Космічний човник «Буран»: тріумф чи трагедія?

Навіть якщо припустити, що влада в цій країні дістанеться не котрійсь із клік, які за неї борються, а просто впаде в руки пройдисвітів і злодіїв, то й тоді російський інтелігент, як собачий перукар, побіжить до них по замовлення.

В.Пелевін,
«Чапаєв і Порожнеча»

Наближається чергова річниця єдиного запуску радянського шатла «Буран». Для чого його створювали, якщо він так стрімко і безповоротно канув у Лету? Наразі озвучено тільки одну версію — як гідну відповідь на «нахабний виклик американського імперіалізму»...

15 листопада 1988 року відбувся перший політ радянського космічного корабля багаторазового використання «Буран» у безпілотному варіанті. На орбіту його вивела ракета-носій «Енергія», перший ступінь якої проектували, відпрацьовували і складали дніпропетровські ракетобудівники, а систему управління носія — харківські. Здійснивши два витки навколо Землі на орбіті висотою 250 км, він у режимі планера виконав бічний маневр по трасі спуску близько 1500 км й ідеально приземлився на спеціальний аеродром у районі старту — на Байконурі. Довгоочікуваний тріумф радянської ракетної техніки! Так писали тоді радянські газети.

Ви запитаєте, а чому, власне, тріумф, адже американці вже сім років літали на шатлах. Перший політ американського човника відбувся як на замовлення — у День космонавтики, 12 квітня 1981 р. (вони своєрідно відзначили 20-річчя польоту Юрія Гагаріна), і тривав більше двох діб. Командиром корабля був старійшина американських астронавтів 51-річний Джон Янг, який здійснив чотири польоти в космос, зокрема й на Місяць.

Трохи цифр для розуміння масштабності радянського проекту. Стартова вага системи «Енергія-Буран» — 2400 т. Корабель-літак «Буран» — вищий за «хрущовку» (заввишки 16,5 м), його довжина — 36,4 м, розмах крил — близько 24 м. Посадкова швидкість — майже 340 км/год, як у сучасного винищувача. Перший екіпаж — Ігор Волк (командир) і Рімантас Станкявичус (загинув в Італії 9.09.90 р. на Су-27) — налітав на пілотованому аналогу 60 годин, на тренажері — 3200 годин!

«Енергія-Буран» — класичний радянський «проект століття». Можна було б і не ворушити минуле, адже сьогодні в Україні й земних проблем не бракує. Але в круглу дату, присвячену 15-й річниці першого й останнього польоту «Бурану», по TV показали примітив, який, можливо, покажуть і тепер, — «пафосний» підхід до таких подій, на жаль, зберігся досі...

Останніми роками в Україні чітко простежується цікава тенденція. Дружно звучать голоси з високих трибун то про необхідність відродження ядерної зброї, то про реанімацію ракети «Сатана», то про необхідність участі в польотах на Місяць і Марс. На цьому тлі лукава спроба виправдати трату мільярдних коштів в СРСР ніби на святе — на оборону Батьківщини — видається подією з того ж самого ряду. Що це — прагнення нажити дешевий політичний капітал, згорнути далеко не жирні соціальні програми й під шумок про загрозу з півночі ( з півдня, заходу, сходу) збільшити військовий бюджет, аби його під грифом «Цілком таємно» спокійно і профукати, як це водиться в нас?

У фільмі є ключовий момент, який примітивно обґрунтовує необхідність «Бурану» для Радянського Союзу (а точніше, тільки для бонз військово-промислового комплексу). У цьому епізоді американський «Челленджер» здійснює маневр у космосі (його ведуть наші радари) над Москвою, потім різко злітає вгору.

«А якби він метнув водневу бомбу на столицю? — тремтячи від хвилювання, звучить за кадром голос. — Отже, нам необхідна адекватна протиотрута від цієї напасті!» Звідси просте, затерте до дір радянське пропагандистське посилання: «Терміново для захисту священних кордонів потрібно створити аналогічну систему». І ЦК КПРС дає команду — спішно розробляти «Буран» як відповідь на нахабний мілітаристський випад! А наші вчені кажуть: «Буде зроблено!»

Насправді все було ще цинічніше і примітивніше, ніж у наївному «документальному» фільмі. Почнемо з того, що перший політ американського «Челленджера» відбувся 4 листопада 1984 р. (до речі чи не до речі, другим пілотом на ньому був американець українського походження К.Бобко).

А постанову радянського уряду про розробку багаторазової космічної транспортної системи «Енергія-Буран» було підписано задовго до того, ще 17 лютого 1976 р. На вісім років раніше...

Причому наш «Буран» міг зробити маневр у відповідь на Вашингтон тільки з пілотами-камікадзе — у літака не планувався двигун для руху в атмосфері. Та навіть якби він його мав, чим би він захистив Москву? Грудьми? Час на запуск і наших шатлів, і американських вимірюється не хвилинами, не годинами, а добами! Тоді яка в цій ситуації від них користь?..

