Проект, що об’єднає Донецьк і Львів

У нашому суспільстві мусується думка, що цифрове ефірне телебачення нам начебто й ні до чого. Мовляв, тому, хто може дозволити собі купити супутникову антену, ефірна цифра й непотрібна, як і тій категорії телеглядачів, котрі користуються (знову ж таки платним) кабельним телебаченням. Загалом, більш­менш заможна частина суспільства, яка може дивитися платне телебачення, не почувається обмеженою у користуванні такою послугою, ну а ті, хто, як у старі часи, приймає на домашні антени аналогові передачі жахливої якості з купою перешкод, обійдуться і прийомом каналу безкоштовного УТ1. А отже, сільське населення, жителі великих міст і селищ, передмість, малозабезпечені телеглядачі в містах приречені на дуже обмежений вибір телевізійної продукції та ще й у вкрай неякісному технічному виконанні, бо аналогове ефірне телебачення надзвичайно чутливе до перешкод.

Так, на відміну від решти країн, де здебільшого вже завершують програму розгортання досконаліших цифрових видів телебачення, в Україні цей напрям іще в зародковому стані. Хоча окремий рядок у бюджеті на ці цілі виписується вже другий рік поспіль, обговорюється програма дій, але справа все ніяк не зрушить із мертвої точки. Оглядач «ДТ» звернувся до члена Національної комісії з питань регулювання зв’язку України Петра СЕМЕРЕЯ:

— Що гальмує розвиток цифрового телебачення у нашій країні?

— Непрофесіоналізм і безвідповідальність — дві головні причини, які не дають розвиватися українському телебаченню. Я майже 30 років займаюся розбудовою державних і недержавних мереж радіо і телебачення. Звісно, коли в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення почалися розмови про цифрове телебачення, я теж брав у них участь і готував пропозиції. Але Нацрада, в якій навіть не представлені інженери-фахівці з телебачення, не бачила кінцевого результату експерименту. Тому там ділили те, що можна було поділити між собою. Нацраді виділяли фінансування, і вона командувала парадом — розробляла ліцензійні умови, сама їх затверджувала, сама визначала переможця, не беручи до уваги ні інтереси телеглядачів, ні ринку, ні держави.

— Чи існують у нашій країні державні програми розвитку цифрового ефірного телебачення?

— На жаль, державні програми Мінтрансзв’язку або Нацради, які пропонуються сьогодні на узгодження в НКРЗ, відірвані від життя, безперспективні і мають популістський характер. У них йдеться про державні інтереси, національну безпеку, соціальний захист населення, першочерговість цифрового телебачення у прикордонних районах тощо. Державні чиновники, котрі ніколи не створювали телевізійних мереж, пропонують одночастотне покриття всієї території України для трансляції лише державних програм. І при цьому автори програм просять у держави 570 млн. грн. А далі, мовляв, побачимо.

Як на мене, це все утопічні плани — сьогодні борг держави концерну РРТ за трансляцію телевізійних держпрограм перевищує 50 млн. грн. і ніхто не планує його повертати. Крім економічних бар’єрів, у реалізації таких програм існує багато інших.

— У лютому ви виступали на засіданні комітету зі свободи слова й інформації Верховної Ради, де обговорювався закон про радіо і телебачення у новій редакції. Ви мали можливість про все це сказати там. Якою була реакція?

— Я розповів про те, що зміна формату поширення сигналу від аналогового до цифрового є лише зміною у телекомунікаційній мережі й жодного стосунку до ліцензування телекомпаній не має. Такі ж висновки зробили експерти Ради Європи, вивчивши новий проект закону «Про телебачення і радіомовлення». На мою думку, видача ліцензій на цифрове телебачення телекомпаніям суперечить законам конкуренції, ринковим відносинам і буде вічною проблемою. Приклад київського експерименту з цифровим ТБ — наочне підтвердження цього. Так, оператор телекомунікацій, який одержав 0,5 ліцензії, через місяць розпочав повноцінне мовлення, а 3,5 ліцензії, віддані телекомпаніям, 2006 року не запрацювали. З огляду на світовий досвід, я запропонував об’єднати Нацраду і НКРЗ в один регуляторний орган, який комплексно відатиме впровадженням сучасних технологій. Тоді не буде роз’єднаності відомств, і впровадження нових технологій стане швидким та ефективним. Мої слова викликали підвищений інтерес, але їх не почули ті, хто приймає рішення.

