозуміло. Та чому обережні?

— Тому що все виявилося набагато складнішим і навіть небезпечнішим, ніж це здавалося пів­століття тому. Річ у тім, що безмежний космос дуже істотно обмежує нашу експансію. Форсоване освоєння навколоземного простору зробило його досить тісним. Уже сьогодні в результаті руйнації останніх ступенів ракет на близьких орбітах перебувають десятки тисяч дрібних і великих об’єктів, що реально загрожує не тільки подальшим дослідженням, а й земній екології. На жаль, ця проблема не нова. Ще в XIX столітті чудовий історик Василь Ключевський зауважив, що немає нічого більш ворожого для природи, ніж цивілізація.

— Виходить, космічна епоха закінчується, ледь устигнувши розпочатися?

— Зважаючи на те, як важко вирішуються проблеми з вивезенням сміття на землі, можна уявити, скільки зусиль для цього знадобиться в космосі. Адже масштаби несумірні!

— Інтелектуальний потенціал, сподіваюся, теж. З огляду на пильну увагу світової громадськості до засмічення навколоземного космосу техногенними об’єктами, вирішення цього завдання приваблює найкращі уми передових країн. І Україна перебуває серед них. Скажу більше, у перших рядах.

У нас діє державна система контролю та аналізу космічної обстановки. Головним її розробником стало конструкторське бюро «Південне» у кооперації з НДПІ «Союз» і Харківським військовим університетом. Наприкінці 2005 року було завершено введення системи в дослідну експлуатацію з центром контролю в Євпаторії, а вже у грудні нинішнього року планують розпочати штатну роботу.

— І все це заради сміття?

— Звичайно, ні. Адже ця система є джерелом стратегічної інформації про діяльність усіх країн міжнародного співтовариства в космосі та гарантом не лише повноцінної участі України в міжнародній космічній діяльності, а й національної безпеки нашої держави. До речі, донедавна системами контролю та аналізу космічної обстановки володіли тільки США і Росія. Тобто сьогодні ми в трійці лідерів.

— Із ваших слів можна дійти висновку, що кордони національної безпеки України вже досягли космосу.

— Взагалі це питання краще поставити політикам. Та зауважу, що міжнародне право визначає космічний простір у межах Сонячної системи як недержавну територію. Це передбачає свободу дослідження та використання космічного простору всіма державами. Чудове становище! Однак воно не підтверджене реальними механізмами, тому є декларативним. Уявіть собі, що хтось захоче використовувати космос як плацдарм для воєнної загрози. Природно, світова громадськість довідається про це в останню чергу. Тому необхідний певний технічний потенціал для відстеження та припинення таких дій.

Перший крок у цьому напрямі зробили американці. У жовтні минулого року Джордж Буш підписав директиву «Національна політика в галузі космосу», в якій передбачається можливість позбавляти доступу в космос будь-якої країни, що становить загрозу американським інтересам. Це означає, що Америка такий технічний потенціал має.

— А ми?

— Наскільки мені відомо, Україна таких заяв не робила. І взагалі ми не за конфронтацію, а за співробітництво. Це підтверджується тим, що саме наша ракета «Зеніт» виводить на орбіту вантажі в рамках міжнародної програми «Морський старт», в якій партнерами України є США, Росія і Норвегія. Та й остання регіональна конференція Міжнародної академії астронавтики проходила не де-небудь, а в космічній столиці України — Дніпропетровську.

Проте і проблеми, пов’язані з національною безпекою, посідають у розробках КБ «Південне» далеко не останнє місце. А інакше й бути не може. Адже багато держав сьогодні мають у своєму розпорядженні потужний арсенал космічних засобів військового призначення. Причому це не тільки супутники-шпигуни, а, скажемо м’яко, ще й спеціальні засоби активного впливу. За цих умов система, про яку я вже казав, дає Україні реальний механізм контролю за будь-яким космічним об’єктом. З її допомогою ми можемо відстежувати маневри на орбітах (особливо зі зближення з вітчизняними супутниками і прольотів над певними районами), а також вживати потрібних заходів, що перешкоджали б спостереженню за нашими наземними об’єктами і впливу на них.

— А які ще проекти державного масштабу виконують в КБ «Південне»?

— Наше підприємство не даремно називають державним. Дрібницями ми не займаємося, адже навіть наші конверсійні розробки — наприклад, сучасний тролейбус — цілком вагомі в масштабах країни. Тому згадаю лише про один проект, який стосується визначення параметрів орбіт національних супутників. Йдеться про створення зусиллями КБ «Південне», Інституту технічної механіки НАН України та Національного космічного агентства (Дніпропетровськ) унікального автоматизованого програмного комплексу балістико-навігаційного забезпечення польотів супутників, що дозволило Україні самостійно вирішити це дуже складне завдання та відмовитися від допомоги інших країн, зекономивши чималі кошти. За своїми сервіс­ними можливостями, рівнем автоматизації та точністю розрахунків при використанні вимірів одного параметра орбіти одним пунктом спостереження комплекс не має аналогів. Він успішно використовувався під час експлуатації трьох національних супутників дистанційного зондування Землі («Січ-1», «Січ-1М», «Мікросупутник») та єгипетського супутника Egyptsat-1, чим підтвердив свої високі показники. Не дивно, що інтерес до цієї технології величезний. Нині ми розробляємо аналогічний комплекс для Єгипту та обговорюємо формулу можливого співробітництва з Казахстаном.

— Станіславе Миколайовичу, прокоментуйте, будь ласка, жарт, який ходить у конструкторських колах: «Ми знаємо про ракету все, але одного зрозуміти не можемо — як вона літає».

— Природно, наші конструктори все чудово розуміють. А жарт — це своєрідна данина поваги до Її Величності ракети. Це справді грандіозна споруда. Скажімо, потужність «Зеніту» у кілька разів перевищує потужність Дніпрогесу! Виходить, що сила величезної ріки схована в сталеву оболонку, яка порівняно з цією міццю не міцніша за яєчну шкаралупу. От і уявіть, скільки треба винахідливості, аби приборкати цю силу та змусити її працювати! Я думаю, що за питомою щільністю потужності та інтелекту на кілограм ваги ракета не має собі рівних серед усіх створінь людського розуму.