Імператив любові, або Національний міф як код-програма майбутнього

«Слід невловимого Протея» — таку інтригуючу назву має книжка-есе відомого літератора, професора Прикарпатського національного університету Ольги Слоньовської (Івано-Франківськ, «Плай», Коломия, «Вік», 2007). Видання неординарне як за змістом — ґрунтовне дослідження міфу України в літературі української діаспори 20-х — 50-х років ХХ століття, так і за стилем викладу, разюче відмінним від стандартів наукової монографії, — це живе, захоплююче, читабельне письмо, книжка сучасної літературознавчої есеїстики.

Міф, хоч як це дивно, зазвичай трактується як вигадка, фантастичне оповідання, в якому відображено найпримітивніші уявлення про світобудову. Водночас міфологічний світогляд людини розумної не так свідчить про її дикунське праминуле, як однозначно підтверджує приналежність до цивілізації, зокрема до певного етносу. Сучасні наукові дослідження стверджують, що міф є складовою частиною нашого підсвідомого, ймовірно він навіть закодований у наших генах. (Принагідно згадаймо слова Нобелівського лауреата Дж. Уотсона, одного з першовідкривачів знаменитої подвійної структури ДНК: «Досі ми гадали, що нашу долю визначають зірки, а насправді вона записана в наших генах»). Міф іще називають культурним кодом буття, матрицею не тільки літературної, а й будь-якої іншої творчості. І хоча дослідження зарубіжних філософів, психоаналітиків, літературознавців заклали під проблемою міфу ґрунтовну наукову основу, водночас, як зазначає автор, проблема міфу, особливо позитивістського, в українській літературі ще належно не висвітлена. Причиною такого становища, на думку письменниці, є, зокрема, феноменальна здатність міфу «вислизати», «ухилятися» від визначення, через що дати остаточне трактування полісемічним поняттям «міф», «міфологічне мислення» неможливо. А тому назва книжки, на думку її автора, «якнайточніше віддзеркалює досліджуване явище: античний бог Протей був невловимий насамперед з причини здатності до постійних метаморфоз».

О. Слоньовська підкреслює, що ґрунтовне перепрочитання української літератури в аспекті міфу започаткували праці Грабовича і Забужко, заповнивши прогалину, яка існувала в радянській науці. Інтерес дослідників до проблеми міфу зростає не тільки з причини «літературознавчо-наукової цікавості до неосвоєної цілини, а й тому, що ірраціональне набагато давніше і значно багатше від раціонального й таїть у собі ключ до найважливіших філософських, морально-етичних проблем, соціокультурних і навіть політичних проблем, які не перестають хвилювати людство на початку третього тисячоліття». На відміну від матеріалістичного підходу, що не дає змоги пояснити дуже багато світобудовних аспектів, веде до усвідомлення людством своєї незавидної ролі та песимістичних настроїв, функція міфу завжди була вітаїстичною та життєствердною.

Зі зрозумілих причин література, яка створювалася на теренах радянської України, «не могла розродитися позитивістським національним міфом». На щастя для нашої нації, крім української материкової, існувала ще й українська діаспорна література, не обтяжена компартійною цензурою та підневільним становищем письменників у тоталітарному суспільстві (на жаль, до здобуття Україною незалежності більшість наших співвітчизників не мали уявлення про твори митців діаспори або ж воно було викривлене, спотворене панівною ідеологією). Цілком зрозуміло також і те, що тривале перебування в еміграції накладало специфічний відбиток на творчість українських митців. Туга за батьківщиною, любов до рідної землі, примарна ідея повернутися в отчий край, психічний дискомфорт від життя на чужині — все це спонтанно, мов гейзер, виривалося з глибин підсвідомості письменника. Втім, цьому є цілком наукове пояснення. У генетичному коді людини закладено пам’ять про ландшафт, природне середовище, в якому з давніх-давен жили її пращури. Про це, зокрема, переконливо йдеться в монографії В. Сніжка «Нариси з психоетнічної екології України» (Київ, «Веселка», 2001). Під впливом різних соціоприродних чинників сформувалися різні етноси, які адаптувалися до певного довкілля, в середовищі якого почуваються психічно комфортно. Якщо ж через несприятливі обставини людина, особливо тонкої натури, потрапляє в інший, чужий світ, вона досить болісно переживає відірваність від своєї етнічної «пуповини». Отож не дивно, що в літературі української діаспори дуже часто вживається міфологема рідної землі. В умовах бездержавності української нації письменники плекали образ України віртуальної. Цей позитивістський український національний міф, витворений митцями діаспори, як зазначає О. Слоньовська, ніс у собі потужний вітаїстичний заряд, код-програму на перспективу гідного майбутнього української нації і держави.

Дослідження національного міфу України в основному базується на матеріалі високохудожніх творів провідних митців діаспори — Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, У. Самчука, І. Багряного, Т. Осьмачки та частково прози В. Барки. При цьо­му дослідниця послуговується найновішою літературознавчою методологією — архетипної критики, що дозволяє виявити сутність мистецького твору в цілості, синтезі. «Результат, якого ми досягли завдяки застосуванню інструментарію архетипної критики (порада, виражена в китайському прислів’ї, що коли збираєшся готувати поле для вирощування рису, впрягай буйволів і налягай на плуг, а коли приступаєш до ієрогліфів, бери в руку різець та пензель, оправдала себе повністю), перевершив усі наші сподівання: добре відомі діаспорні та материкові художні твори українського красного письменства завдяки міфологічному ракурсу дослідження доказово розкрили свій величезний за внутрішньою силою впливу потенціал, досі прихований від уважного ока інших дослідників-літературознавців» — резюмує авторка.

Навіть із першого погляду, перебігши очима кілька сторінок чи розділів цієї об’ємної книжки (майже 700 сторінок), розумієш, що це непересічне видання як у творчості Ольги Слоньовської, так і в українському літературознавстві. Це не суха наукова монографія, яку можна просто переглядати або ж читати «по діагоналі». Від перших хвилин знайомства з книжкою потрапляєш у її потужне гравітаційне поле, яке полонить читацький інтерес захоплюючим багатющим фактажем, глибиною думки та живою енергетикою слова. Композиційно, попри структурну цілісність, — це добірка публіцистично-літературознавчих есе. Додатковим джерелом цікавої та пізнавальної інформації служать виноси (примітки), які могли би створити ще одну книжку есеїстики. І доводиться лише жалкувати, що вони набрані малим шрифтом.

«Природа геніального, або Дещо з міфології творчості», «Прекрасна Дама чи Цариця Зла: метафізична муза і реальні прототипи», «Горе переможцям, або Міфопоетична парадигма переваги окупованої нації» — ось лише окремі, місткі і промовисті назви підрозділів книжки. Досліджуючи міфологію творчості, автор глибоко аналізує проблему генія. Природа геніальності цікавила ще античних мудреців, затим кожна епоха вносила щось нове у підходи до її дослідження. Як з’являється осяяння, геніальне відкриття? Багато дослідників процесу творчості, зокрема К. Юнг, пояснюють його метафізичним зв’язком із «небесним архівом», провідною роллю колективного підсвідомого. З погляду міфу, немає нічого дивного в тому, що Ньютон і Кардано розв’язували свої математичні задача уві сні, тоді як удень у стані повної свідомості вони їм не давалися. Геніальна музика приходила уві сні до Бетховена, Вагнера, Глазунова. Основні постулати видатної наукової праці «Загальні основи рефлексології людини» В.Бехтєрєв почерпнув із власного пророчого сновидіння. Зрештою, цілий ряд учених та митців «приписували» походження своїх відкриттів підсвідомій творчій роботі. А. Ейнштейн підкреслював, що відкриття в науці — це завжди осяяння. Результат приходить ззовні і завжди несподівано, ніби хтось його підказав. Існували різні припущення щодо природи геніальності, зокрема вважалося, що у знаменитих людей більший обсяг мозку. Певний час була поширена гіпотеза, що генії — це люди з найвищим показником IQ, однак і вона не знайшла переконливого підтвердження. Розгадати загадку таланту з погляду фізіології, психології та сучасних комп’ютерних технологій виявилося непосильною справою. Геніальність не вичерпується чинниками матеріального плану, вихованням чи освітою, її можна пояснити лише на метафізичному рівні.

Останнім часом багато ведеться розмов навколо національної ідеї. І просто подив бере, коли поважні і начебто вчені люди вбачають її в конкурентоздатності, в «українському прориві» і т. п. Однак національна ідея, як і талант, має «природу Протея». В тому сенсі, що це поняття зі сфери трансцедентного. З цього приводу є глибока думка у російського філософа В. Соловйова, який сказав, що національна ідея — це не те, що народ думає про себе, а те, що Бог думає про народ. І тому в певний час, ніби для виконання замислу Творця, народжуються талановиті особистості, які стають справжніми світочами духовності для нації. Геній (талант) відіграє роль носія Вищого імперативу, адресованого Силами Провидіння всьому народові. Бо «народ шукає в геніях себе», як поетично глибоко висловилася Ліна Костенко.

СЛОНЬОВСЬКА Ольга Володимирівна — професор кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Автор і співавтор 30 книг, серед яких не тільки наукові розвідки, підручники і посібники, а й книжки тонкої лірики. З-під її пера вийшло кілька поетичних збірок. За книжку поезій «Соната для коханого» («Український письменник», 2002) О. Слоньовська стала лауреатом премії імені Івана Франка
(м. Івано-Франківськ), за поетичну збірку «Джоконда» («Український письменник», 2004) удостоєна літературної премії ім. Б. Нечерди.