ПРИСТРАСТІ НА ПОЛІ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ РЕЗУЛЬТАТ ДЕСЯТИРІЧНИХ ЗУСИЛЬ — ПОВНИЙ ПРОВАЛ

Поділитися
Є всі підстави стверджувати, що в Україні відкривається нове серйозне поле для вкладення капіталу — інноваційне...

Є всі підстави стверджувати, що в Україні відкривається нове серйозне поле для вкладення капіталу — інноваційне. Про перспективи на цьому напрямі можуть судити поки що лише найбільш просунуті бізнесмени. Однак підземні вулканічні поштовхи, що йдуть із Кабміну, несподівані перепони на шляху важливих документів, покликаних регулювати інноваційні процеси, палке зацікавлення дуже поінформованих і впливових людей можливістю монопольно покермувати процесом інноваційної політики, навіть окремі (але далеко не випадкові) виступи, що з’явилися на цю тему останнім часом у ЗМІ, — все це свідчить про те, що українська бізнес-еліта недвозначно відчула — наступний етап сколочування серйозних капіталів, безумовно, буде пов’язаний із грою на полі інноваційної економіки.

Якими будуть правила цієї гри? Хто стоятиме біля фінансових потоків, що регулюють інноваційні процеси? Нарешті, хто отримає важелі впливу на науково-інженерну еліту, яка створює найбільш ходові товари на ринку? Щоб отримати відповіді на ці запитання з перших рук, оглядач «ДТ» звернувся до голови правління Української державної інноваційної компанії (УДІК) Володимира РИЖОВА.

— Володимире Леонідовичу, бізнес на інноваціях вдячним не назвеш. Багато хто в нашій країні вже «згорів» на ньому. Чому ви зайнялися саме цим?

— Я не молода людина — мені 54 роки. Попрацював і в конкретному виробництві, і радником прем’єр-міністра України, і помічником Президента. Тож регалії й ордени мене вже не цікавлять. А ситуація очевидної невідповідності наукового й освітнього потенціалів країни економічним і технологічним можливостям викликає у мене «відчуття глибокого незадоволення». Впевнений — при правильному підході до справи досить нескладно перейти від індустріальної економіки до постіндустріальної.

— Власне, таке завдання ставив перед собою Державний інноваційний фонд...

— Його ліквідовано з 2000 року. Тепер замість нього — державне підприємство, створене Кабінетом міністрів. Однак ми правонаступники фонду, тому борги перед ним перейшли до нас. Змінилися і правила гри — до 2000 року існував інноваційний збір, підприємства відраховували в нього один відсоток. Зараз цього немає, тому фінансування з бюджету в нас теж немає. Живемо, по суті, за рахунок повернених коштів і за рахунок того, що надаємо кредити з відсотками.

— І цього достатньо, щоб ваша фірма існувала?

— Ми серйозно ущільнили витрати на компанію. Раніше можна було купувати дорогі меблі, нікому не потрібні комп’ютери останніх моделей, море автомобілів, а зараз навіть продали кілька авто. Компанія має жити на зароблені кошти. Людей дратує ситуація, коли на центральному майданчику перед фірмою стоять шикарні іномарки, а керівник організації не може відповісти на головне запитання: який прибуток державі дає його підприємство?

— Держіннофонд, а сьогодні й УДІК не несуть жодної відповідальності за комерційний результат проекту. Як за таких курортних умов можна змусити організацію працювати на користь суспільству?

— Так, десять років не було комерційної відповідальності за інноваційні проекти! Результат наявний — провал повний. На сьогодні 93% інноваційних проектів зірвані. Тому я хочу зробити так, аби наша компанія відповідала за інноваційний проект. Ось ці, м’яко кажучи, неоковирності в розвитку економіки підштовхнули мене взятися за створення інноваційної економіки.

