НЕЗАТРЕБУВАНІ УРОКИ ЕКОЛОГІЇ

Кожен рік приносить екологічні сюрпризи. Їх так багато, що ми вже вважаємо їх нормою життя, звикаємо до них. Навіть вважаємо, як та людина, життя якої перевалило за екватор: якщо прокинувся і в тебе нічого не болить, отже, ти вже неживий. Це погана звичка. Вона породжує бездіяльність. Людство перетворюється на водія, котрий заснув за кермом під час руху автомобіля.

Перший урок. На жаль, пропущений

Людина повірила у своє панування над природою, в те, що воно може відбуватися за рахунок накопиченого нею багатства, капіталу. Вона може забезпечити розширене відтворення, що стимулює розвиток науки, техніки і взагалі культури. Остання, кажучи словами М.Горького, «це результат прагнення людини створити силами власної волі, власного розуму — «другу природу». Але якщо розум спить, якщо він не дотримується мудрої поради «Вік живи, вік учися», то не тільки «друга», а й «перша природа» із матері перетворюється на лиху мачуху. Вона є «хаосом неорганізованих, стихійних сил, котрі нагороджують людей землетрусами, повенями, ураганами, посухами, нестерпною спекою й таким самим холодом. Перша природа бездумно витрачає сили свої на створення хворобо-творних мікроорганізмів — бацил, на створення дуже шкідливих комах — комарів, мух, вошей, які переносять у кров людини отрути тифу, лихоманок і так далі; вона створює незліченну кількість шкідливих або некорисних рослин і трав, виснажуючи на розмноження паразитів здорові соки, потрібні для вирощення злаків і плодів, якими харчується людина».

Маючи капітал, людина робить ставку на науково-технічний прогрес, з допомогою якого прагне «першу природу» перетворити на «другу», яка обіцяє їй світле майбутнє. Але саме тут вона потрапляє в пастку. Кожен капітал створюється за рахунок «першої природи», що має у своєму розпорядженні: простір, час, речовину, енергію та розмаїття. Щоб опанувати ними, вона розчленовує «першу природу», перетворюючи її складові на свою власність і в такий спосіб «олюднює» їх.

Головний закон матеріальних систем гласить: якщо в одному місці чогось прибуде, то в іншому — обов’язково зменшиться. Прирощуючи «другу природу», людина знищує «першу». При цьому приріст не компенсує втрат, бо жодна робота, у тому числі й зі створення «другої природи», не може відбуватися з коефіцієнтом корисної дії, що дорівнює 100%. Розвиток, у якому ставка робиться на приріст «другої природи», виявляється деградуючим. Баланс між збитком і прибутком виявляється порушеним. Власне, це і є економічною причиною загибелі кожної цивілізації.

Природа Землі, біосфера, як і Сонце, — «дихає», пульсує (див. «ЗН», 1999, №13). Під час «вдиху» насамперед поглинається енергія, що веде до збільшення числа й розмаїття ресурсів. Під час «видиху» енергія викидається, що легко можна простежити під час спалахів на Сонці. На Землі фіксується збільшення кількості землетрусів, великі викиди тепла в «гарячих точках» Світового океану (див. «ЗН», 1999, №7), у вигляді процесів гороутворення і навіть масових вимирань різноманітних форм життя.

Коли відбувається приріст ресурсів, то за його рахунок покривається перевищення руйнівних наслідків людської діяльності над її творчою стороною. Цим користується цивілізація і накопичує багатства. Причому це їй дається так легко, що вона, як і тварини, які готуються до сплячки, «жиріє». Капітал росте з геометричною прогресією.

Гроші — ілюзія, тінь реаль-них ресурсів, щоб вони не пропали, їх слід матеріалізувати. Проте людські потреби не безмежні, і тоді все, що не може бути «проїдене», вкладається в будови століття. Споруджуються піраміди, перекидаються ріки, розв’язуються війни для підкорення всіх народів. Зрозуміло, що все це різко збільшує дисбаланс і катастрофічно наближає час загибелі цивілізації.

Однак головним моментом цього уроку слід вважати те, що людина прихильність «першої природи», її ресурсне розширення вважає власною заслугою, розглядає все, що відбувається, як результат своєї влади над нею. Це однаковою мірою поширюється як на негативне, зло, так і на позитивне, добро, яке вона відчуває, взаємодіючи з природою. Відтак виникають дуже небезпечні помилкові погляди, які спричиняють повну неготовність до тих іспитів, що прийдуть у період «видиху».

Влітку нинішнього року вчених ошелешило те, що на Північному полюсі раптом з’явилася величезна ополонка. Українці, побувавши там взимку, нічого подібного не бачили. І ось на тобі... Її появу відразу ж пов’язали з потеплінням. З огляду на зростання споживання ресурсів людством, було зроблено прогноз, що через сто років, якщо сучасні тенденції зростання споживання збережуться, людство саме себе зживе. Проте цей прогноз хибує на істотні погрішності.

У розрахунках не враховано, що біосфера робить «видих». Тому два процеси — господарська діяльність людей і зміни в біосфері — йдуть в одному напрямку. Їхні зусилля «об’єднуються», і розв’язка може настати значно раніше, ніж її розраховують, виходячи лише з господарської діяльності. А тому вона буде така сама несподівана, як поява «озонових дір», ополонки на Північному полюсі й загибель коралових рифів у Світовому океані.

Урок другий. Про хліб насущний

Викладене вище дає розуміння причин, які змушують «першу природу» підносити нам так багато сюрпризів і перетворюватися на «мачуху-природу». Все, що виникає неждано-негадано і проявляється як «хаос неорганізованих, стихійних сил». До того ж, зближення крайностей породжує ще одну проблему: збільшує діапазон чинника, що впливає на організм. Наприклад, якщо на зиму припаде весняне тепло, а влітку вдарить зимовий холод, то різниця між мінімальними і максимальними значеннями температури виявиться дуже великою. Її можуть не витримати організми, бо їхні власні межі стійкості (зона толерантності) будуть обмежені. Іншими словами, організм може існувати лише в таких умовах, коли зміни чинника середовища не виходять за межі зони його стійкості. Енергетична вартість життєдіяльності в межах зони стійкості неоднакова. Вона максимальна біля меж. Тому при досягненні цих станів організм практично всю свою енергію витрачає на те, щоб вижити. Для створення продукції її не залишається. Якість і кількість врожаю різко знижується. Цим і можна пояснити значне погіршення якості зерна та зниження врожайності озимої пшениці в Україні нинішнього року, який протягом усього вегетаційного періоду характеризувався різкими переходами від спеки до холоду, від посушливих умов до підвищеної вологості. Постраждали не лише зернові. Наприклад, у мене вперше за багато років не дозрів виноград пізніх термінів дозрівання, а багато ранніх плодів виявилися з низьким вмістом цукру.

Уроком варто вважати те, що спеціалізовані сорти сільськогосподарських культур, розраховані на штучне середовище, жорстко контрольоване людиною, зазвичай маючи дуже вузьку зону толерантності до природних чинників середовища, не перспективні. Особливо ризиковано за рахунок таких сортів намагатися здійснювати державні програми, що реалізуються в масштабах усієї країни. Можна взагалі залишитися без хліба.

За умов «видиху» потрібні сільськогосподарські культури, що характеризуються дуже широкою зоною толерантності, насамперед стосовно температури й вологості. Проте підібрати їх важко, бо постачальники насіння не дають інформації про це. Становище треба змінювати, і робити це слід швидко.