Міняємо «часы» на годинник, або Доля нашого хай-тека в нових геополітичних умовах

Крутий урядовий чиновник нещодавно сказав мені: «Доки ти писатимеш про науку? Невже не можеш знайти теми достойнішої?» Помітивши мій здивований погляд, продовжив: «Заставляюся, що через п’ять, щонайбільше, десять років на тому квадраті, де розташовані численні будівлі Інституту електрозварювання НАНУ, не буде жодної лабораторії — все буде зайнято офісами. Це шикарне місце для ділового центру. Можу назвати ще один приречений науковий квадрат — між вулицями Володимирською й Леонтовича. Незабаром сюди замість базік, які сидять у МОН і президії НАНУ, котрі все ніяк не можуть визначитися, що вони збираються розвивати за допомогою науки, прийдуть молоді менеджери з чітким розумінням свого завдання...

Уже очевидно: підтримувати всі напрями наша не найбагатша у світі держава не може — підірвемося. І в президії НАНУ це розуміють не гірше за мене. Отож потрібно працювати: звільняти ледарів, запрошувати талановитих людей, ризикувати... Але навіщо? Вищу наукову еліту давно не цікавлять перспективи науки, вона націлилася довести все до краю, аби приватизувати академічне майно (за деякими оцінками, воно коштує мінімум 50 млрд. доларів).

Хочеш побачити майбутнє академії — піди на будь-який електронний завод Києва. Тепер на підприємствах, які нещодавно могли втерти носа американцям і японцям, повний розвал. Тож навчися відрізняти романтику від реалій і не піддавайся міфам про якісь українські «силіконові долини...»

Гостро й зло. Але чи правильно?

Кореспонденти щотижневика «Дзеркало тижня» за порадою побували на свого часу найпотужнішому й перспективному електронному підприємстві міста — ВАТ «НВП «Сатурн». У радянські часи це був найбільш засекречений НДІ-завод Києва. І хоча Україна була буквально під зав’язку набита надсекретними НДІ й заводами, де виготовляли інтелектуальну начинку для передових засобів оборони й нападу — ракет, літаків, радарів, це підприємство виділялося тим, що його арсенід-галієві технології були націлені на техніку майбутнього. Тоді тут виготовляли продукцію, що могла б здобути славу будь-якому високотехнологічному центру світу...

Проте нині «Сатурн» з усіх боків обсіли рейдери. Його керівництво вже віддало частину території під комерційні структури, тут усюди помітні вивіски торговельних центрів. При цьому територія самого підприємства невигідно відрізняється від зданих в оренду територій недоглянутістю — тут давно не робили ремонт, навіть від зовнішнього вигляду співробітників, як колись, не віє впевненістю в завтрашньому дні. Невже мають рацію сановні чиновники, котрі стверджують, що така ж доля чекає й НАНУ?

— Насамперед зверніть увагу на такий факт — у продаж часопис не надходив. Видавці розіслали його всім працівникам «Сатурна», у секретаріат президента, Кабмін і так далі. Я не буду коментувати цей факт і цілі рейдерів. Усе це занадто очевидно й, м’яко кажучи, негарно. Комусь дуже хочеться знищити «Сатурн». Не заперечую — не можна порівнювати нинішню електронну промисловість в Україні з електронною промисловістю часів Радянського Союзу. І все ж, коли мені кажуть, ніби наше підприємство конає, я хочу заявити: це нахабна брехня, як брехня й те, що наш сусід, завод «Оріон», уже не працює. Як і те, що «Катіон» чи ще якесь підприємство «лежить».

— Проте коли ці заводи випускають лише десяту частину старого обсягу продукції, то хіба можна говорити, що вони працюють?

— Справді, обсяги випуску різко скоротилися, оскільки різко зменшилася потреба в техніці спеціального призначення в Україні й РФ. До того ж Росія ставиться до України дуже насторожено й намагається в себе відтворити все, аби не залежати від іноземної й не зовсім передбачуваної держави. Отже, якщо «Сатурн» раніше працював на великий Радянський Союз, то нині ми змушені працювати на великий Китай, на менш великий, але грошовитий Іран. На жаль, події в Іраку закрили нам шлях на ринки Ірану.

— Чому?

— Свого часу 33 країни, зокрема й Україна, підписали Вассенаарські домовленості про обмеження розповсюдження військових або подвійного призначення технологій. Відтоді наша країна проводить украй нерозумну й короткозору політику. Я писав про це в уряд ще за прем’єрства Юлії Тимошенко. Але одержав із Міністерства закордонних справ листа такого змісту: мовляв, припиніть займатися дурницями, адже наша система контролю вважається однією з найкращих у світі. Якщо перекласти з дипломатичної мови на людську, то реально це означає: серед 33 країн ми найбільше обмежуємо свої можливості заробляти на міжнародній торгівлі високотехнологічними виробами. Сумно, щоб не сказати більше!..

