Лідери на задвірках, або Як вийти з найглибшої кризи, що охопила нашу академічну систему

Біології, поза будь-яким сумнівом, належить лідируюча роль у розвитку науки в ХХI столітті. Приблизно половина студентів у країнах Західної Європи вивчає біологію та медицину, а кількість коштів, виділених на біологічні дослідження, постійно зростає. Бюджет медичної науки в США, що розподіляється через National Institute of Health, становить близько 30 млрд. дол. на рік. Ще стільки ж виділяють різноманітні приватні фонди. Хоча це в п’ять-шість разів менше, ніж бюджет Пентагона, але все-таки дозволяє утримувати солідну «армію» (400 тисяч) учених-біологів. А як розвивається цей напрям в Україні?

Будь-яке відкриття, яке не стало надбанням спочатку вчених, які займаються даною проблемою, а потім і всього людства, не має сенсу й не може братися до уваги. Таким чином, кінцевим результатом праці вченого є повідомлення про його відкриття, доступне максимальній кількості людей. Це може бути стаття, книжка, газетна замітка чи сторінка у світовій комп’ютерній мережі. Природно, докладний аналіз того чи іншого відкриття доступний в основному лише професіоналам, тобто науковим працівникам, які працюють у конкретній галузі.

На сучасному етапі розвитку науки міжнародною мовою є англійська, і все написане на інших мовах у принципі не має жодного значення. Таке може комусь подобатися чи не подобатися, але це незаперечний факт.

В останні роки лише в галузі так званої Life Science (науки про життя, що містить у собі всі галузі хіміко-біологічних і медичних наук) публікується один мільйон статей на рік. Прочитати навіть невелику їхню частину просто неможливо. Для вирішення цієї проблеми наукове співтовариство почало розділяти наукові журнали на ті, які варто читати, і на всі інші, що є явно макулатурою. Кожний науковий журнал оцінюється з допомогою Impact factor’а (ІФ). Простіше кажучи, ІФ журналу показує, скільки разів (у середньому) стаття, опублікована в даному журналі, була використана в працях інших учених.

Показник ІФ становить майже 20—40 для найпрестижніших журналів, які публікують короткі наукові повідомлення чи фундаментальні огляди; трьох-восьми — для хороших спеціалізованих журналів і менше двох — для журналів, які ніхто (або майже ніхто) не читає. Останніх більшість. Із 5876 наукових журналів, поданих на сьогоднішній день у розділі Life Science — найбільшої наукової бази даних, створеної Інститутом наукової інформації, лише 1158 мають ІФ понад два, а 3342 журнали — менше одиниці.

Перші спроби кількісно оцінити працю вчених, розпочаті приблизно на початку 90-х років, взяли як основний показник ІФ. Науковців стали оцінювати залежно від сумарного ІФ статей, опублікованих упродовж певного (від одного до п’яти років) періоду часу. При цьому можна порівнювати персональний параметр для вчених, які працюють в одній галузі, — математика можна порівнювати з математиком, а фізіолога з фізіологом. У середньому вчений світового класу, який працює в медико-біологічних галузях, набирає одну-дві тисячі цитувань за 10 років, для світових лідерів цей показник становить майже сім-десять тисяч і більше.

З урахуванням вищесказаного, спробуємо об’єктивно оцінити продуктивність біологічних інститутів НАН України. Відповідно до звіту відділення хімічних і біологічних наук НАНУ, упродовж 1999—2003 років інститути цього відділення опублікували 16064 статті. При цьому англійською мовою було опубліковано 6810 статей, виконаних в установах, що належать НАНУ. Для порівняння: за той самий період (і, природно, у тій самій галузі) Манчестерський університет опублікував 10638 статей, Ліверпульський університет — 7125, а Оксфордський — 17687. Таким чином, продукція всіх хіміко-біологічних установ НАН України (а це 52 інститути із загальним штатом вісім тисяч чоловік, зокрема, 1906 кандидатів наук і 492 доктори наук) порівнянна з продукцією середнього англійського університету.

Якщо ж піти далі й зробити підрахунок цитування робіт українських учених, то тут ситуація виявиться просто катастрофічною. Лише кілька біологів, які працюють у даний час в Україні, зібрали в цілому понад 1000 цитувань. Найбільше цитують П.Костюка — 5600, О.Кришталя — 3580, Ю.Глєба — 1540. Для переважної більшості активних дослідників цей показник не перевищує 50—300.

Необхідно визнати, що реальна продуктивність фундаментальної української біологічної науки і внесок вітчизняних біологів у світовий науковий процес мізерно малі, а гроші, вкладені на підтримку 52 науково-дослідних інститутів витрачені, значною мірою, даремно. Це свідчить про найглибшу організаційну кризу в системі НАНУ.

