КОМПЛЕКС ТЯЖІЄ НАД УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ

Стан справ з інтелектуальною власністю в Україні сьогодні непокоїть багатьох. Свої пропозиції щодо її захисту на сторінках «ДТ» висловлювали вчені, народні депутати, урядовці. Кореспондент «ДТ» звернувся до голови Спілки письменників України Володимира Яворівського з проханням відповісти на запитання: як захист інтелектуальної власності впливає на сучасний стан української літератури?

— Почну з того, що, по-перше, багато сталося непоправного. Якщо в інших пострадянських країнах простежувався процес витікання мізків на Захід, то в Україні, можна сказати, прорвало дамбу. Втрати ці непоправні. Я вже не кажу про те, що практично повністю було паралізовано ліцензування в цей період, і ті люди, які продукують інтелектуальну власність, залишилися абсолютно безправними. На превеликий жаль, і сьогодні це питання в Україні не внормовано. Воно перебуває у напівфеодальному режимі. Наприклад, письменники сьогодні практично не отримують гонорару. Колишній ВААП зупинився на перелазі — ніби хотіли щось реформувати, а практично залишилася та ж сама радянська система. Я, письменник, отримую запрошення: «Сповістіть, які твори ви написали. Напишіть, де ці твори виконують...» Даруйте мені — це ж не письменник повинен робити. У цивілізованому світі це відстежує апарат захисту авторських прав. А якщо немає захисту інтелектуальної власності, можна говорити, що ця держава просто не має цієї інтелектуальної власності.

— Ви сказали, що інтелект витікає на захід. Мені здається (у кожному разі, якщо говорити про письменницьку творчість), набагато більше він витікає на схід. Візьміть російськомовних Андрія Куркова, Олега Кришталя, Валентину Єрмолову, Олега Прихотька, Марину та Сергія Дяченків і багато інших письменників, які друкуються в Росії. Ніде й згадки нема, що то письменники з України... І даремно ми відмовляємося від російськомовного письменства. Це колись призведе до того, що новий Гоголь теж вважатиметься письменником сусідньої держави...

— Є нюанс, про який не заведено говорити. Так склалося, що запах свободи і самостійності (я підкреслюю, тільки запах, а не реальність) багато у кого, в тому числі і у багатьох керівників творчих спілок, виробив таку «манєчку» — тільки якщо письменник пише українською мовою, це наш, український письменник. Розумію, що часом це було спровоковано кількома російськомовними письменниками, які займали не зовсім коректну позицію. Однак питання треба ставити інакше. Склалася традиція, яка триває в Україні вже кілька століть, — тут живуть і працюють російськомовні письменники. Але ж їхня проза, поезія забазовані на українському матеріалі, характерах, реаліях. Є такі російськомовні письменники, якими повинна пишатися наша література. Наприклад, Андрій Курков — масштабна літературна постать, письменник, який видається у багатьох країнах. Нам треба чітко визначитись — це наша інтелектуальна власність. Слід зрозуміти, що є ще один важливий бік цього питання: письменникові треба платити гонорари, а він повинен сплачувати податки. Державі це вигідно, і вона не може бути байдужа.

Але чому Андрій Курков і багато інших хороших українських письменників видаються у Москві? Є ще одна причина, про яку говорять не так часто, як слід було б. Річ у тому, що Дума в Росії, незважаючи на те, що і там є комуністи й таке інше, прийняла чудовий закон про книговидавництво. Через це російська книжка обкладається дуже низьким податком лише при продажі. Тому весь цикл дуже здешевлений.

— Ви ж були депутатом, чому тоді не відвоювали для української книги такий привілей?

— По-перше, один депутат нічого зробити не може. Ось вам приклад — ми підготували законопроект (коли я вже не був депутатом), щоб зробити умови для українського книговидавництва паритетними з російськими. Але за нього проголосувало всього... 75 осіб. Ось вам рівень Верховної Ради, рівень її культури і таке інше.

Сьогодні українську книжку вигідніше видати в Росії, привезти в Київ і продавати по 2,5—3 гривні. Для порівняння: виходить моя книжка прози в Україні. Собівартість її — 5 гривень, а в магазині вже коштує 12 гривень. Чи може вона в таких умовах конкурувати? Прикро, що відсталість консервується, а законодавча і виконавча влада українську літературу просто добивають. На жаль, сьогоднішня Верховна Рада у цьому напрямі нічого обнадійливого не зробить. Залишається сподіватися, що, можливо, в наступній Верховній Раді буде більше людей, які зрозуміють важливість вирішення питання. Брак політичної волі у влади і загалом у суспільства приносить і приноситиме й далі величезну шкоду.

— Американські соціологи дослідили розвиток культури в суспільствах Індії та Японії після встановлення там демократичних інститутів влади. З’ясувалося, що за десять років їхні культури пройшли дуже схожими шляхами і позбулися провінційної фольклорності. В цих країнах почали розвиватися більш сучасні форми мистецтва. Ми вже відсвяткували десять років незалежності. Чи можна сподіватися, що й ми відірвемося від того, що в нас отримало назву «шароварності»?

— Енергія націй в Індії, Японії і в Україні, у тому числі, до зміни державного статусу та ідеології йшла на самозбереження. Все було зорієнтовано на етнографізм як спосіб зберегти образ нації, зберегти її духовні цінності. Це своєрідне самоспалення заради збереження джерела культури. Як тільки відкривається більший простір — енергії вистачає і на саморозвиток. Прикро, але в Україні цього поки що не сталося. Я не можу з цифрами в руках порівняти економіку, від якої багато, а можливо, навіть і все залежить. Бо вона дає основний поштовх. Я це кажу, хоч чую у відповідь: Яворівський — представник інтелігенції — більше говорить про економіку, ніж про духовність. Але ж треба дивитись реальності в очі. Хоч би скільки ми говорили про духовність, однак рано чи пізно доведеться зрозуміти: якщо щось хочеш зробити для духовності, то носом упираєшся в економіку. І від цього подітися нікуди.

Саме тому енергія нації досі зосереджена на самозбереженні. Про це начебто треба було б уже забути — бо є держава (яка вона — це інше питання). Але ж ривка, поштовху, виходу на світовий простір в Україні ще не відбулося. Якщо й відбувається, то повільно і серед молодшого покоління. Ми досі замкнуті на хуторі. Нам здається, що на нас хтось посягає, що нам треба частіше говорити «незалежна, незалежна», начебто від цього країна стане справді незалежною. Комплекс тяжіє над Україною, над українським суспільством. Який був оптимізм, яка була віра у 90—91 роках! Можливо, то було перебільшення, надто багато романтичних сподівань, але сьогодні прийшла така апатія, така убогість, така занедбаність. Інакше не поясниш, не зрозумієш, чому іншим вдалося, а нам поки що не вдалося вирватися із такого статусу...