Година «Х» для українських винахідників, або Наскільки правда те, що бажання уряду вступити до СОТ поховало надії наших кулібіних та едісонів

У Національному інформаційному агентстві «Укрінформ» відбулася прес-конференція, на якій було озвучено разючі факти. Ішлося про «подарунок» українського уряду до Дня винахідника — збори за патентування винаходів збільшено у 20 разів. Доповідачі повідомили, що дано старт інтелектуальному рейдерству і, мовляв, це — катастрофа для українського винахідництва. Небезпеку такого кроку підтверджували цитатами з висловлювань відомих академіків, ректорів університетів, депутатів.

Єдина надія, кажуть промовці, на те, що в постанові уряду ще не поставлено останньої крапки. Постанову мають розглянути і затвердити цього тижня. Основний лейтмотив прес-конференції — є час виправити фатальну помилку! Головний винуватець протестної веремії — директор Центру інтелектуальної власності і передачі технологій НАН України Юрій Капіца.

Тема, порушена на прес-конференції, дуже складна. У ній професійно розбирається дуже мало людей у країні. Запрошені журналісти, напевно, так і розійшлися б по своїх редакціях із переконанням, що почули вистраждану думку винахідницького співтовариства. Якби у фіналі цього добре підготовленого дійства не пролунало запитання-крик Ірини Абдуліної — людини поінформованої і, головне, здатної комплексно поглянути на проблеми у сфері винахідництва в Україні.

Запитання Ірини Вікторівни було гранично просте: чому на конференцію не запрошено людей з альтернативною точкою зору — представників Державного департаменту інтелектуальної власності України, Міністерства освіти і науки, Міністерства економіки?..

Юрій Капіца пояснив, що їх запрошували, але вони не прийшли...

На жаль, представники електронних ЗМІ на цей час уже поїхали. Увечері на багатьох каналах можна було почути про страшний удар, завданий винахідництву постановою КМ. Більш терплячі представники друкованих ЗМІ, коли почули про можливий підступ, одразу розбіглися по міністерствах і комітетах шукати представників альтернативних думок.

Для того щоб читач міг повною мірою усвідомити, наскільки відрізняється бачення проблеми, оприлюднене на прес-конференції, від альтернативної позиції, нижче наводяться думки представників двох напрямів стосовно головних питань: перша — у викладі Юрія Капіци, друга — Ірини Абдуліної.

Ю.КАПІЦА. — 10 вересня на засіданні урядового комітету з питань економічної політики та європейської інтеграції було схвалено постанову Кабінету міністрів України «Про внесення змін до Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності». В обмін на членство у Світовій організації торгівлі уряд різко підняв ціни на патентування українських винаходів. Це було зроблено з метою створення рівних умов сплати зборів вітчизняними та іноземними заявниками.

Не допустити ухвалення постанови в наявному вигляді, запропонувати інші варіанти вирішення проблеми — із цим до Кабінету міністрів звернулися Рада національних асоціацій товаровиробників, Міністерство промислової політики, НАНУ, АМНУ. Відповідні листи до КМ направили академік В.Семиноженко і багато інших вчених.

31 серпня Кабмін дав доручення Міністерству освіти і науки та Мінекономіки організувати громадське обговорення. Проте ніякого громадського обговорення не було…

І.АБДУЛІНА. — Це не зовсім так. До обговорення було залучено всі зацікавлені міністерства. Причому першу скрипку в цій справі грало Міністерство економіки, яке всім запропонувало підготувати достойний документ, щоб зробити цивілізованою шкалу оплати і нарешті відбитися від постійних закидів Заходу щодо того, що в нас поганий інвестиційний клімат, оскільки західний заявник має менше прав порівняно з нашим. Згідно з Паризькою конвенцією, яку ми підписали, підписанти мають забезпечити рівні умови всім представникам. Досі на те, що ми не виконуємо умов угоди, дивилися ніби крізь пальці, але якщо ми хочемо в Європу, мусимо дотримуватися й цієї умови.