Для удару у відповідь ядерної зброї у Країні Рад було предосить. У той час на бойовому чергуванні (наприклад, станом на 1980 р.) в СРСР стояло 1050 балістичних ракет із головними частинами наземного базування, що розділяються, 656 балістичних ракет на підводних човнах, 156 стратегічних бомбардувальників із крилатими ракетами (всього близько 6000 ядерних боєголовок, що лише на 5% менше, ніж у США). Усе це «добро» знищило б не тільки Америку, а заодно й увесь світ, причому зі знаком якості та з великим запасом! Навіщо ж раціональним американцям шукати такі очевидні пригоди на свою голову? Навіть із мілітаристським душком радянська енциклопедія з космонавтики від 1985 р. скромніше окреслила цілі американських шатлів: запуск і повернення на Землю військових та метеорологічних (!) супутників.

Пояснення появи цієї безглуздої програми набагато простіше: щоб уникнути відповідальності за провал багатомільярдної пілотованої місячної програми, остаточну втрату першості в космосі (а здавалося, так добре все починалось!), політикани й ділки від науки, від керівництва військово-промисловим комплексом перевели стрілки на чергову довгострокову космічну програму. Це вдалося реалізувати шляхом добре розіграного переляку старого Леоніда Ілліча перед «новою американською страшилкою».

Її організували за вказівкою кремлівських ляльководів старанні молоді спеціалісти Інституту прикладної математики Академії наук СРСР, які нічого не тямили у військовій справі. Їм примарилася несподівана атака на столицю літака з космосу! Про це, наприклад, відверто пише у своїх мемуарах Б.Черток, другий перший заступник (була й така посада) С.Корольова.

Зазначений «дебільний» основний «науковий» звіт за підписом «самого М.Келдиша» читав свого часу і я. У масштабах же ВПК все було реалізовано руками дуже амбіційного нового космічного бога країни В.Глушка, який мріяв затьмарити в історії свого колишнього підлеглого С.Корольова — основоположника «практичної космонавтики». Якби Глушко тоді довів до розуму наш місячний космічний носій Н-1, здатний із новими чудовими двигунами Кузнєцова (їх тепер, через 40 років, купують американці!) виводити майже ті ж «буранівські» 100 т на ту ж таки орбіту, це знову була б заслуга Корольова. Однак так в історію не ввійдеш...

В.Глушко, який очолював наймогутніше ракетне конструкторське бюро, свій вибір зробив ще в 1962 році, категорично відмовившись розробляти двигуни для радянської місячної програми, дітища Корольова, що було однією з причин її краху. А ставши на чолі космічного НВО в 1974 році, зі схвалення Устинова відразу ж пустив під копер дві повністю (!) складені місячні ракети Н-1 на Байконурі, як і чотири вже виготовлені. Знищив навіть усю технічну документацію, включно зі звітами з унікального багатомільйонного відпрацювання надзвичайно складних систем. Платник податків перебував у невіданні, та тоді й не заведено було цікавитися, куди йдуть бюджетні гроші...

Одне слово, даєш «Буран», і крапка! Тут головне — розпочати. А завдання під нову систему сподівалися придумати потім: накажемо вченим — вони знайдуть. Пам’ятаєте партійну класику: «Течет вода Кубань-реки, куда велят большевики!»

Слово «учений» для радянської номенклатури на той час уже набуло іронічного, зневажливого смислу. Широковідомий випадок, коли один із таких академіків, попліскуючи по плечу свого підлеглого, ласкаво йому казав: «Учений, ти — мудак».

Але нічого путнього так і не вдалося придумати. І таких завдань, крім як створення баз на Місяці (це не анекдот, працювало понад 120 організацій близько 15 років на цей проект), і в задумці не було. Ось і запустили першу «Енергію» з ваговим стотонним макетом, а перший «Буран» — із порожніми відсіками (точніше, там були посвідчення для заохочення учасників проекту). Намагалися під закінчення перебудови залучити до програми французів і німців (точніше, їхні мільярди), але в них, на диво, виявилося чимало проблем на Землі.

У нас же — у «квітучій країні» — проблем не було. Проте смішити весь світ черговим запуском порожньої «Енергії» все-таки не наважилися. Усе-таки гласність... А тут і комуністичній казочці настав кінець, у 1991 році. І служить сьогодні «Буран», квінтесенція технічної думки, в яку вгачено стільки праці, атракціоном при рядовому ресторані на Кримській набережній Москва-ріки як німий докір горе-теоретикам розвиненого соціалізму, академікам, які одержали звання за профспілкові та інші заслуги, міністрам-кар’єристам, чичиковим та хлестаковим від науки і техніки...

Засоби масової інформації та спеціалісти не балують своїх громадян серйозними розмірковуваннями про мету дослідження космосу. Спільноті, як і раніше, невідомі програми розвитку космічної галузі. До друку потрапляють переважно офіціоз і констатація фактів (запустили — не запустили чергову ракету). Удвічі прикро те, що замість серйозного сучасного осмислення історії, яка призвела до розпаду величезної держави, переможця у Другій світовій війні, продовжують тиражуватися примітивні нахабні міфи про досягнення в космосі.