ПОКИ НЕ ГРИМНУВ ГРІМ... ЯКЩО НЕ ВЖИТИ ЕКСТРЕНИХ ЗАХОДІВ, МАЛЕНЬКИЙ «ЧОРНОБИЛЬ» У СЕЛІ ПИРОГОВЕ МОЖЕ ПЕРЕТВОРИТИСЯ НА НОВУ ВЕЛИКУ БІДУ

Поняття радіаційної небезпеки у більшості киян асоціюється зі зруйнованим четвертим блоком Чорнобильської атомної електростанції, а точніше, із величезною кількістю радіоактивних речовин, що залишилися там. Втім, дехто з жителів столиці може згадати про розташований неподалік центру малий реактор Інституту ядерних досліджень Національної академії наук. І вже зовсім мало людей знало про радіаційну небезпеку, що загрожувала місту з боку села Пирогове, де розташовано Київський спецкомбінат радіоактивних відходів. Тепер, завдяки проведеній «зеленими» широкомасштабній акції, яка набула великого суспільного резонансу, про це стало відомо всім. Вони пікетували Кабінет міністрів, Київський, Харківський і Одеський спецкомбінати, обласні держадміністрації, провели прес-конференцію, про яку докладно розповіли засоби масової інформації.

Що ж, власне, відбулося? Чому захисники довкілля вдарили на сполох? Йдеться про забруднення тритієм. Цей важкий ізотоп водню, що використовується у термоядерній зброї, вирізняється найм’якішим бета-випромінюванням. Воно не проходить далі за перші мікрони шкіри. Але, на жаль, тут саме той випадок, коли «м’яко стелять, але жорстко спати». Замінюючи водень у молекулі води, тритій оселяється в ній на віки вічні. Вилучити його з такої вологи практично неможливо. Потрапляючи в грунт, вона проникає в рослини і, проходячи харчовим ланцюжком, у результаті опиняється в людському організмі, де тритій поводиться, як і інші радіоізотопи. Результат його впливу — рак, хвороби крові й інші найнеприємніші речі. Якщо воду, котра містить тритій, нагрівати, він переходить у пар і разом із повітрям потрапляє в органи дихання.

«Лагідний» випромінювач потрапив у сховища Київського спецкомбінату з Інституту ядерних досліджень, де працювала тритієва лабораторія. Його здавали в Пирогове протягом багатьох років. А далі сталося те, що і мало статися. Бетонні сховища побудовано в 1959—1960 роках за дуже старими проектами. І хоча гасло «радянське — значить відмінне» у людей старшого і середнього поколінь досі викликає прискорене серцебиття, якість роботи в ті часи лишала бажати кращого. До того ж, даний об’єкт було розраховано на 25—30 років. Ні консервації, ні подальшої експлуатації проект не передбачав. І сховища, говорячи мовою документів, втратили герметичність «як зверху, так і знизу»: «Згори» у них потрапляли опади, а «знизу» — волога, що містить усяку радіоактивну гидоту (у тому числі і тритій), що просочувалася в грунт і потрапляла в грунтові води.

Тут, природно, напрошується запитання: а чому про ситуацію, що склалася в селі Пирогове, де розташовано Київський спецкомбінат, заговорили на весь голос тільки зараз? Невже раніше про настільки тривожну ситуацію не було нічого відомо? Наша країна отримала її в спадщину від СРСР, який наказав довго жити. Система, до якої входили українські спецкомбінати, була всесоюзною. Її головним підприємством вважалося московське науково-виробниче об’єднання «Радон», який розпоряджався науковими силами і технічною базою. У результаті інфраструктура, створена для роботи з радіоактивними відходами, залишилася в Росії. Україна одержала дірку від бублика. Адже колись усе, включаючи спецтранспорт, надходило від «старшого брата». У принципі, науково-технічний потенціал нашої держави такий, що ми і самі можемо робити подібні речі нітрохи не гірше. Але для цього потрібен час, а його якраз і немає. Ясна річ, потрібні ще й гроші, дуже великі. А з ними, як відомо, у країні справи напружені.

Ще 15 років тому Міністерство охорони здоров’я України наполягало, щоб Київський спецкомбінат було винесено за межі міста. Фахівці Міністерства геології підшукали майданчик між Фастовом і Білою Церквою. Але після чорнобильських подій 1986 року мова вже йшла не про винесення, а про розширення столичного спецкомбінату. Тут ховали багато «брудного» спецодягу, використаних приладів і механізмів. Але не варто думати, що всі подібні речі потрапляли в Київ тільки з 30-кілометрової зони. Радіонукліди поширилися по всіх містах і селах. І якщо, скажімо, із Бородянки потрібно було вивезти устаткування, що «фонило», то звісно ж, воно потрапляло не в зону, а до Києва.