Хоча чому наше МЗС так активно заважає нам працювати з Іраном, мені зрозуміти важко. Іранці розповіли, що внутрішні рейси в країні здійснюються на «Боїнгах», і для них із США регулярно поставляються запчастини, оливи тощо. У Тегерані розташовані офіси «Сіменса», «Еріксона», «Алкателя». А я в урядовій установі рідної України не можу одержати дозвіл на ремонт обладнання суто цивільного застосування, яке ми поставили в Іран, — це радіорелейні лінії для організації супутникового телебачення. Це розумно?

До Ірану ми встигли поставити 30 ліній репортажного телебачення, аби вони могли з будь-якої точки міста передавати на телестанцію репортаж про події, що відбуваються. Це був невеличкий контракт — близько півмільйона доларів. Після цього в нас намічався контракт приблизно на дев’ять мільйонів доларів. Але нам не дозволили його виконувати...

— А які у вас обсяги торгівлі із Китаєм?

— Китай — дуже своєрідний і надзвичайно вимогливий замовник. Працювати з ним нелегко й з кожним роком стає дедалі складніше. Вони не купують у нас серійні вироби. У Піднебесній поводяться доволі далекоглядно — збирають по всьому світі проспекти, вибирають найкращі параметри, потім готують технічне завдання й тільки після цього ведуть із нами переговори. Зрозуміло, що вони вимагають нездійсненного — виробу, який у світі ще ніхто не розробив. Але після певного торгу ми узгоджуємо реальне технічне завдання й робимо для них два-три зразки. Китайці намагаються їх освоїти в себе й запустити в серію. І лише на окремі елементи розробки, які вони не можуть повторити самостійно, замовляють нам більш докладну документацію. Так, нині ми готуємо проект для тропосферного зв’язку, в якому вони не змогли повторити фільтри, поставлені нами. Тому маємо невеличку роботу на 60—70 тисяч доларів...

— Але це ж копійчане замовлення, коли подивитися на справу з погляду наших українських бюрократів навіть міського рівня. Недавно заступник мера хвалилася, що купила кілька машин майже по півмільйона доларів кожна. Як керівництво з такими запитами може ставитися до підприємства, нехай і напханого геніальними мізками, але яке насилу заробляє за рік десяту частину жіночої примхи?..

— А ви що пропонуєте — нічого не робити? Який вихід у мене, директора заводу, котрий не розробляє закони, не одержує дотації, але повинен щодня думати про те, як заробити людям бодай на невеличку зарплату, аби вони не померли з голоду? Так, нам можна дорікнути в тому, що ми свого часу не почали випускати каструлі. Можливо, це й недалекоглядно, адже на каструлях можна одержати більше прибутку. Поки що! Але зате ми зберегли свої високі технологічні можливості. А для різкої зміни профілю виробництва потрібні колосальні капіталовкладення. Тепер ми не в змозі вкладати великі гроші в переобладнання.

Обороти «Сатурна» нинішнього року — п’ять мільйонів доларів. Це невелика сума. До того ж нам доводиться багато вкладати в перспективні розробки. Ми повинні мати доробок на майбутнє, бо без цього швидко виконати замовлення високого класу важко, а терміни, які нам ставлять китайці чи іранці, дуже жорсткі.

Складність ситуації ще й у тому, що в будь-якій країні такі виробництва мінімум на 30—40 відсотків завантажені замовленнями власних споживачів, переважно держави. У нас же замовлення Національного космічного агентства й участь у програмах Міннауки становлять максимум чотири відсотки від обсягів наших робіт.

Українські політики часто люблять порівнювати Україну з Францією: ті ж розміри території, майже така ж кількість жителів. Та коли ми хочемо реально зрівнятися з Францією, то потрібно виготовляти вироби такого ж рівня. Треба забезпечувати відповідні технології й обороноздатність. Зникнення технологій, якими ми нині володіємо, означає нездатність розробляти сучасні системи зв’язку, втрату можливості реалізовувати космічні програми, виготовляти високоточну зброю...

— Але Україна її й так не виготовляє...

— Тепер ні, але можливість швидко її створити зберігається. Завдяки своєму рівню ми здатні виготовляти унікальні речі. Так, нині на «Сатурні» ведеться розробка антитерористичного «всевидючого ока», яке дозволить навіть крізь одяг побачити, що у вас лежить у кишенях і чи немає на вас пояса шахіда. Втім, під час створення установки не обійшлося без образливих курйозів. Приміром, коли нам знадобилися підсилювачі, які випускає фірма «Спейсі клаб» у США, ми одержували дозвіл на їх придбання протягом року. А потім звітували перед США за те, як використовуємо кожен виріб. Підсилювач — це прилад розміром із канцелярську гумку, але за кожний із них американці беруть із нас по 12 тисяч доларів.

У результаті ми змушені самі виготовляти цей підсилювач. Але мікросхеми для нього, як і раніше, закуповуємо в США. Років двадцять—тридцять тому ми самі б усе розробили і виготовили б не гірш за американців... Отже, підіб’ємо підсумки: щоб країна була великою і самостійною, вона повинна мати такі технології. Та коли наша країна не замовляє їх у нас, може, їй і не потрібно? Можливо, Україна хоче бути сировинним придатком Європи?..

