Реформа — не руйнація

Виступ Бориса Ілліча Олійника на загальних зборах Національної академії наук України

Вельмишановні колеги!

Уникаючи заангажованості та адресної апологетики, все ж визнаймо: в Україні історично склалося так, що саме Національна академія була і акумулятором збереження, і мотором розвою наукової потуги держави. І хоч як крути, а тільки ця інституція в спромозі зосередити та зорганізувати станові напрями фундаментальної науки, підтримуючи і утримуючи потенціал на гідному України рівні, котрий, на щастя, не так уже й рідко дорівнює світовому. Щоправда, добра половина виплеканого за радянські часи інтелектуального надбання успішно піднімає на світовий рівень науку в інших державах світу. Але то вже — окрема розмова.

Хоча було б не зайве оприлюднити імена світочів української мислі, починаючи від Юрія Дрогобича і до днів нинішніх, котрі з різних причин своїм генієм уславили чимало держав світу, неспростовно засвідчивши незглибимий і невичерпний талант народу, який на рівних може змагатися з найдревнішими націями.

Не кажу вже про нині сущих, знаних в Україні й світі вчених, які, до відома властей, недарма їдять хліб в академії. Що й потвердив у своїй розлогій, сповненої солідного фактажу доповіді Борис Євгенович Патон.

Зрозуміло, що інституція має іти в ногу з життям, самооновлюючись і реформуючись. Проблем тут справді набереться чимало.

На одній із них, скажімо, слушно наголошує доктор біології Олександр Демченко («Дзеркало тижня», №17, 2005 р. — Ред.), вказуючи на досить слабке інформаційне забезпечення наукової праці, зокрема у використанні електронних систем пошуку. Чи можливо сьогодні, коли у світі виходять десятки тисяч наукових журналів, працюючи по-старому, хоча б перегорнути цю масу видань? І таких резонних зауваг та конструктивних пропозицій щодо вдосконалення роботи академії — переважна більшість.

До честі керівництва НАН, і зосібна Бориса Євгеновича Патона, вони без істерики сприймають і досить дошкульну критику, і вельми радикальні вимоги стосовно реформування.

Водночас навіть найзатятіші опоненти остерігають одне одного від поквапливості в реорганізаціях та перебудовах.

Мене ще в початковій школі відучили од всезнайства і схильності до повчань. Згодом уже й сам, вислуховуючи деяких «учителів нації», дотямив, що чим менше чоловік знає, тим йому легше вчити.

Отож, здогадуючись об тім, що всі ми любимо вчитись, але не любимо, коли нас вчать, я осмілюсь просто висловити кілька особистих спостережень. І — не більше, позаяк віддаю собі звіт, в якій високоповажній аудиторії виступаю.

Напередодні наших зборів громадськість, зрозуміло ж, активно обговорювала академічну тему. Висловлювались різні точки зору — і то в полеміці природно.

Дехто радить зосередити наукові розробки в університетах. Інші обстоюють нинішню модель за умови її осучаснення.

Але ці круто полярні точки зору все ж не виходять за межі цивілізованої дискусії. Одначе трапляються просто-таки брутальні випади, які засвідчують не лише блискучу відсутність у чоловіка елементарної внутрішньої культури, а й, м’яко кажучи, присутність комплексу невмотивованої агресивності. Таких треба рішуче приводити до тями, а то й виводити з аудиторії.

Я сприймаю в полеміці найгостріші уколи, навіть із присмаком особистої неприязні. Люди — не янголи. І ми по-християнськи ладні і схильні прощати. Одначе є речі, котрих я не маю права лишати без відповіді. До таких належить лукаве зміщення понять, коли Національну академію трактують як релікт тоталітарної системи, якого, зрозуміло ж, треба остаточно позбутися... разом з академією. А тим часом ця інституція у всі часи і завжди була символом державності нації. Відтак подібні випадки мають одержувати гідну відсіч.

Але, певен, ви й без мене вже давно розібралися, і хто є хто, і що й до чого.

Насамкінець скажу: я — за реформу і вдосконалення нашої інституції. За зважену, підкреслюю, реформу, але в жодному разі не руйнацію. Бо де це бачено, щоб господар спочатку розвалив свою стару хату, аби жити в землянці чи в погребі, доки збудує — нову?!