ХИМЕРА ЧИ ГОМУНКУЛУС?

У людини завжди була спокуса щось на собі випробувати, щось замінити, переробити чи поліпшити. Можливо, у цьому «винний» незнищенний пошуковий інстинкт, що змушує вчених іти на експерименти, які часом суперечать будь-якому здоровому глузду. Скоріш за все, саме він не давав спокою професорові Іллі Іванову, котрий задумав схрестити людину з мавпою. Сам учений зовсім не вважав ідею утопічною й навіть начебто дечого домігся. Принаймні в своєму листі до друзів (уривок публікувала російська «Техника молодежи») він розповідає про неймовірні результати.

«Гибридный человек, который соответствует антропоидам, — повідомляв професор, — с рождения растет быстрее, нежели обычный, к трем-четырем годам набирает невероятную силу, гораздо менее чувствителен к боли, неразборчив в пище, из всех забав предпочитает половые наслаждения. Важнейшее его преимущество перед живыми существами, включая человека, — простота в управлении и безукоризненное послушание. Возможности использования безграничны — от работы в сырых забоях до солдатской службы».

Утім, ніяких наукових підтверджень успішності проведеного експерименту немає. Усі спроби схрестити людину з твариною досі закінчувалися невдачею. Більш-менш успішними можна вважати лише роботи зоологів, котрі довели, що мавпам доступні високі матерії (зокрема, вони гостро відчувають несправедливість), і котрі навчили їх роботи на комп’ютері й «мавп’ячій» мові, яка налічує близько сотні слів.

Але народити людське дитинча мавпа (через певну подібність саме до приматів дослідники виявляють у цьому плані особливий інтерес) може лише в одному випадку — ставши сурогатною матір’ю. Принаймні саме про таку неймовірну історію кілька років тому писали західні газети. Тоді подружжя з Неаполя, котре вже не сподівалося мати дітей, довірило виношувати й народити свою доньку 17-річній мавпі Міні. Остання в належний строк народила, як запевняють, фізично й розумово повноцінну дівчинку.

— Найактуальнішими експерименти зі схрещування людини й мавпи були на початку минулого століття, — пояснює завідуюча лабораторією Інституту агроекології й біотехнології професор Тетяна Глазко, — коли широко обговорювалася дарвінівська теорія походження видів і людині хотілося усвідомити своє місце у тваринному світі. Аби сповна почуватися вершиною еволюції, були потрібні експериментальні докази — так би мовити, законні права на «царювання». І хоча сама спроба довести, що людина — вершина еволюції, закінчилася невдачею, саме завдяки таким експериментам медицина одержала унікальний метод — штучне запліднення, яке застосовується нині як при лікуванні безплідності в людей, так і в сільському господарстві. До слова, ще 1899 року його розробив і вперше застосував на ссавцях саме професор І.Іванов.

Крім того, у виду завжди існував інстинкт самозбереження. На початку століття він усвідомлювався як пошуковий інстинкт, спрага нової інформації, необхідної для того, аби зуміти підготуватися до змін навколишнього середовища, що відбувається буквально на очах. Коли розпочалися розмови про насування екологічної кризи, питання, пов’язані з механізмами репродукції, стали питаннями збереження людини як виду.

Нині плідне «спілкування» людини з мавпою повністю заперечується. Але на зорі цивілізації воно цілком могло бути реальним. Є припущення, які грунтуються на аналізі ДНК мітохондрій: першою з мавпи на людину перетворилася жінка, котра стала праматір’ю всіх людей, — своєрідна «молекулярна Єва». Версій її виникнення кілька. Одна з них, за словами Тетяни Теодорівни, полягає в тому, що серед стародавніх предків людини виникла група особин, котрі почали активно мігрувати на північ — певне, у зв’язку зі змінами умов існування. Потім, із півночі, знов-таки під впливом екологічних умов, представники цієї групи повернулися назад. Тобто виникнення людини включало багато етапів як виділення з найдавнішого виду, так і повернення до вихідної популяції й потім повторного схрещування.

Але коли сформувалася ця Єва, з’явилися прямі предки людини, й подальших міжвидових схрещувань уже не було. Адже водночас із появою нового виду формувалися й так звані репродуктивні бар’єри — бар’єри видової ізоляції, які практично повністю виключали можливість схрещування з іншими видами й отримання при цьому плодючого нащадка. Іноді ці бар’єри виникають і всередині виду. Приміром, імунологічна безплідність у подружніх пар, причину якої медики часто встановити не в змозі.

Надія на те, що можна отримати плодючого нащадка від мавпи й людини, утопічна. Це добре видно навіть на прикладах схрещування близькоспоріднених видів домашніх тварин із дикими, скажімо, великої рогатої худоби з зубрами чи бізонами. По суті, вони належать до нащадка того самого виду, але між ними існують дуже цікаві репродуктивні бар’єри. Якщо нащадок корови, заплідненої сім’ям бізона, може бути життєздатним, то нащадок матері-бізона, заплідненої биком, виявляється безплідним.

Можливо, у майбутньому ми навчимося управляти репродуктивними процесами чи створимо штучну матку, здатну сприймати й виношувати плід, так би мовити, будь-якої заданої конструкції. Але завдання це не менш складне, ніж створення штучного інтелекту.