— Хто тільки не брався за створення інноваційної моделі розвитку для України. Спочатку пропагувалися бізнес-інкубатори, які так успішно пішли в Німеччині, Англії, США, у наших сусідів у Польщі. Потім із легкої руки Володимира Семиноженка почався технопарковий бум. У бутність свою міністром науки і технологій Володимир Петрович навіть запевняв, що тримає в руках важіль, з допомогою якого зможе 300 мільйонів державних інноваційних гривень за рік перетворити на 1 мільярд... Однак через два місяці після обіцяної економічної революції міністр пересів у нове крісло. Ви реанімуватимете почилі в бозі бізнес-інкубатори і технопарки, які ще не стали на ноги?

— Ні, я планую усунути глибинні причини, що заважали розгорнути інноваційний бізнес. По-перше, наша компанія має відповідати за успішність проекту. По-друге, треба подолати реліктове ставлення до інноваційних грошей, що збереглося в нас із часів «великого дерибану» кінця перебудови — початку незалежності. На розподілі інноваційних коштів це позначилося повною мірою.

Я не маю на увазі тих, хто через наївність або через неправильний розрахунок помилився в інноваційних прогнозах окупності. Серед тих, хто отримав кредити, таких близько 30%. Дехто з них розробив досить хороші речі, але в нас спільне лихо — ніхто ніколи не займався маркетинговими дослідженнями інноваційних проектів.

Проте дехто брав інноваційний кредит з упевненістю, що ніколи не віддасть його. Розраховував на те, що його... спишуть. Частина людей, котрі взяли кредити, використовували їх не за призначенням. Дехто вклав кошти в лінії, верстати, заводи з метою отримати продукт, який сьогодні нікому не потрібен. Дехто закупив іноземну техніку, але досі ще не розпечатав куплене, оскільки не може довести до пуття заплановане. Загалом, вкладені в ці наміри гроші поховані.

— Як бути з усією цією купою проблем сьогодні?

— З тими, хто помилився у термінах повернення коштів, вчинимо м’яко — дамо час, може, навіть дофінансуємо, щоб перетворити живі інноваційні проекти на товар, який має попит на ринку. Звісно, покинуті цікаві ідеї теж потрібно доробляти. Значно жорсткіше вчинимо з тими, хто розглядав отримані кредити як подарунок від держави. Ці досі опираються з останніх сил — позиваються з нашою компанією, вигадують усілякі юридичні хитрощі, аби грошей не повертати. Наприклад, одна компанія отримала інноваційний кредит, переказала гроші якомусь ВАТ «Ромашка» для закупівлі техніки, ВАТ «Ромашка» переказало їх ще далі, а потім вони пішли за кордон. Тепер у підприємства, якому дали гроші, їх немає, а фірма, якій заплатили за техніку, зникла... Але це вже не предмет розгляду інноваційної компанії, а справа правоохоронних органів, оскільки тут чистий кримінал.

— Але через три роки вони відповідальності вже не несуть. На що ви розраховуєте?

— Так, термін позовної давності — три роки. На це багато хто й розраховував. Але чому я виявився зараз поганим для дуже багатьох? Ми розкрутили близько 600 арбітражних справ — вдалося заскочити в 90 випадках зі ста буквально на підніжку останнього вагона. Встигли подати, засвідчити позов через арбітраж, зробили все чітко і за законом. Ті, хто й не очікував, зараз зобов’язані відповідати. Адже гроші державні. Вони повинні спрацювати і повернутися з відсотками. Кошти будуть вкладені в новий інноваційний проект, знову спрацюють і запустять нові ідеї. Гроші мають крутитися в інноваційному полі і давати робочі місця для людей, підтримувати нашу науку, розвиток технологій... А комусь гроші подарувати за «гарні очі» і заморозити — це просто несправедливо.

— У яких рамках розвиватимуться ваші інноваційні проекти — у технопарках чи?..

— Інноваційна діяльність у світі бурхливо розвивається, виникають нові її види та форми, тому не можна себе обмежувати на старті. Зараз важливіше навести лад в інноваційній інфраструктурі, адже нам явно бракує законодавчого поля, великі прогалини в напрацюванні нормативних документів, погано скоординовані дії... Гостре відчуття збитків від цих недоліків і викликає мою, може, надмірну напористість, різкий опір усіляким кон’юнктурним віянням в інноваційній справі...

