ТРИ ПРАВИЛА ПОРЯТУНКУ СЕРА ЛОУРЕНСА БРЕГГА

Спочатку довідка: за даними французької преси 60-х років, протягом десятиріччя (1952—1961 рр.) США вивезли з різних країн Західної Європи 53 тисячі фахівців високої і вищої кваліфікації. Втрати Західної Європи при цьому обчислювалися сумою 10 млрд. франків. Це дозволило англійському філософу Дж. Берналу зазначити, що в Індії молодим слонам з міркувань економії дають вирости у джунглях, а тільки після цього відловлюють. Відтак Західна Європа — «ті джунглі, де Америка ловить для себе вчених».

Відтоді ситуація істотно змінилася — наука у Західній Європі помітно стала на ноги, а на такі джунглі перетворилися Україна і сусідні країни. Цікаво, що сьогодні в багатьох галузях європейська наука (наприклад, фізика високих енергій, нанотехнології, деякі галузі генетики тощо) значно випереджає американську і є найпередовішою у світі. Отже, нам варто придивитись до процесів, які відбулися за час, що минув, і дозволити європейцям відіграти очки у своїх американських колег.

Особливо варто розібратись у трьох правилах, якими керувався відомий англійський вчений і організатор науки сер Лоуренс Брегг, розробляючи нову стратегію організації науки. Цікаво: ці правила сформулював інший відомий англійський фізик, що свого часу втік до Америки, бо не відразу з’ясував для себе, що робить для світової науки сер Лоуренс Брегг. Багато років по тому Ф.Дайсон, повернувшись на батьківщину, зрозумів, що вчинив неправильно, емігрувавши до Америки.

«Коли я був студентом Кембриджського університету в Англії двадцять чотири роки тому, — пише відомий фізик-теоретик Ф.Дайсон, — більшість моїх друзів-фізиків кляли на чому світ стоїть ім’я сера Лоуренса Брегга, тодішнього директора Кавендишської лабораторії. Брегг став директором лабораторії 1938 року, через рік після смерті Ернеста Резерфорда. Протягом короткого «міжвладдя» Кавендишська лабораторія почала розвалюватися з надзвичайною швидкістю.

У часи Резерфорда це був світовий центр фізики високих енергій. Коли Брегг прийняв командування кораблем після аварії, два найталановитіших молодих науковці з плеяди співробітників Резерфорда — П. Блеккет і Дж. Чедвік — уже залишили лабораторію. Вони одержали кафедри в інших університетах, де почали створювати свої власні експериментальні школи.

На превеликий жах усіх, хто залишався у Кембриджі, Брегг не докладав ані найменших зусиль, щоб відновити колишню славу Кембриджу. Він не дуже цікавився будівництвом нових прискорювачів, сидів у своєму кабінеті в Кавендиші і любив повторювати: «Ми здорово навчили весь світ, як треба займатися ядерною фізикою. Давайте тепер покажемо, як треба займатися чимось новеньким».

Люди, яких підтримував Брегг, складали досить дивне товариство. Серед них був Мартін Райлі, який прихопив з війни цілу платформу різного мотлоху — усілякої електроніки та батарей — і намагався використати його, щоб виявити... небесні радіоджерела. На той час це була чудернацька фантастична ідея.

У їх числі був і Макс Перутц, який віддав десять років рентгенівському аналізу молекули гемоглобіну. Він, між іншим, досить жваво заявляв, що в найближчі п’ятнадцять років одержить цей самий гемоглобін.

Була там і геть ненормальна людина на ім’я Френсіс Крік, котра, як усім здавалося, втратила будь-який інтерес до фізики...

Як і більшість моїх друзів-теоретиків, я вирішив, що мені нічого вчитися у цієї циркової трупи, і вирушив до Америки, щоб бути там, де ще займаються справжньою фізикою...»

Повернувшись через роки в цю англійську лабораторію, Ф.Дайсон змушений був пожалкувати, що так помилявся. Справді, хоч йому і довелося весь цей час працювати не де-небудь, а в одній із перших наукових установ світу — в Прінстонському інституті вищих досліджень (США), до наукової ради якого входили А.Ейнштейн, світила біології та інших наук і навіть письменник А.Сноу, — але, порівняно з досягненнями англійських колег, його досягнення і здобутки американців були досить невиразні. І це попри те, що, за задумом організаторів Прінстона, великі кошти й широкий обмін думками між вченими мали виробити правильний і ефективний напрям у розвитку науки...

Марно! Десь було допущено принциповий прорахунок, бо результати досліджень багатих і добре забезпечених усіляким новітнім устаткуванням американських фізиків із цього центру не йшли у жодне порівняння з тим, чого досягли англійці, які майже не мали грошей!

Здивований Ф.Дайсон втратив лік своїм старим друзям із Кембриджа, які одержали Нобелівські премії за епохальні відкриття. Варто пригадати бодай декілька імен з Кавендишської лабораторії того часу. Першим хочеться назвати Френсіса Кріка — того самого, що спільно з Уотсоном розгадав найголовнішу таємницю життя — структуру спіралі ДНК.