Поки ж учені намагаються іти іншими шляхами. Так, робляться спроби створення найнеймовірніших химер. Американці навіть зняли фільм, у якому вчений, провівши деякі маніпуляції над собою та мухою, поступово сам перетворився на цю комаху. Насправді, звісно, химер людини й мухи не отримували. Хоча в згаданому випадку йдеться зовсім не про неї. Химери — це організми, ембріон котрих від самого початку складається з клітин різного походження. Створювати їх почали ще на початку 70-х років минулого століття з різних видів мишей — на них вивчали механізм утворення пухлин. Одержання химер дуже допомагає у вивченні механізмів диференціації клітин. Чому з майже однакових клітин ембріона врешті-решт утворюються такі різні тканини, як клітини крові чи шкіри? Як це відбувається? Аби знайти відповідь, використовують химери, у яких легко можна простежити окрему долю кожної клітинної популяції.

Абсолютно фантастичні тварини створюються й методами генної інженерії. Японські біологи, приміром, увели гени шпинату в запліднену яйцеклітину свині. У результаті вийшло цілком нормальне порося, хоча, можливо, воно й набагато смачніше від звичайного. Обіцяють, що незабаром можна буде побачити генетично модифікованих домашніх тварин. Приміром, кішку, чия шерсть не викликає алергію. Але в основному ГМО створюються в медичних цілях.

Саме на тваринах, котрі мають певні людські гени, найзручніше відпрацьовувати нові методи лікування різноманітних захворювань. Так, на плодовій мушці з людським геном збираються випробувати ліки проти раку, а на поросяті з вмонтованим флуоресцентним геном медузи (у нього світяться «п’ятачок» і ратиці) вивчати можливості вирощування людських органів для ксенотрансплантації. Увінчалися успіхом і перші досліди на пацюках з уродженою несприйнятливістю лактози.

До речі, генетично модифікована людина з’явилася ще 2000 року. Тоді в яйцеклітини двох маленьких дівчаток, котрі страждають від так званої гострої комбінованої імунної недостатності, внесли чужорідні мітохондрії — від чужої жінки, бо матусині мали дефект і діти хворіли.

Проте перспективи, що відкрилися після того, як ми навчилися вводити генетичний матеріал в ембріон людини, фантастичні. Вони впритул підводять до можливості генетичного програмування людей, коли ще до народження малюк набуває потрібних властивостей: здібність до мов, цілеспрямованість або музичний слух. Уже сьогодні єдине, що перешкоджає проведенню таких експериментів над людськими ембріонами, це — недосконалість методик і етичні обмеження.

Зате з рослинами і твариннами згадані роботи ведуться вже давно. Їх «навчили» не боятися холоду, посухи, добувати їжу з повітря та більше плодоносити. Хоча глобальних практичних результатів отримати не вдалося. Неможливо кількома генами реорганізувати всю складну систему генетичного матеріалу так, аби це спричинило створення нового виду.

Проте учені не засмучуються та продовжують працювати над створенням гібрида людини і тварини. Правда, сьогодні це вже не вимагає прямого схрещування з «братами нашими меншими»: усе робиться на молекулярному рівні. 1996 року учений Массачусетського університету Хосе Сібеллі виділив власну ДНК і помістив її в коров’ячу яйцеклітину, попередньо видаливши з неї спадкову інформацію бідолашного парнокопитого. Професор Преображенський наших днів перервав експеримент через тиждень. Як він пояснив на засіданні Національної академії наук у Вашингтоні, в основному з етичних міркувань: ким мав стати гібрид? Більшість учених вважає, що, скоріш, людиною, хоча деякі характеристики клітин змінилися б. Вочевидь, енергетика такого нещасного була б коров’ячою: генетичний матеріал енергетичних елементів клітин — мітохондрій — знаходиться саме в цитоплазмі, яка залишилася, а не у видаленому ядрі.

Скільки спроб було здійснено насправді й наскільки успішними вони виявилися, ніхто не знає, бо такі експерименти не афішуються. Власне, про те, що ми мало не одержали людину-корову, науковий світ дізнався лише через два роки, та й то тому, що біотехнологічна фірма, котра фінансувала пошуки, хотіла отримати патент на винахід. Ще, як мінімум, дві фірми — американська й австралійська — мали намір з’єднати людину зі свинею: виростивши ембріона до 32 клітин, учені вирішили його знищити. Ізнов-таки з етичних міркувань. Хоча можна припустити й виникнення суто наукових проблем. Такі трансгенні організми нежиттєздатні: «доростаючи» до певної стадії, вони тихо гинуть.

Отож боятися того, що певна людина-бактерія вискочить із пробірки й оселиться серед нас, поки що не варто. Хоча не виключено, згодом і це уможливиться: коли ми, за словами академіка Віталія Кордюма, будемо в змозі створити цілковиту комп’ютерну версію такої істоти — аби виростити «гомункулуса» не методом «тику», а на основі точних розрахунків.

Але поки що це припущення видається занадто оптимістичним. Переважно тому, що прорахувати нуклеотидну послідовність матеріалу спадковості, схоже, набагато легше, ніж з’ясувати всі особливості взаємодії елементів геному, а також різноманітних клітинних популяцій, завдяки яким і формуються ознаки живого організму. Мабуть, зо два століття ще доведеться попрацювати методом «тику», ламаючи ту або іншу ланку в нескінченно складному світі макромолекул і вивчаючи наслідки. Занадто складною виявилася проблема.