Хто і навіщо воює проти нового закону про науку?

20 травня цього року Кабінет Міністрів України схвалив проект нового Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність".

Це стало результатом багаторічної роботи експертів, обговорення сотень і сотень пропозицій. Кажу про це відповідально, оскільки тут (на відміну від багатьох інших сфер) мала місце спадковість: схвалений урядом законопроект став удосконаленою версією закону №5093, внесеного Лілією Гриневич із групою інших народних депутатів ще до парламенту попереднього скликання, а той у свою чергу базувався на напрацюваннях робочих груп, які діяли послідовно при МОН і Держінформнауки, у складі провідних експертів академічного та університетського секторів.

Попри спадковість, законопроект містить низку принципових новацій, які мають позитивно позначитися на житті всієї української наукової спільноти. Насамперед, його ідеологію вибудувано від конкретного ученого, наукового працівника, через наукову установу - і до адміністративних надбудов, які життя цієї наукової установи й конкретного наукового працівника супроводжують. Закон по-справжньому демократичний - ним науковій спільноті надаються принципово нові можливості і при формуванні, і при здійсненні державної науково-технічної політики, які буде реалізовано насамперед через Національну раду з питань науки і технологій (орган, де науковці й урядовці мають нарешті "почути" один одного) і через Національний фонд досліджень (орган грантового фінансування, який має шанс стати значно помітнішим гравцем на нашому науковому полі, аніж нинішній Державний фонд фундаментальних досліджень з його мізерним бюджетом).

Законопроект містить низку принципових положень щодо інтеграції академічної та університетської науки. Важливо, що він прирівнює вищі навчальні заклади, які пройшли державну атестацію, і науково-педагогічних працівників у частині гарантій їхньої наукової діяльності - до наукових установ і наукових працівників відповідно. Значення цієї новели важко переоцінити: адже ще недавно контролюючі органи пропонували визнати відрядження університетських професорів і доцентів на наукові конференції… нецільовим використанням бюджетних коштів! Мовляв, викладачі повинні їздити на педагогічні конференції, і крапка. Загалом норм, які захищають науковців від найпоширеніших прикладів нинішньої бюрократичної сваволі, в законі є зо два десятки.

Щодо НАН України, яка нещодавно ще раз продемонструвала країні й світові свій незламний консерватизм, переобравши 96-річного Бориса Патона президентом на черговий п'ятирічний термін, цей закон справді не є революційним. НАН збережено у статусі "головної" і "самоврядної" наукової установи, її дотепер обраним академікам і членам-кореспондентам довічно платитимуть їхні "академічні" й "членкорські". Натомість ті, кого оберуть до НАН у майбутньому, цих грошей уже не отримуватимуть. А доктори і кандидати наук, які працюють в установах НАН, уперше отримають "виборчі права" - дістануть змогу делегувати своїх представників з правом ухвального голосу на Загальні збори (де досі все вирішували виключно "безсмертні"). Як зізнався на одному з засідань робочої групи голова профспілки НАН Анатолій Широков, цього права профспілка академії домагалася з 1992 року…

Словом, законопроект вийшов, можливо, не такий революційний, як декому хотілося б (голова робочої групи заступник міністра освіти і науки Максим Стріха чесно зізнавався: є вікно політичних можливостей, вийти за яке сьогодні не вдасться), але він безумовно корисний, послідовний і європейський за своєю спрямованістю, а отже, став прийнятним компромісом для таких різних середовищ, як державна Національна академія педагогічних наук і громадська Академія наук вищої школи України, профспілка НАН, рада проректорів з наукової роботи вищих навчальних закладів, рада молодих учених та ін.

Однак у законопроекту є й завзяті противники, яких можна розбити на дві групи. Перші - це люди з верхівки НАН, які вважають: нічого в українській науці змінювати не потрібно. Другі - ультра-революціонери, які наполягають: треба змінити все і негайно.

Академік Валерій Кухар, окрім інвектив на адресу чиновників (начебто в якійсь державі Європи зуміли побудувати систему підтримки науки взагалі без участі державних структур!) обурюється тим, що законопроект зазіхає на самоврядність НАН. (DT.UA, 6 червня, 2015 р.) Насправді ж, оскільки стаття 17 законопроекту залишає фактично всі гарантії цієї самоврядності недоторканними, шановний академік закидає авторам те, що вони пропонують закріпити за Загальними зборами НАН право в унікальних випадках (грубе порушення наукової і загальнолюдської етики) позбавляти членства в академії.

Усім зрозуміло: ця новела з'явилася як відповідь на "казус Сергія Глазьєва". І на "казус Олександра Ковальова". Перший, як відомо, закликав бомбардувати Київ, другий - віддав свій інститут у Донецьку в руки "ДНР". Обидва, проте, залишаються у списках НАН. Цікаво, чи вважає академік Кухар моральним, коли податки, стягнені з удови полеглого бійця АТО (на жаль, таких удів маємо вже далеко за тисячу), йтимуть на довічну академічну плату Ковальову?

А щодо прецедентів - то їх можна навести багато. І не лише за кордонами й морями. На цьогорічній конференції АН вищої школи України у порядку денному було питання про виключення з її лав двох наших колег, відомих професорів: щодо першого є висновок суду про встановлення факту наукового плагіату, а другий (так само, як і Ковальов) перейшов на бік терористичної організації "ДНР". Випадок неприємний, але, на жаль, жодна наукова спільнота не гарантована від прикрих ексцесів. Проте ставатиме тільки сильнішою, принципово на них реагуючи.

Львівський фізик Андрій Трохимчук (чий допис опубліковано на одній шпальті з текстом академіка Кухаря) належить до іншого табору - ультра-революціонерів. Власне, артикульованих заперечень проти законопроекту він узагалі не має. Крім одного: лихі "чиновники МОН" начебто не врахували думки "громадськості".

Як член робочої групи з опрацювання законопроекту, можу засвідчити: справді, були люди (не делеговані якимось певним науковим середовищем, а такі, що самі перебрали на себе звання експертів), діалог з якими був дуже складним. Бо ці люди готові були слухати лише самих себе - і абсолютно ігнорували інші будь-чиї аргументи. І ті наукові середовища, які успішно й конструктивно співпрацювали в рамках робочої групи (як-от АН вищої школи України, яка сьогодні об'єднує 318 провідних професорів з усіх головних наукових центрів держави) були, на їхню думку, "неправильною громадськістю".

Тому дискутувати з паном Трохимчуком - річ марна. Але читачів беру на себе відповідальність запевнити: АН вищої школи України, заснована 1992 р., завжди була реальною організацією і ніколи - "кишеньковою". У цьому легко пересвідчитися на нашому сайті з текстів заяв, розміщених тут протягом 2010-го - початку 2014 р. АН вищої школи (в складі якої працюють такі провідні українські правники, як професор Володимир Буткевич, у минулому суддя Європейського суду з прав людини) розглядала законопроект вельми прискіпливо й кілька разів. Низка принципових зауважень академії знайшла відображення в його тексті.

Консолідована думка АН вищої школи (а отже, активної і динамічної частини нашої університетської наукової еліти) однозначна: законопроект слід ухвалювати якомога швидше, українська наука його вже зачекалася. А будь-які спроби вийти на нове коло нескінченних дискусій (хай чим вони мотивовані) нічого доброго не принесуть. Ані науці, ані її творцям, ані Україні.