Про тритієву небезпеку в українському державному об’єднанні «Радон» знали давно. Але вона не здавалася настільки загрозливою, як сьогодні. Однак ще вісім років тому з’явилося розпорядження Леоніда Кравчука — тодішнього Президента України — виділити майданчик для перенесення Київського спецкомбінату із села Пирогове. На жаль, з різних причин воно залишилося невиконаним.

Розповідаючи про забруднення території столиці радіоактивними речовинами, не можна не згадати і про горезвісне пироговське звалище, яке, говорячи словами Ільфа і Петрова, повітря в головному місті України не озонувало. Сьогодні його вже немає. Але свій внесок у перетворення околиць села на зону підвищеної небезпеки воно, безумовно, зробило. Знаючи про порядки, що панували за радянських часів, а точніше — величезний загальносоюзний безлад, не можна виключити, що сюди потрапляли і радіоактивні матеріали — джерела іонізуючого випромінювання, що відслужили свій термін, усілякі прилади, зрештою, тритій із тієї ж лабораторії Інституту ядерних досліджень. У будь-якому випадку, недарма ж міська держадміністрація вирішила відселити частину мешканців Пирогового. У річці, що протікає тут, виявлено підвищений вміст тритію. Віта — зовсім маленька річечка, майже струмочок. Але ж впадає вона в Дніпро, а про це не можна забувати.

— «Зеленим» сам Бог велів бити на сполох, — вважає генеральний директор «Радону» Леонід Громок. — На щастя, час у нас ще є. Будемо відвертими, на Київському спецкомбінаті склалася неприємна ситуація. Але стверджувати, що становище розпачливе, я не став би. У нас побувало багато різних комісій. За їхніми висновками, безпосередньої, прямої небезпеки для населення витікання тритію не становить. Однак, якщо нічого не починати й усе лишити як є, ми дочекаємося великих неприємностей не тільки для жителів Пирогового, а й усіх киян.

Про який же ареал забруднення йдеться? Адже зовсім недалеко від злощасного села і річки Віти знаходяться селище Корчувате, а також Жуків острів, куди на вихідні приїжджають багато сотень городян. Та й Конча-Заспа, село Козин, береги ріки Козинки — найпрестижніші місця «крутого» дачного містечка — теж не за горами. Якщо сюди проникне радіоактивна гидота, для десятків тисяч людей це стане справжньою трагедією.

— «Радонівська» проблематика чітко відстежується, — відповів на моє запитання Леонід Іванович. — Вона охоплює площу, що розкинулася від сховища на 300—400 метрів. Отже, по суті, йдеться про промислову зону спецкомбінату.

Сперечатися не стану. У мене немає жодних підстав сумніватися в достовірності слів генерального директора. Але у зверненні Партії зелених України нинішній стан оцінюється інакше: «...Радіаційну аварію на спецкомбінаті фахівці кваліфікують уже не як «промислову», тобто таку, що не виходить за межі об’єкта, а як «локальну комунальну радіаційну аварію». А це означає, що аварія вийшла за межі Пирогового». Що ж, у кожного може бути своя точка зору. Але хоч як би там не було, колектив «Радону» не сидить, склавши руки. Всупереч популярному у нас прислів’ю, тут вирішили перехреститися, не чекаючи удару грому. У першу чергу запобігли потраплянню атмосферних опадів в три аварійні сховища. Для цього над ними споруджено спеціальні навіси. Оскільки в бетонних ємкостях, кожна з яких уміщає 400 кубів, окрім тритію, знаходяться й інші радіоактивні речовини, робота має бути дуже серйозною. Але людей туди не пошлеш — потрібні дистанційно керовані механізми. Звісно, їх можна було б придбати за кордоном. Але де взяти багато сотень тисяч доларів? Доводеться розраховувати на власні сили. Тепер в Україні створено власний комплекс. Його сконструювали і виготовили київське підприємство «Ритм» і вінницьке «Струм». У перших числах вересня в Пироговому проведено випробування. Фахівці вважають, що вітчизняний робот цілком відповідає своєму призначенню. Його можна застосовувати і для ліквідації інших надзвичайних подій, у тому числі в 30-кілометровій зоні ЧАЕС.