От ви запитуєте, чому ми не продаємо наші транзистори або діоди. Адже вони найкращі у світі. Винувате наше законодавство. Щоб продати діоди, мені треба насамперед організувати цільову презентацію їх у тому ж таки Китаї. При цьо­му я маю вивезти зразки для показу й подарунків, щоб фахівці могли випробувати їх на своїй апаратурі. Проте, відповідно до українського законодавства, я не маю права вивезти й подарувати будь-який наш виріб. Крім того, цей виріб підпадає під Вассенаарський договір і мені пробити дозвіл на його вивезення — теж велика проблема. Парадокс: наші закони не дають змоги пробитися на світовий ринок, а всередині країни ці вироби нікому не потрібні...

— Фінляндія недавно знайшла свою нішу в стільниковому зв’язку й процвітає. Чому ми не можемо обпертися на наші досягнення, щоб вирватися в так само перспективний і дохідний напрям, який не підпадає під жодні антимілітаристські договори?

— Нині спостерігається тенденція переміщення засобів зв’язку, зокрема мобільних телефонів, у більш високі частотні діапазони. І тут ми можемо й повинні знайти свою нішу... Але знаєте, українці кажуть: «Ти чого такий бідний? Бо дурний. А чого такий дурний? Бо бідний». Це відповідь на ваше запитання: чому не розвиваємо мирні напрями? А тому, що в нас немає оборотних коштів для розгортання виробництва. А чому немає? Тому, що не випускаємо масової продукції — робимо тільки ексклюзивні речі.

Мені в США, коли я навчався в бізнесі-школі, дали важливий комерційний урок: коли ти в якійсь серйозній справі потрапив у десятку найкращих у світі, в тебе є всі шанси на цій справі серйозно заробити. Нині ми розробили рівнемір для нафтогазової промисловості. У світі приблизно вісім фірм випускають такі прилади. Тому тут відкривається серйозна комерційна перспектива.

Крім того, ми нині на півкроку попереду планети усієї зі створення дуже ефективної антитерористичної установки. Завод здатний випускати до 50 штук виробів на рік. А оскільки кожна установка коштує 150 тис. доларів, для нас це може стати великим комерційним проривом.

— Яка потреба в них у світі?

— Тільки Росії потрібно тисяча штук. Польщі — 200 штук.

— Установку вже розроблено?

— Ми випустили одну й поставили на пробу в Китай, а два дослідні зразки поки що в нас на підприємстві. Шукаємо покупця.

— А США вашою установкою зацікавилися?

— Одна фірма виявила інтерес. Ми домовилися, що її представники приїдуть до нас, і ми обговоримо питання про ексклюзивне право випускати спільний антитерористичний комплекс — вони беруть на себе виготовлення сертифікованих кабін.

— А кабіни навіщо?

— Візьмімо такий випадок: людина з поясом шахіда хоче пройти на якийсь об’єкт. За допомогою нашої установки ми визначаємо: на ній є такий пояс, а далі? Коли він вибухне, установка й люди навколо будуть знищені... Ми дізналися, що відома американська фірма випускає кабіни, котрі витримують практично будь-який вибух, улаштований терористом-смертником. Якщо об’єднати нашу установку з такою кабіною, то коли терорист зайде в кабіну й наша установка визначить у нього є якийсь вибуховий пристрій, можна без побоювання його запитати: а що у вас на поясі?..

Ми вже замовили фірмачам місця в готелі, але в країні почалися перевибори й посольство Штатів рекомендувало їм поки в Україну не приїжджати. Знову політика проїхалася по нашій техніці бульдозером...

— Чого від вас хочуть рейдери?

— Можна сказати, що вони хочуть забрати ласий шматочок — площі під забудову в Києві. Але, думаю, це тільки видима частина айсберга. Таке наївне пояснення розкриває тільки цілі безпосередніх виконавців — рейдерів, які виконують замовлення більш могутніх і впливових кіл поза Україною. У мене є серйозні підозри, що вони хочуть позбавити нашу країну можливості володіти такого класу технологіями. Не виключено, що саме вони дали карт-бланш тим, хто хоче все це роздерибанити з суто корисливих міркувань. До речі, тих із директорів НДІ і заводів, хто виявив інтерес до швидких грошей, вже піймали на гачок і вони поступаються позиціями. Правда, є ще достатньо патріотів, готових протистояти рейдерам. У них є воля, розуміння важливості цього напряму для держави. І я впевнений: спільно ми все-таки переможемо — адже повинні ж, нарешті, з’явитися в Україні політичні лідери, які будуть стурбовані перспективами країни.

— Що для цього треба?

— Насамперед держава повинна збільшити закупівлі обладнання для своїх потреб і створити закони, які дозволяють нормально розвиватися галузі. Без цього вона проіснує ще п’ять, щонайбільше сім років...