— З чого почнете?

— З будівництва інноваційної інфраструктури. Не годиться, що в країні існує одна-єдина інноваційна компанія. Немає жодного інноваційного, жодного венчурного фонду! Дивно, але немає жодної регіональної, галузевої компанії чи фонду. Ось і доводиться нашій компанії займатися медикаментами, землеробством, переробкою сільгосппродукції, крім того, фінансуванням аерокосмосу, оборонних галузей... Це нонсенс. Із Києва не розібратися в тому, що треба зробити в Рівненській чи Закарпатській областях.

Інноваційне поле має сприяти вирівнюванню економічної ситуації по всій території країни. Недарма ж сьогодні інноваційні компанії активно й успішно працюють у найменш розвинених регіонах Європи. Приміром, у Північній Шотландії, на півночі Іспанії. Південь Італії, багато регіонів Греції також перебувають під посиленим наглядом інноваційних компаній. До речі, колишня НДР пройшла цей шлях досить швидко в об’єднаній Німеччині...

— В усьому світі гроші повертаються за серйозні інноваційні проекти в середньому років через сім. На тлі фінансованих у нашій країні проектів, які швидко обертаються, невже ви здатні вести ефективний бізнес?

— Є особливі умови в Україні, що дозволяють різко скоротити цей термін. Ви бачили десь українську праску? Немає ні української кавоварки, ні кип’ятильника, ні замка, ні пилососа, ні пральної машини... Я маю на увазі побутові прилади, на які був би попит. Немає навіть таких елементарних речей, як запальнички, щипчики для нігтів, штопори...

Оскільки виробництва багатьох товарів народного споживання в нас немає, організація такої справи в Україні обертається поверненням вкладених інноваційних капіталів не за п’ять-сім років, а значно швидше. Поки що ж країна викидає величезні суми у валюті на всіляку нісенітницю — аж до прищіпок для сушіння білизни, які могли б успішно виробляти самі.

— Стоять заводи з непоганим устаткуванням. Невже вони не можуть усе це налагодити? Воліють продавати на металобрухт свої верстати, до речі, куплені за валюту. Чому?

— Невдалі спроби з освоєнням передових інноваційних проектів протягом одинадцяти останніх років свідчать про те, що причини тут глибинні. Не озиратимемося назад. Спробуємо проаналізувати ситуацію, як це усе налагодити. Підхід до інноваційних проектів буде щонайжорсткіший. Якщо підприємству, яке планує налагодити виробництво хоча б ножиць, треба звільнитися від 80% непотрібного обладнання і здати його на металобрухт, — то це необхідно робити.

Досить чогось чекати! Якщо зрушимося, відразу стане краще. Я всім наводжу приклад «Мотор-Січ». Вони ж щомісяця додають у новому виробництві. А почали в Запоріжжі з простого — зі складання мостів для автомобілів «IVEKO».

— Можуть заперечити — знову іноземна продукція...

— Візьмімо для порівняння Китай — ви не розрізните, чия техніка виробляється. Так, спочатку тут були технології японські, американські, європейські. Але у виробництво уже вкладено силу-силенну китайських науково-технічних досягнень. Усе так переплетено, що вони вже органічно ввійшли в транснаціональні світові компанії, і їхня продукція, спочатку побудована на чужих досягненнях, має попит у всьому світі. І ми мусимо швидше робити те ж саме.

На чому я особливо наполягаю — якщо науково-технічне досягнення з прогнозного маркетингу матиме попит, гроші в інноваційні капіталовкладення треба давати негайно. Водночас якщо виготовлений товар (попри всі компліменти на адресу досягнення наших вчених та конструкторів), за висновком маркетингових компаній, не матиме попиту — сюди гроші вкладати не можна. Потрібно дати зарплату ученому, оплатити його науково-дослідні пошуки за фактом і не більше. Це дешевше, ніж вкладати гроші, а потім отримувати продукт, який нікому не потрібен. Ось наріжний камінь, від якого будуватиметься система, вся інноваційна інфраструктура.