— Загалом, картина досить безрадісна. Який вихід ви пропонуєте?

— З огляду на світовий і власний досвід, я запропонував впровадження цифрового телебачення починати з великих міст, де багато діючих аналогових каналів, добре розвинене кабельне телебачення і вища купівельна спроможність населення. І починати потрібно не з одного частотного каналу, а як мінімум із трьох-чотирьох, які транслюватимуть 15–20 програм, насамперед діючих аналогових. За три-чотири роки телекомпанії самі вимкнуть свої аналогові передавачі, бо платити за два види ТБ буде невигідно. НКРЗ має встановити стимулюючі тарифи на канали цифрового телебачення у перехідний період.

Щоб швидко й ефективно реалізувати програму впровадження цифрового телебачення і не втратити контроль над процесом, який планується завершити до 2015 року, уряд має очолити цей процес і вирішити питання видачі ліцензії на поширення програм цифрового телебачення на три-чотиричастотних каналах державному Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення (КРРТ). Нацрада має затвердити перелік телепрограм, що повинні транслюватися по всій країні на кожному з каналів.

— Нині в бюджеті передбачено 10 млн. гривень Мінтрансзв’язку на розвиток цифрового телебачення. Як найефективніше можна використати ці бюджетні кошти?

— На мою думку, потрібно будувати потужні чотиричастотні передавачі у Донецьку й у Львові. Такий план є досить раціональним і виправданим у політичному сенсі — ми жодному регіону не надаємо переваг. Окрім того, саме у цих двох містах найкращі умови для покриття своїх зон завдяки висотним спорудам. Якщо запустити тут по 15 — 20 телевізійних програм, і насамперед присутніх у тому регіоні, за три-чотири роки аналогові станції можна буде поступово вимикати і звільняти місце для цифрових. Коли аналогові передавачі в цих містах вимкнемо, відразу 15 частот звільняється, і можна буде вмикати нові цифрові канали як у цих містах, так і в сусідніх зонах.

Ще одна суттєва деталь — на заході та сході України менталітет населення трохи різниться, і цей експеримент дасть можливість зрозуміти відмінності для подальшого розвитку мереж. На цьому прикладі ми зможемо показати, як правильно розвивати нову справу — професіонально й ефективно. Держава виділила 10 млн. гривень на цифрове ефірне телебачення, і чотири з них можна дати на будівництво однієї станції у Донецьку і стільки ж — на будівництво у Львові. Ще мільйон направити на те, щоб у Києві в концерні РРТ зробити центральну станцію — потужний роздавальний пункт для всіх програм. І один мільйон витратити на дотацію населенню за приймачі.

Варто дотувати п’ять тисяч приймачів в одній зоні під час ввімкнення передавачів, і далі піде лавиноподібний процес. Треба зважати — скільки в наших умовах навіть гарну ідею не рекламуй, поки «сарафанне радіо не запрацює» — поки сусіди не спробують, ніхто приставку не купить. Саме для цього потрібно дотувати перших, щоб розірвати замкнене коло, про яке ми говорили раніше. Тому на початковому етапі держава має виявити певну ініціативу.

Удруге державі або місцевим радам доведеться дотувати (знову ж таки це будуть невеликі витрати), коли треба буде вимикати всі аналогові передавачі в зоні, й у малозабезпеченого населення можуть виникнути проблеми із придбанням приставки. При цьому дотувати тих, у кого є кабельне телебачення, не обов’язково. До речі, у Києві, де воно добре розвинене, телеглядачі можуть і не відчути, що цифрове ТБ з’явилося в ефірі, а аналогове почали вимикати. Це послуга для тих, хто змушений користуватися ефірним аналоговим телебаченням.