Як же він діятиме? Персоналу спецкомбінату доведеться тільки відчинити сховище. Далі гусеничний усюдихід із дистанційним керуванням проникне в аварійну ємність і почне перевантажувати її небезпечний вміст в особливі контейнери. До речі, теж наші, українські, що відповідають суворим вимогам міжнародних стандартів і розраховані на тривалий термін зберігання. У них радіоактивні відходи можуть знаходитися понад 50 років. Але стільки в даному випадку не знадобиться. У 30-кілометровій зоні в найближчі роки з’явиться комплекс «Вектор» — центральне сховище України. Сюди і доставлять контейнери із села Пирогове. Тут їхня одіссея завершиться.

— Але ж це лише за якісь сто кілометрів від Києва. Адже небезпечно! — сказав я перше, що спадає на думку, коли дізнаєшся, що зовсім близько від столиці буде знаходитися настільки нетривіальний об’єкт.

— Так вже сталося, — вважає Леонід Громок. — Місце, про яке ви говорите, обрав сам Господь Бог. Що ж, тепер шукати інше? Принагідно зауважу, національне сховище Франції розташовано менш аніж за двісті кілометрів від Парижа. І взагалі, всю технологію збереження в міжнародній практиці відпрацьовано настільки чітко, що очікувати якихось небезпечних несподіванок не доводиться. Хіба що самі викинемо черговий вибрик — зробимо свій «фірмовий» ляп.

Досі ми з вами говорили про низькоактивні відходи, період піврозпаду яких не перевищує 30 років,— підкреслив генеральний директор «Радону», — що ж стосується високоактивних —радію, плутонію, урану й інших, а також так званих альфа-випромінювачів, то дану проблему, на превеликий жаль, до кінця не вирішено ніде. Хоча сьогодні деякі держави вже розміщують відпрацьоване ядерне паливо в глибинних геологічних формаціях. Приміром, кілька подібних підземних об’єктів проходять перевірку у Франції. Але в ряді країн прийнято рішення до закінчення випробувань цю проблему взагалі не обговорювати...

Непогані умови для розміщення унікального об’єкта, цілком ймовірно, є неподалік Чорнобильської АЕС — у зоні кристалічного щита, — продовжує Леонід Іванович. — На таку можливість давно звернули увагу українські вчені. Але так чи інакше проблему потрібно вирішувати. Адже рано чи пізно в Україну з Красноярського краю мають повернути відпрацьоване ядерне паливо наших атомних станцій. Такий порядок: його виготовлено з видобутого в Україні урану. Щоправда, уряди двох держав можуть домовитися лишити його в Сибіру, але за це нам доведеться сплачувати величезні гроші...

Втім, збереження в Україні відпрацьованого ядерного палива — справа майбутнього. Зараз слід якомога швидше розвантажити аварійні ємності в Пироговому. За оцінками фахівців, на це буде потрібно 2—2,5 роки. Ну а програма-максимум — вивезти за межі столиці всі радіаційно небезпечні матеріали. Такого проекту ще, на жаль, немає, але мій співрозмовник вважає, що років за 5—7 цілком можна впоратися. У Києві не місце жодним сховищам, навіть тимчасовим. Там, де зараз спецкомбінат, вважає він, має залишитися лише зелена галявина. Так роблять у всьому світі. А ми ж теж живемо в країні, що претендує називатися цивілізованою.

Державна система поводження з радіоактивними відходами, крім київського спецкомбінату, включає підприємства аналогічного профілю в Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові й Одесі. Сховища там виконано за такими ж архаїчними проектами, як у столиці, і, природно, давно застаріли. Чи варто дивуватися, що подібна аварія — із витіканням тритію — мала місце й у Харкові? На щастя, її було вчасно ліквідовано. Дивує інше: як досі не сталося надзвичайних подій у інших містах? Це «чудо», мабуть, пояснюється тим, що навантаження тут менше, аніж у Пироговому. У нас чомусь усе тягнуть у столицю, ніби в Україні немає інших місць. Будь-яке виробництво намагаються розмістити неодмінно в Києві, у тому числі і небезпечне.

Отже, майбутнє столичного спецкомбінату начебто визначено. Але залишається відкритим питання про долю інших аналогічних підприємств. Як я зрозумів, там теж усе тримається на чесному слові. Адже їхні сховища проектували в тих же «кращих у світі» радянських НДІ, а будували з настільки ж «високоякісних» матеріалів, що і чудо-ємності на околиці Києва.

Генеральний директор «Радону» переконаний (і його точку зору поділяє переважна більшість колег), — радіоактивні відходи, що знаходяться на обласних спецкомбінатах, варто перевантажити в контейнери і згодом перезахоронити у «Векторі». Нинішні підприємства «Радону» у майбутньому стануть відігравати роль своєрідних пунктів збору. Не везти ж у 30-кілометрову зону кожне відпрацьоване джерело іонізуючого випромінювання! Тимчасово, поки не набереться прийнятна для транспортування кількість таких виробів, їх можна зберігати на спецкомбінатах. Втім, коли ми станемо заможнішими, варто було б навіть окремі джерела доставляти безпосередньо в 30-кілометрову зону. Але для сьогодення це сприймається майже як сюжет із фантастичного роману.