Давайте чесно визнаємо: ми далеко не все можемо зробити самі. І в цьому немає нічого трагічного — науково-технічний потенціал у нас досить хороший, але вітчизняної техніки і технологій для його реалізації майже немає... А визнавши це, слід зробити наступний крок — на наші найперспективніші науково-технічні досягнення потрібно запрошувати компанії (іноземні нарівні з нашими!), у яких є відповідна техніка й технології, щоб наші винаходи впровадити і довести до реалізації на ринку.

— Досі ми звикли варити суп у власній каструльці. Привчити наших конструкторів до «громадського харчування» буде складно...

— Уявляю. Напевно, частіше доведеться плисти проти течії, лавірувати, пристосовуватися. Проте необхідно ставити інноваційну справу — або за європейським, або за американським зразком. Тим більше що це дасть можливість зберегти наукові школи, які Україна мала і має досі... Хоча вони вже на ладан дихають...

— Із традиційними організаціями — НАНУ, Технологічною академією, Академією інженерних наук — як ви збираєтеся співпрацювати?

— У нас залишився значний науково-технічний потенціал, але організований він, звісно, безглуздо, по-старому. Я вражений був, коли в Британії мене познайомили з досить відомим і забезпеченим приватним конструкторським бюро. У ньому працювали 17 конструкторів і технологів та вісім чоловік обслуги. Усе! Але їхній річний оборот — близько 14 мільйонів фунтів стерлінгів! Це більше, ніж весь бюджет у нашої Національної академії наук, який вона отримує від держави.

Усі їхні витрати — на офіс, на дві лабораторії та велику майстерню. Тепер порівняйте з нашими НДІ у велетенських будинках із гігантськими витратами на їх утримання. Тут працює маса допоміжного персоналу і мало творчих провідних спеціалістів. Звідси шалені витрати, які лягають на тих, хто реально працює і створює творчий продукт. Величезний баласт тягне інститути на дно.

Замовити такому інститутові проект — дорого і невигідно. А ми вже навчилися рахувати витрати на науково-дослідні й конструкторські роботи. Ми їх перевірили у двох приватних компаніях, які прийшли до нас із витратами на проекти, порахованими за радянськими правилами. Довелося переконати їх знизити ціну втричі проти початкової. Після цього вдалого експерименту мене не цікавлять сукупні витрати НДІ, мене цікавить лише ціна замовленої роботи. Ви можете залучити до праці хоч 200 чоловік і одержати по п’ять копійок кожен, але можете спрацювати групою з п’яти чоловік і отримати по 5 тисяч гривень. Ціна товару не залежатиме від кількості людей, котрі виконуватимуть розробку. Отже, порада: працюйте з професіоналами і платіть їм гідні гроші. Це вигідніше!

Наша економіка дуже потерпає від старих, консервативних підходів. У мене є приятель — конструктор із Франції. Він використовує Інтернет — бере з досягнень різних компаній новинки і вставляє їх у свою конструкцію. Спробуйте наших інженерів перевчити на конструювання через Інтернет... Відчуєте опір. І тут не можна виявляти м’якість зі знижкою на те, що людина не навчена або не хоче переучуватися. Не пред’являти нових вимог — означає погіршити ситуацію в країні. Молодь же зуміла перелаштуватися на ринкові умови.

— В українському суспільстві зріє усвідомлення того, що на зовнішній ринок можна успішно вийти лише з товарами з глибокою переробкою. У вас є такі честолюбні плани?

— Звісно, інакше й город нічого городити. Вже є домовленість із двома іноземними компаніями, що вони постачатимуть в Україну техніку для шахт і для виготовлення пластмасових виробів. Це дуже перспективні проекти. Причому в усьому, що стосується інноваційних проектів з участю іноземців, головна умова — здавання під ключ і сертифікація виробництва за європейським ГОСТом. Продукція, що виробляється на іноземному обладнанні в Україні, має бути такої якості, щоб могла продаватися в будь-яку країну.