Кабельне телебачення у столиці України обслуговує більш як 60 відсотків телеглядачів. На решті території країни воно не зможе охопити більш як 30 відсотків населення, бо в нас не надто урбанізована країна. Є населені пункти, куди кабельне ТБ взагалі ніколи не потрапить.

Якщо ми програму цифрового ефірного ТБ розпочнемо вже тепер, то до кінця року можна задіяти ще чотири міста: Харків, Дніпропетровськ, Одесу та Вінницю.

— Якими міркуваннями ви керуєтеся, обираючи ці міста?

— По-перше, у них — велике охоплення населення одним передавачем. По-друге, платоспроможність людей тут досить висока, і люди швидко купуватимуть приставки. Ринок стрімко насититься без подальшого втручання держави — вартість приставки порівнянна з вартістю недорогого мобільного телефона, який мають практично всі.

— Але Нацрада вже проводить свій експеримент у Києві. Що ж робити — закрити його?

— Цей експеримент проводиться на частотах, не передбачених частотним планом, і є можливість надалі виправити положення. Однак втручатися у його перебіг державі сьогодні не треба, аби не сказали, що проект не вдався, бо їм хтось завадив. Телекомпанії зазнають збитків і вже перепродують частоти. Тобто бізнес пішов зовсім не тим шляхом. При цьому ефективно працюючий передавач побудував тільки оператор телекомунікацій Українська цифрова телемережа — єдиний професіональний учасник цього проекту, хоча він і не репрезентує великий бізнес. Найбільша втрата від київського експерименту — загублений рік і зниження інтересу бізнесу до чудової ідеї. Втрачено мільйони гривень, створено безліч документів, здійнято багато галасу, а в результаті нуль на виході, оскільки телеглядача немає, і коли він з’явиться, невідомо.

— Ваш рецепт поліпшення ситуації?

— Уряду потрібно терміново зробити перший крок — затвердити державну програму розвитку телебачення. Її згодом можна буде допрацювати, але потрібен перший крок — затвердити! Зобов’язати всі державні органи сприяти виконанню держпрограми. Національній раді з питань телебачення і радіомовлення треба видати по 3—4 частоти концерну РРТ у всіх зонах для побудови телекомунікаційної мережі цифрового телебачення і зобов’язати Мінтрансзв’язку — головного розпорядника бюджетних коштів — швидко розпочати реалізацію програми.

Якби все це вдалося, то до першого вересня десять відсотків населення — це близько чотирьох мільйонів у Донбасі (2,5 млн. глядачів) і у Львові (ще 1,5 млн. глядачів) — уже були б забезпечені цифровим телебаченням. І це вдалося б зробити лише за десять мільйонів гривень. Ми б дали поштовх розвитку цього напряму скрізь. Водночас концерн РРТ розширював би покриття за рахунок власних коштів. Якщо запропонований проект швидко реалізувати, то в бюджеті 2007 року можна ще передбачити 10—15 млн. грн. і до кінця року запустити проект у наступних чотирьох містах. Це дозволило б охопити 20 відсотків населення, що є досить пристойним результатом.

А вже за три-чотири роки у Львові, Донецьку, Києві й інших великих містах можна було б розпочати вимикання аналогового телебачення і дати можливість просувати цифрове по всій країні. Добру справу треба правильно розпочати, тоді вона матиме успіх. Якщо ж розпочати неправильно, то й народиться вона кволою, у людей зникне віра, а в бізнесу інтерес — і все розсиплеться. Бізнес у нас дуже обережний. Він не лізтиме у воду, не перевіривши десять разів броду.

Якщо перші кроки покажуть, що все йде добре, бізнесмени швидко включаться в роботу. Проте сьогодні жоден державний орган — ані Нацрада, ані НКРЗ, ані Мінтрансзв’язку — не здатний сам вирішити всі питання. Їх може вирішити тільки уряд у наказному порядку, у твердій формі. Такі складні програми мають втілювати в життя професіонали, котрі знають, як реалізувати проект, і вірять в успіх. Не можна ставити на тих, хто діятиме надто обережно і заведе ситуацію у глухий кут. Це завдання не для Гамлета, котрий сумнівається і не здатний реалізувати важливі державні ідеї.