У чому ж причина неефективності установ НАНУ? Насамперед, необхідно визнати, що штати академії непомірно роздуті, й це призводить до надзвичайно низького фінансування в розрахунку «на кожну наукову голову». На сьогоднішній день у системі НАНУ налічується 170 інститутів, у яких працюють 35 тис. чоловік, із них 7362 кандидати наук і 2291 доктор наук.

Для порівняння: Товариство Макса Планка в Німеччині об’єднує 80 інститутів із штатом 12 тис. постійних працівників (це, в основному, технічний персонал, лаборанти та адміністрація) і 9 тис. наукових працівників (включаючи аспірантів). Французька академія наук налічує 26 тис. чоловік, серед яких 11600 наукових працівників (включаючи аспірантів). При цьому річний бюджет німецької академії становить приблизно 1,25 млрд. євро, а французької — 2,2 млрд. євро. Важливо, що з наукової точки зору продуктивність німецьких інститутів істотно вища за французьку. Бюджет НАНУ 2003 року вклався в суму близько 100 млн. євро. Таким чином, середнє фінансування одного ученого у Франції — 189655 євро, у Німеччині 138888 євро, а в Україні — менше 1000 євро (і то, якщо вважати науковими працівниками лише осіб із ступенями).

Отже, наша академія приблизно в півтора-два разу більша за європейські аналоги при «питомому» фінансуванні в 130—190 разів менше, що, безсумнівно, є основною причиною дуже низької продуктивності. Домогтися зміни цієї ситуації можна або за рахунок багаторазового збільшення державного фінансування (що малоймовірно), або за рахунок багаторазового (у десять-двадцять разів як мінімум) зменшення кількості профінансованих наукових проектів.

Друга основна проблема української науки — вік учених. Середній вік наукових працівників академії — 50,3 року; кандидатів наук — 50,4 року, а докторів — 60,1! Середній же вік дійсних членів академії 71,3 року. Це катастрофічні показники, адже розквіт таланту вченого-біолога припадає на 40—55 років, а в 65 років діячі науки всіх західних країн виходять на пенсію. В Україні майже немає молодих учених, здатних досягти професорського рівня до 40 років, коли вони зможуть створити свої лабораторії, активно займаючись науковими дослідженнями і створюючи наукові школи. Для порівняння: у Німеччині їхні колеги, які претендують на професорську посаду, можуть це робити лише до 52 років.

Єдиний шлях вирішення проблем української фундаментальної науки — суттєве скорочення кількості наукових проектів і омолодження наукового персоналу.

Необхідно підкреслити, що модернізація не повинна починатися з руйнації наявної структури академії. У жодному разі не можна об’єднувати Академію наук з університетами — від цього програють і освіта, і фундаментальна наука. Університетська структура науки характерна для англосаксонського товариства, слід зазначити, що ця структура працює дуже ефективно. Так, наприклад, Великобританія, затрачуючи на науку приблизно втричі менше коштів, ніж Німеччина, удвічі перевершує останню за загальною кількістю цитувань.

Однак насправді університети як у США, так і у Великобританії бувають різні — лише порівняно невеличка їхня частина в Британії має статус так званих дослідницьких. 20 таких університетів контролюють 90—95 відсотків грошей, які виділяють на науку. Навчальне навантаження вчених у них не перевищує 40—60 годин на рік (тобто в середньому не більш як два тижні), інший час віддано науковим дослідженням.

Таким чином, дослідницькі університети являють собою потужні науково-дослідні центри, в яких для навчання студентів наймають так званих «навчальних асистентів». Переважна ж більшість університетів науковою працею практично не займається, а концентрує свою увагу в основному на педагогіці. Створення подібної системи в Україні дуже проблематичне. Наукова праця в існуючих університетах і в радянський час велася на дуже низькому рівні (що цілком зрозуміло з огляду на навчальні навантаження асистентів, які становлять 30 годин на тиждень), а нині (принаймні у біології) університетська наука в Україні відсутня. Адміністрація зовсім не уявляє собі потреб наукових працівників, і якщо академічні інститути будуть поглинені університетами, фундаментальна наука просто зникне.

Яким же чином можна домогтися скорочення кількості наукових кадрів одночасно з суттєвим омолодженням учених і недопущенням зниження наукової якості? Передусім необхідно принципово змінити спосіб розподілу коштів для фінансування наукових проектів. Цим мають зайнятися незалежні комітети з науки при Кабінеті міністрів країни, побудовані за принципом наукових рад Великобританії, США чи Німеччини. Подібний комітет повинний перебувати в безпосередньому підпорядкуванні держави і складатися виключно з діючих учених світового рівня. Розподіл коштів має відбуватися єдино на основі наукової цінності проектів і прямо залежати від наукових заслуг і рейтингу дослідників, які шукають фінансування. Поки що кількість українських наукових працівників, спроможних написати конкурентоспроможні наукові проекти англійською мовою, дуже мала. Отже, у початковому періоді, вочевидь, має використовуватися змішана модель, яка передбачає як фінансування індивідуальних проектів, так і створення спеціалізованих центрів, очолюваних по-справжньому великими вченими. Їхнім завданням повинна стати не лише наукова діяльність, а й підготовка наукових кадрів.