На жаль, дуже часто доводиться мати справу з доморослою «економією» на проектах. Мотиви при цьому повторюються: «Це ми купимо за кордоном, а те доробимо і самостійно змонтуємо. У результаті отримаємо велику економію». Ми не раз перераховували такі пропозиції. Як і слід було очікувати, включення «саморобок» нічого серйозно не здешевлює, але значно підвищує ризики. Висновок такий: «Стоп! Ніхто не платить так дорого, як жадібний».

— При роботі з інтелектуальною власністю виникає багато не лише виробничих, юридичних, а й суто психологічних проблем. Що вам найчастіше заважає?

— Гадаю, прагнення винахідників самим довести свою ідею до ринку. Вони впевнені, що лише так їх ніхто не обдурить і можна заробити по-справжньому. Насправді все відбувається з точністю до навпаки. Встановлено світовим досвідом: якщо хочете угробити реалізацію хорошої ідеї, дайте покерувати процесом винахіднику. Вони, як і вчені, а також письменники, співаки, актори, великі спортсмени, за винятком одиниць, зовсім не вміють продавати своїх досягнень. І в цьому немає нічого надзвичайного — займатися торгівлею взагалі не завдання специфічно-талановитих людей. У них мозок інакше влаштований. До речі, у шоу-бізнесі добре відпрацьовано — біля видатного співака, актора, топ-моделі завжди перебуває спеціально навчений, досвідчений у цій справі антрепренер. Його завдання — комерціалізувати талант.

Навколо науковців на Заході теж існують певні структури, що режисують успіх винаходів. Коли вчений або винахідник братиметься за це сам, як свідчить досвід, провалу не уникнути. Але наш снобізм, вихований за довгі роки роботи на державу, зіграв лихий жарт з ученими й інженерами. У результаті одинадцятирічних спроб вони виявилися без коштів: як приватних, так і бюджетних.

— Відомо — в усього, навіть найнеприємнішого, є зворотний бік. Наші вчені зробили якісь висновки?

— Наукова школа у наших учених, як правило, хороша, а голод — не тітка. Можу сказати, що деякі учені вже розуміють, що поруч із ними мають працювати люди, здатні перетворити їхні досягнення на товар і платити їм за інтелектуальні досягнення доти, доки на товар є попит. Слава Богу, таких учених стає дедалі більше. Причому швидше пристають на нові правила гри саме найефективніші вчені. На них передусім і планую обпертися. Замшілим, відсталим, упертим — «спасибі» і «до побачення». Бог дасть або... бюджет.

— В Україні ще не померла думка, що інноваційною політикою повинні керувати міністерства. Звідки ви черпаєте впевненість, що ваш шлях кращий?

— Не приховуватиму — часто доводиться йти навпомацки. Вишукую всі тонкощі інноваційної справи за кордоном. Там на цьому напрямі напрацьовано дуже багато. Я проти примітивної практики, яку намагаються нав’язати з Кабінету міністрів, — повернутися до якогось державного комітету з науки і техніки. І що? Тоді всі гроші — йому і всім диригуватиме цар, бог...

Не вірю в це! Не буде фінансових вкладень у таку держструктуру з банків. Треба чітко розрізняти дві речі — фінансування науки і техніки за рахунок держави, яке здійснюється в кожній країні (це законно і правильно), і з другого боку — фінансування більшої частини прикладної науки і техніки за рахунок комерційних замовлень. Якщо споживачеві потрібні продукти з новою споживчою властивістю, куди прийде, зрештою, маркетолог? Він прийде до вчених і замовить: потрібно те й те. Вчені підберуть із винайденого раніше або придумають щось нове. За цю роботу вони одержать гроші.

Якщо ж посадити над комерцією державний апарат, то почнеться добре відоме — виникатиме щось «збоку», щось робитиметься «з-під поли», таємно, у тіні тощо. Тому я ідейний супротивник централізації науки, стриножування інновацій, маркетингу та фінансів. Це безперспективно для країни, марна трата часу і грошей. Згоден, що за запропонованою мною схемою фінансування перехльостується, але потрібно будувати цивілізовані відносини між державою, бізнесом, банками. А інакше не вийде. Інакше — ми вже проходили...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі