Суперпристрасті навколо суперконденсатора

Про вдосконалення суперконденсатора в тижневику «Дзеркало тижня» повідомлялося не раз. І на те були вагомі причини. Відділ науки «ДТ» уважно стежить за досягненнями українських дослідників, але перлини на цій ниві зустрічаються не так часто. А в даному разі — в наявності кілька щасливих збігів: саме науково-технологічне досягнення (зважаючи на коментарі учених) значне, перспективи перед ним відкриваються справді захоплюючі і, що досить важливо, цією роботою зацікавився маловідомий у нас венчурний бізнес. Ми знайомили читачів тижневика також із планами молодого й енергійного представника цього бізнесу Сергія Лобойка, досягненнями українсько-американської венчурної компанії «Техінвест» на престижному конкурсі високих технологій у Каліфорнії.

При цьому відділ науки не забував наголошувати, що перемоги молодий український венчурний бізнес домігся в рамках проекту, «народженого в надрах Національного технічного університету України «КПІ» (№4, 2005 р.). Показово, що в той час така інформація не викликала ніяких заперечень ні в дослідників, ні у менеджерів проекту як із боку університету, так і «Техінвесту».

Про те, що ситуація змінилася, стало очевидно, коли під час інтерв’ю ректора «КПІ» М.Згуровського (№ 25, 2007 р.), присвяченого перспективам розвитку наукового парку, Михайло Захарович, відповідаючи на моє запитання про те, чи включено компанію Сергія Лобойка до списку інноваційних структур, із якими університет збирається співробітничати в майбутньому, сказав: «Ні, це посередницька фірма і сама вона не може ні супроводжувати, ні змістовно працювати з науковими розробками. Вони шукають, наскільки я розумію, науковців і вивозять у Силіконову долину, ніби виконуючи посередницьку функцію. А нам посередники не цікаві...»

Професор Юрій Малєтін, автор проекту «Суперконденсатор», був присутній у кабінеті ректора під час цього інтерв’ю і міг висловити свою незгоду, якщо ректор помилявся. Але Юрій Андрійович ніяк не прореагував на це.

Щоб внести більшу ясність в обговорювану тему, я під час інтерв’ю з професором Ю.Малєтіним поставив йому кілька запитань:

— Сергій Лобойко розповідав мені, що ви здобули першу премію на конкурсі в Силіконовій долині.

— Я не їздив на конкурс 2006 року — був у Силіконовій долині лише 2005-го, коли конкурс ще не проводився. А торік наш проект посів перше місце.

— Що означає для вас перше місце?

— Нічого. Хоч би премію видали чи якийсь грант на роботу. Самі лиш обіцянки і більше нічого...

Це слова вченого, записані з диктофона. Запис зберігся. Було очевидно, що Ю.Малєтін не схильний вносити якісь уточнення у свої стосунки з двома шефами — ректором університету і директором «Техінвесту».

Після підготовки інтерв’ю до друку я відправив матеріал у канцелярію проректора, як і було домовлено, звідки його направили Ю.Малєтіну. Незабаром редакція отримала матеріал із позначками професора з проханням врахувати зауваження. Їх було внесено і через певний час матеріал опублікували під моїм псевдонімом О.Павлов.

Незабаром після виходу номера тижневика Юрій Малєтін почав надсилати в редакцію «відкриті листи» з вимогою опублікувати їх. Насамперед про сам жанр: практика публікації так званих відкритих листів закінчилася разом із відходом у небуття Радянського Союзу. Суперечливими були і претензії в цих «відкритих листах». Наприклад, у першому з них професор Ю.Малєтін писав, що «інтерв’ю я йому (кореспонденту «ДТ». — Прим. ред.) не давав і дозволу на публікацію будь-якого матеріалу від мене не діставав…».

У редакції збереглися фотографії Юрія Андрійовича (одна з них публікується), де він із очевидним задоволенням позує фотокору «ДТ» разом зі своїм суперконденсатором під час інтерв’ю, котрого він нібито не давав, біля стенда наукового технопарку «КПІ». Крім того, у відділі науки збереглася електронна копія цієї розмови з правками самого професора. Всі зауваження було внесено в текст публікації.

Попри все вищевикладене, Юрій Малєтін продовжує вимагати, щоб його «відкритого листа» було опубліковано. Ось цей документ (орфографію оригіналу збережено):

«У газеті «Дзеркало тижня» від 11 серпня 2007 р. вийшла стаття «Українське ноу-хау— суперконденсатор» (автор — Олександр Павлов), у вигляді інтерв’ю зі мною. Дана публікація невірно висвітлює мої погляди та доносить до читача невірну інформацію. О.П.Рожен, який особисто пообіцяв зустрітися зі мною для підготовки публікації, своєї обіцянки не виконав, а О.Павлова я взагалі не знаю.

1. Супер-конденсатор (СК) — не є українським ноу-хау, його не було придумано в Україні чи в КПІ, хоча я — співавтор ряду патентів.