Прообразом для таких центрів може стати товариство Макса Планка. Структурною одиницею в цій системі є наукова лабораторія, очолювана директором (усього в 80 «планківських» інститутах налічується 265 таких лабораторій). Рада директорів являє собою вищий керуючий орган, що визначає наукові пріоритети й запроваджує свої директиви в життя за рахунок вибору нових директорів (а отже, і створення нових лабораторій). Подібна структура зводить до мінімуму вплив бюрократів на формування наукової політики.

Одне з основних питань: де знайти порівняно молодих учених світового рівня, спроможних не лише вести наукову працю, а й бути успішними організаторами та творцями нових наукових шкіл? На жаль, необхідно визнати, що всередині країни кількість можливих кандидатів обчислюється одиницями. Певне, єдино можливим може бути залучення українських учених, які працюють на Заході, й домоглися світового визнання. Таким шляхом, наприклад, йде Китай, який створює привілейовані наукові інститути, що комплектуються в основному з китайців, котрі працювали за кордоном. Я переконаний у тому, що дуже багато українських учених повернуться додому, якщо їм нададуть гідні умови для життя (тобто зарплати принаймні порівнянні з західними з урахуванням реальних цін) і для роботи (устаткування, приміщення, персонал і, найголовніше, наукова свобода). Така впевненість заснована на численних розмовах із моїми колегами-співвітчизниками, які працюють на Заході, і на підставі власної думки. Залучаючи успішних учених і забезпечуючи їм пріоритетне фінансування, цілком можливо створити (принаймні у біології) 30—40 лабораторій світового рівня. Посада завідуючого такою лабораторією має бути конкурсною, і добір кадрів проводитися комісією із закордонних учених, що дозволить виключити можливий внутрішній протекціонізм.

Конкурс для заміщення вакантних позицій має бути відкритий для всіх учених країни та закордону. Надзвичайно важливим є також насичення цих лабораторій аспірантами (5—10 на лабораторію), що дозволить домогтися досить швидкого омолодження кадрів. Прийняття такої системи дозволить різко підсилити внутрішню конкуренцію і впродовж 10—15 років перевести всю науку на нові принципи організації.

Вочевидь, при такому розвитку подій лише 300—400 найпродуктивніших наукових працівників отримають позиції в знову створених лабораторіях. Іншим доведеться розпрощатися з наукою за рахунок чи то виходу на пенсію, чи то перекваліфікації, наприклад, на викладачів шкіл та університетів. Це жорстокі заходи, і не позаздриш людям, які потрапляють під таке скорочення, але без цього вимушеного кроку розвиток фундаментальної науки в Україні неможливий.

Паралельно з такою структурною реорганізацією необхідно змінити принципи підготовки наукових кадрів за рахунок модифікації вимог до кандидатських і докторських дисертацій. Основною вимогою має стати наявність публікацій у світових журналах із ІФ не менше двох. Для кандидатської дисертації (що є кваліфікаційним ступенем) їх має бути не менше однієї-двох; для докторських — не менше 40—50. При цьому слід пам’ятати, що, за негласно прийнятою традицією, порядок авторів указує на їхню роль у виконанні даної роботи: на першому місці звичайно стоїть людина, яка виконувала експерименти, а на останньому — керівник теми, який несе повну відповідальність за ідеологію і достовірність статті. Виходячи з цього, для кандидатських ступенів можуть брати до уваги лише роботи, в яких здобувач виступає як перший автор.

Водночас із цим мають відбутися й зміни в науковій періодиці НАНУ. Передусім необхідно створити принаймні два-чотири журнали, що друкуються англійською мовою і використовують як рецензентів лише закордонних учених (хоча б на перші 5—10 років). Інші журнали (ІФ яких міститься на рівні 0,2—0,6) підлягають закриттю, що визволить фінансові кошти. Нові журнали повинні відпочатку створюватися як електронні (мережні), які мають цілком відкритий і безкоштовний доступ. У сучасному світі вже ніхто не ходить у бібліотеки і ніхто не читає паперові версії: якщо журнал не доступний користувачам Мережі, він практично не існує. Необхідно також реорганізувати публікацію наукових монографій: у сучасному світі наукові книжки не мають ринку збуту — їх майже ніхто не читає. Що справді необхідно — це детальні керівництва, які можна використовувати як довідкову та навчальну літературу.

Звичайно, описати й розробити всі необхідні заходи щодо модернізації фундаментальної науки в рамках однієї статті практично неможливо. Проте принциповий успіх цієї модернізації залежить від особистостей — і без залучення молодих, активних і знаючих учених майбутнє української фундаментальної науки, мабуть, неможливе.