Ілюзія

У вінницькому видавництві «Глобус-прес» вийшла несподівана книжка — «Иллюзия». Це проба пера відомого українського режисера Тимура Золоєва. У ній щиро, без особливих літературних прикрас розказано про піввікове життя автора в українському кіно. А оскільки, мабуть, найкращі роки Тимур Олександрович провів на студії «Київнаукфільм», то книжка — своєрідний пам’ятник тій студії, яка несподівано піднеслася на кінематографічному небокраї в 60-ті роки й надзвичайно швидко зайняла помітне місце в культурному житті країни.

Про її фільми тієї пори говорили, писали, сперечалися. «Київнаукфільм» щорічно збирав багатий врожай призів престижних кінофестивалів, а картини купували десятки країн. В Союзі стрічки київської студії при показі в кінотеатрах прокатники нерідко об’єднували з ігровими, щоб «здерти» з глядача побільше. Багато хто ходив до кінотеатрів подивитися гучну короткометражку й піти, щойно розпочнеться чергова ігрова «липуха».

У будь-якої популярності є зворотний бік. Так, зростання популярності «Київнаукфільму» тривало доти, поки високе начальство не звернуло увагу на те, що роблять кінематографісти на колись заштатній студії, за статутом покликаної робити навчальне кіно. А коли звернули, почали спускати з ЦК замовлення, керувати редакційною політикою. Це й стало початком кінця колись незалежної студії...

Ми вже встигли забути, що в масі своїй в радянських людей вигляд був «ніби бетону нажерлися», як удало з аналогічного приводу пожартував Еріх Марія Ремарк. Це нині на телебаченні народ почувається як удома й лише бачить мікрофон — його вже не зупинити. А тоді була потрібна істинна майстерність режисера, щоб витягти кілька вдалих слів. Тимуру Золоєву не було рівних в умінні розкувати людину на знімальному майданчику. Тонке відчуття гумору, тости й анекдоти на всі випадки життя дозволяли йому швидко заводити яскравих друзів. І він уводив їх у свої фільми. До того ж він — людина не боязкого десятку. Приміром, під час роботи над фільмом «Шахтарський характер» режисер з оператором був завалений разом із шахтарями у вугільній лаві. У чеканні гірничорятувальників він... знімав. Критики зазначили, що молодого режисера відрізняє природність при виборі кадру...

З академіком Миколою Амосовим Т.Золоєв провів кілька тижнів у його хірургічній клініці. У результаті народився фільм «Микола Амосов», який став класикою науково-популярного кінематографа. Його фільми приваблювали глядача, який утомився від бутафорного соціалістичного реалізму. У них була справжня сила духу, безпафосний героїзм, тонка спостережливість. Не дивно, що вони перемагали на найбільших міжнародних фестивалях, на які самого Тимура Золоєва не посилали, оскільки він при радянській владі був «невиїзним»...

Книжка описує період у житті нашого суспільства, який важко зрозуміти сучасній людині. І вже ніяк нинішньому глядачу не пояснити, чому кіно, в якому не було любовного трикутника, пострілів і погонь, у якому йшлося про високе та не всім зрозуміле, могло змагатися з кривавими бойовиками, нехай і вибудуваними за прісними радянськими кальками...

Певне, у той час людство взагалі робило якийсь незрозумілий зигзаг — навіть Голлівуд у цей короткий період почав знімати фільми... виробничої тематики з тракторами й домнами. Можливо, це було пов’язано з тим, що шістдесяті роки минулого століття називають найблагополучнішим періодом людства. Лідери великих держав зрозуміли, що жахливу зброю, яка в них є, не можна застосовувати, і на землі, вперше за тривалу історію, майже не було війн. Люди змогли повною мірою скористатися з плодів науки. Економіка світу бурхливо розвивалася без криз. Людям стали підвладні космічні простори. Настав романтичний період, коли на землі раптом повірили — далі буде лише краще. Тоді київський філософ, романтик науки Геннадій Добров озвучив ідею про те, що кількість учених у світі зростатиме в геометричній прогресії і це зростання зупиниться тільки тоді, коли всі люди на планеті стануть дослідниками. Тоді, на його погляд, настане рай на землі.

Не дивно, що саме в той час з’явилися художники, які спробували висловити ці романтичні надії. На «Київнаукфільмі» один за одним знімали науково-популярні фільми, які ставали кінобестселерами. Це були роки, коли виникли стрічки Параджанова, коли на весь світ почали заявляти про себе українські мультиплікатори, документалісти.

Тимур Золоєв після перших же своїх картин став найпопулярнішою людиною в країні. Його запрошували на роботу всюди. Та він поїхав до Одеси, обравши ігрове кіно, хороші гонорари, теплий клімат і місцевий гумор, який дуже любив. До Києва повернувся більш ніж через десять років. Прийшов на свій колись улюблений «Київнаукфільм» і взявся за... другу серію фільму про Амосова. Знаменитий академік, який завжди тепло ставився до режисера, з радістю погодився зніматися — він саме збирався іти на пенсію, попереду було розставання з клінікою, і тут була драма, цікава для документаліста. Усі чекали на шедевр...

Проте це був уже інший час — ставлення до науки в суспільстві різко змінилося. Нині в країні її звинувачували за катастрофу в Чорнобилі, протести проти атомників лунали в усьому світі. Маятник суспільних чекань різко хитнувся в інший бік — тепер в учених бачили цапів-відбувайлів за всі надії, що не збулися. Їм не могли вибачити хімічне забруднення планети, на них звалювали провину за потепління клімату. Нарешті, Чорнобиль утвердив невіру людей у те, що «яйцеголові» зможуть розв’язати їхні проблеми. Черговий міф про рай на землі розвіявся. Тому не дивно, що науково-популярне кіно як жанр у ці роки зникло ледь не з усіх кінофестивалів і досить швидко майже перестало існувати. Найвідоміша та найбільша у світі науково-популярна кіностудія — «Київнаукфільм» — почала швидко перетворюватися на своєрідну кінематографічну Атлантиду. За цих умов розраховувати на успіх фільму про Амосова не доводилося. Насправді — не можна двічі ввійти в одну річку...

Відходить покоління глядачів, яке ще пам’ятає вражаючий злет кіностудії «Київнаукфільм» у 60-ті роки та її повільне вгасання, що розпочалося вже в 70-ті. Нинішній розвал української науки, торжество охлократії та цінностей дикого капіталізму лише завершили те, що вже давно підточувалося зсередини.

Разом із автором «Иллюзии» ми проходимо колами солодкого кінематографічного пекла й намагаємося відповісти для себе на важкі запитання. Що таке людське життя, якщо воно проходить на фабриці міфів? Чи стає саме існування більш осмисленим, якщо перевірити його наукою? І чи не ілюзія взагалі — усі наші мрії та чекання?..