Ідея «конденсатора неймовірної потужності» була сформульована ще в 1881 р. німцем Г.Гельмгольцем. Перші патенти з’явилися в середині минулого сторіччя в США. Моя робота в цій тематиці почалася в 1994 р. у складі приватної компанії «ЮНК-Бюро», яку у 2006 придбала компанія «APCT».

2. У конкурсі на SVOD-2006 у Силіконовій Долині перемогла не лабораторія КПІ, а україно-американська компанія «APowerCap Technologies» (APCT).

ДТ ще 2 грудня 2006 р. опублікувало повідомлення про успіх APCT у статті «Силіконова долина дала найвищу оцінку українському хай-тек проекту». АРСТ була визнана «найбільш-перспективною хай-тек компанією з екс-СРСР». Вона перемогла в фіналі серед 16 конкурентів, які пройшли попередній відбір з більш ніж 60 кваліфікаційних претендентів.

Участь у конкурсі не передбачала жодних матеріальних винагород для переможців. Навпаки за участь у Конференції необхідно було платити.

3. Розробка та впровадження проривного СК не знаходиться в жебрацькому стані, але відбувається це не завдяки підтримки будь-якої із державних установ.

Компанія АРСТ не отримувала будь-якої державної допомоги та не знаходиться в стані її очікування. АРСТ створено за інвестиційної та менеджерської підтримки ВК «ТЕХІНВЕСТ», яку очолює згаданий в публікації Сергій Лобойко. За час нашої співпраці АРСТ розробила проривну технологію, що підтверджують результати випробувань у міжнародно-визнаних дослідних центрах та рівень перших клієнтів.

4. Я розумію, що в інноваційному бізнесі наукова частина є необхідною, але лише першою («ідейною») ланкою всього ланцюга.

Я проти того, щоб шановані в Україні видання формували непривабливий образ вітчизняного науковця (зокрема на моєму прикладі), який вічно скиглить про якусь допомогу, гранти і т.ін., замість того, щоб знайти достойних партнерів та на ділі довести конкурентоспроможність своїх ідей.

Мої роботи визнані світовим науковим співтовариством. Я доктор хімічних наук, член Королівського Хімічного Товариства (Великобританія), спів­автор низки міжнародних патентів. Суперконденсатори входять до сфери моїх наукових інтересів вже більше 15 років, але зовсім не вичерпують їх. В цілому публічне подання моєї позиції в такому вигляді робить неможливим мою подальшу роботу в НТУУ «КПІ». Юрій Малєтін».

Після «остаточного» тексту листа на адресу головного редактора і відділу науки прийшли ще три послання від Юрія Андрійовича, в яких професор то перепрошував, оскільки «помилково кілька хвилин тому пішла до вас чорнова версія мого листа. Прошу не брати її до уваги», то слідом за цим тепло дякував: «Спасибі за увагу і розуміння. Буду дуже вдячний за публікацію мого листа під запропонованою назвою. Прошу лише звернути увагу на невеличку зміну остан­ньої фрази в моєму листі (оскільки лекції студентам я поки читаю)». І в направленому раніше тексті у фінальну фразу «публічне подання моєї позиції в такому вигляді робить неможливим мою подальшу роботу в НТУУ «КПІ», професор вставляє: «принаймні в галузі суперконденсаторів»…

P.S. Священний гнів Юрія Андрійовича «проти того, щоб шановані в Україні видання формували непривабливий образ вітчизняного вченого (зокрема, на моєму прикладі), котрий вічно стогне про якусь допомогу, гранти тощо» просто спантеличує — навіщо ж про це потрібно було говорити у відповіді на запитання кореспондента і чому шановний професор не викреслив власні «стогони», коли йому було надіслано текст інтерв’ю і він мав можливість внести в нього правки?

Попри очевидну бурю в склянці води, все ж смію припустити, що лист несе в собі набагато більш значущий зміст, аніж може видатися на перший погляд. У листах професора проглядається бажання виправдатися перед компанією АРСТ і прорекламувати її досягнення. Певне, із нею професор пов’язує свої майбутні плани. Втім, доповнення, які вносить професор в останніх трьох листах до редакції, дозволяють припустити, що і з «КПІ» йому не хочеться поривати остаточно.

У цьому сумбурному листуванні вимальовується ще одна, важливіша тема — незахищеності будь-якого вузу, у надрах котрого розвивається якийсь науковий напрям. Сумно, коли в нинішніх умовах комерціалізації науки почнеться боротьба за авторство при дуже умовній захищеності авторських прав. Тоді в нашій країні підуть процеси перетягування канату у бік багатих компаній, які готові дати вищу ціну за майже готовий науково-технологічний продукт.

До чого це може призвести? До рейдерських атак на вузи в боротьбі за інтелектуальний продукт? Але наука у вузах і так розвивається в досить складних умовах, а подальша комерціалізація призведе до швидкого вимивання найзначніших досягнень з університетів, НДІ і до падіння наукового рівня навіть там, де він поки наявний…