Перепрофілювання обласних спецкомбінатів — річ цілком реальна, пояснили мені фахівці. Така програма вже існує. Її підтримано урядом і згодом буде реалізовано. Звісно, визначити точно, коли все відбудеться, зараз важко. Але, запевняли мене, про віддалене майбутнє говорити не доводиться. Йдеться, швидше за все, про ті ж два із половиною роки, протягом яких мають розвантажити аварійні ємності в селі Пирогове. Відпрацювавши методику подібної операції в Києві, її не складно буде застосувати в Харкові, Одесі, Донецьку й інших містах. Більш того, розвантаження сховищ може проходити одночасно в столиці й обласних центрах.

— Існує одне важливе правило, — підкреслив Леонід Громок. — У подібній справі в жодному випадку не можна метушитися. Техніку радіаційної безпеки написано ціною здоров’я і життя тисяч людей. У нас за плечима Чорнобиль. Усе повинно бути багаторазово перевірено і прораховано. Недарма ж ще древні казали: «Поспішай повільно».

Але поспішай — не поспішай, а сховища українських спецкомбінатів від радіоактивних відходів, які знаходяться тут зараз, зрештою звільнять. Що ж тоді буде із самим «Радоном»? Без діла він не залишиться, переконаний генеральний директор об’єднання. По-перше, без джерел іонізуючого випромінювання не може обійтися жодна цивілізована країна. Дослідження в українських НДІ не припиняться. Отже, такі прилади хтось повинен доставляти, а після використання забирати. По-друге, наші атомні станції через 10—15 років тільки почнуть знімати з експлуатації. Виходить, роботу фахівцям з поводження з радіоактивними відходами забезпечено на багато десятиліть.

Хоч що кажіть, а в нашій ментальності спостерігаються помітні зрушення. Уроки Чорнобиля не пройшли марно. Дечому ми все ж навчилися. Про це, зокрема, свідчить поява «зелених» і нещодавня прес-конференція на одному із найзакритіших у недалекому минулому спецоб’єктів. Та й широке громадське обговорення проблем, ще недавно вкритих завісою тотальної таємничості, свідчить, що в країні, де після аварії на ЧАЕС безбожно брехали всі — від членів політбюро до партійних і державних чиновників, починає правити бал здоровий глузд. Звісно, відкритість і прозорість усього, що діється в Пироговому, не означає, що ворота спецкомбінату мають широко розкриватися перед кожним, хто вирішив тут побувати. Все ж не варто забувати, що це потенційно небезпечне виробництво. Та й радіоактивне джерело, якщо воно опиниться у злочинних руках, може стати причиною багатьох бід. Але суспільство отримало, нарешті, можливість знати про все, що відбувається за парканом, який огороджує територію підприємства.

— Як ви вважаєте, — цікавлюсь у Леоніда Громка, — недавня широкомасштабна акція принесла користь, на яку розраховували її організатори?

— Гадаю, так, — відповів генеральний директор «Радону».— Колектив об’єднання поставився до неї позитивно. Ми вдячні «зеленим» за те, що вони привернули увагу до однієї із найпроклятіших проблем. Адже у нас починають вживати заходи, коли біда вже сталася... Україна має великі проблеми зі збереженням радіоактивних відходів і нинішня ситуація загрожує найсерйознішими неприємностями. Але поки ще все можна виправити. Причому важливо, що представники громадськості не тільки на весь голос заявили про існуючу небезпеку, а й показали шляхи її усунення. Водночас мені здається дуже важливим, що «зелені» нікого не залякували, не намагалися пересмикувати факти і пов’язувати зі своїм виступом політичні розрахунки. Їхня акція пройшла цивілізовано, без істерії і демагогії. Зізнаюся, під час пікетування спецкомбінату і прес-конференції адміністрація об’єднання пережила кілька неприємних хвилин. Але чого варті наші негативні емоції порівняно з тією безсумнівною користю, котру приніс виступ представників громадськості!

«Партія зелених України нагадує, — говориться у зверненні, поширеному серед учасників прес- конференції в Пироговому, — набагато простіше і дешевше запобігти екологічній катастрофі, аніж потім її героїчно ліквідувати». Золоті слова! Під ними підпишеться кожний, кому дорога Україна.