Надзвичайно цікаві відкриття зробив Мартін Райлі. З допомогою електронного «мотлоху», привезеного від військових, були відкриті небесні радіоджерела. А потім радіоастрономи з Кембриджу знову показали, що вони попереду всіх, відкривши перші пульсари і ще багато цікавого у Всесвіті.

Вагомою була Нобелівська премія і Макса Перутца за відкриття молекули гемоглобіну...

Отже, заява Брегга, що він збирається показати всьому світові, як треба робити справжню науку, не була порожнім хизуванням. Він залишив Кембридж у стані бурхливої діяльності. На відміну від славетного фізика Ернеста Резерфорда, Брегг не залишив після себе імперію, що розпадалася. Навпаки, за роки, які минули після його відставки, згуртований науковий колектив у Кембриджі успішно розвивав молекулярну біологію і радіоастрономію, попри зрослу конкуренцію ззовні.

Ф.Дайсон спробував проаналізувати, як вдалося Бреггу так успішно виборсатися з ситуації, яка спочатку здавалася катастрофічною. Він дійшов висновку, що геніальний англієць подолав критичну ситуацію, неухильно додержуючись трьох правил заборони. Ось вони:

1) не слід намагатися відродити колишню славу;

2) не слід займатися чимось тільки тому, що воно наймодніше;

3) не слід звертати уваги на глузування й пихатість теоретиків.

Спробуємо спроектувати ці правила на сучасну ситуацію в Національній академії наук України. Зрозуміло, що жодного з трьох правил заборони, розроблених Бреггом, тут не дотримуються.

Перше правило у нас перетворилося (тільки зі знаком плюс) на своєрідне шаманство — повсюди в академічних установах тільки й чути що про збереження і відродження, про школи та традиції, яким не треба дати загинути. Начебто йдеться про наявність свого Резерфорда у кожній лабораторії НАНУ. Геронтологічна інтонація є одним із серйозних мотивів, що відштовхують молодих, бо нова генерація, у принципі, орієнтується на інше. Молодь легше відгукується на заклики: прокласти нові шляхи, а не зберегти щось (хай достойне); розробляти фантастичні проекти, а не відновлювати колишню славу. Ну, а досягнення корифеїв, само-собою, будуть розвинуті, щойно почнеться творче наукове життя.

До речі, цю тему колись зафіксували у листах один до одного два корифеї нашої науки — біологи Холодний і Любіщев. Вони плідно обговорювали питання збереження школи Дарвіна (бо їх самих радянські «ідеологи науки» не раз обвинувачували в тому, що вони не плекають славних традицій). Висновок класиків науки — справжніми продовжувачами ідей дарвінізму якраз є… так звані антидарвіністи, бо для розвитку будь-якого напрямку треба знайти слабкі сторони традиційної школи, щоб зробити наступний крок. Наука не любить мавзолеїв, чогось усталеного на віки. Отже: чи не варто й нам заради процвітання науки перетрусити нафталінові академічні простирадла?

Друге правило Брегга (хоча якщо уважно вчитатися у листи та книги наших класиків, то ми там знайдемо схожі формулювання) також дуже часто зле жартувало з нашою академією. Хоч як це прикро, ми нерідко полюбляли й досі полюбляємо розробляти модні речі у фундаментальних дослідженнях. До речі, нам їх підкидали різні доброзичливці, можливо, саме через брак розуміння по-справжньому глибоких ідей.

Варто бодай згадати, скільки сил і грошей було вгачено у спробу впіймати жар-птицю на ім’я магніто-гідродинамічний генератор. Ця ідея розквітла у нас саме тому, що нею почали займатися американці (у кожному разі, вдавали, що інтенсивно її розробляють). Був час, коли на цю тему витрачали коштів не менше, ніж на космічну програму. І чим усе скінчилося? Де та магніто-гідродинамічна електроенергетика?

А чого варті пошуки гравітаційних хвиль на установці у підвалах Інституту теоретичної фізики НАНУ!.. До речі, цю «перспективну» ідею нам теж підкинув американський фізик-експериментатор — у такий спосіб він хотів (посилаючись на те, що «Совєти нас випереджають») роздобути грошенят на справді важливі дослідження у морського департаменту США. Гроші він таки отримав і певний час спокійно працював над улюбленою темою, а наші фізики носилися з цією ідеєю, аж поки почали наражатися на іронічні посмішки іноземних колег... Таких прикладів можна навести багато. Як і прикладів того, що своїх геніїв майже силоміць виганяли з України, і вони змушені були в інших лабораторіях доводити свою правоту... На жаль, річ не тільки в нашій гіпертрофованій любові до моди. Ми, хоч як це прикро, любимо ще довго пиляти гирю, коли вже зрозуміло, що золота в ній немає...

Ну, а з приводу третього правила — особлива розмова. В нашій академії завжди на одного експериментатора припадало по чотири теоретики, на відміну від США або Європи, де в цьому був принаймні паритет. А тепер, коли експерименти важко ставити й, до того ж, на це немає коштів, у теоретиків перетворилися майже всі експериментатори... Чи не станеться так, що відділення фізики НАНУ перетвориться на філіал фантастики Спілки письменників України?..

Отож хотілося б сподіватися, що нарешті з’явиться український сер Лоуренс Брегг, який зупинить падіння нашої науки в момент, коли, здається, її вже ніщо не може врятувати.