— Ірино Вікторівно, а в журналі «Інтелектуальна власність», головним редактором якого ви є, розглядалися альтернативні пропозиції?

І.А. — Ні. На жаль, практика така, що навіть коли Державний департамент інтелектуальної власності пропонує щось для обговорення, і ми на сайті журналу намагаємося таке обговорення провести, у відповідь — цілковита пасивність читачів. Пояснюється це тим, що основна маса винахідників не спроможна кваліфіковано обговорювати подібні теми. Це можливо, коли є зацікавлене співтовариство, а такого поки що не маємо. Усі розрізнені, не хочуть об’єднуватися в якісь клуби, організації за інтересами і захищати свої права. Тому широкого обговорення і не могло бути. Ви бачили, що навіть ті, хто прийшов на прес-конференцію, участі в обговоренні не брали. Непрофесіоналізм сьогодні — ключова проблема в цьому питанні. На жаль, бракує освіченої, по-громадянському налаштованої верстви, готової адекватно відреагувати на цю ситуацію. Це наше спільне лихо...

Ю.К. — Відповідно до проекту постанови, підготовленої Мінекономіки та Міністерством освіти і науки України, збори за патентування винаходів підвищуються в середньому в 20 разів, а за підтримання дії патентів — до 35 разів. Таким чином, якщо сьогодні за отримання патенту на винахід і перші роки його підтримання платиться 496 грн., то завтра ця сума становитиме близько 2 тис. дол. — 9 тис. 100 грн.

І.А. — Звинувачувати бюрократів, звичайно, справа безпрограшна. Але, гадаю, у цьому разі вони ухвалили мужнє рішення. Упевнена, що Держдепартамент інтелектуальної власності був би радий нічого не змінювати. Як на мене, у цьому його підтримали б МОН і навіть Мінекономіки. Чиновникам у сто разів легше працювати за старими правилами, оскільки будь-яка зміна змусить їх робити безліч зайвих рухів. Так, департамент муситиме змінити базу даних, доведеться написати силу-силенну додаткових інструкцій. Загалом — це зайвий головний біль. Крім того, через нововведення вони втратять гроші, тому що до них менше звертатиметься винахідників. Взагалі реформи — не найкращий спосіб існування чиновника. Але якщо країна оголосила, що ми будуємо ринкові відносини, то науці і винахідникам потрібно пристосовуватися жити в таких умовах.

Мало того, слід зрозуміти: якщо ми говоримо про інтелектуальну власність як про ринковий інструмент, говоримо про інноваційну економіку, то остання і має бути побудована на європейському фундаменті, а не на радянському. У колишній системі винахідництва було багато плюсів, але поїзд пішов…

Ю.К. — Це призведе до втрати пакетів винаходів українськими підприємствами, монополізації ринку України іноземними власниками патентів…

І.А. — Якщо Україна щось і втратить, то насамперед тих, хто не в змозі конкурувати у світовому розподілі праці в інноваційних умовах. Високі технології потребують постійної наукової роботи з їх створення, яку, на жаль, через тривале недофінансування вітчизняної науки стало важко здійснювати. Наука не може брати перерву на десятиліття…

Ю.К. — Крім того, у проекті передбачено пільги для фізичних осіб. Неважко вгадати: усе, що створюється в державному секторі, перейде в приватні руки.

І.А. — У якому це державному секторі створюються винаходи? У нових умовах право на винахід — це приватне право. Так, сьогодні впровадили пільгу для фізичних осіб, і не виключено, що українські остапи бендери почнуть подавати заявки не від юридичної особи, а від фізичної і нібито заощаджувати на цьому. Але продукцію випускають не приватні особи, а підприємства. Все одно такому бендерові доведеться укладати договір на передачу прав, і бізнесмен замислиться — може, відразу чесно заявити патент від підприємства, аби потім не морочити собі голови з фізичною особою.

Ю.К. — Можна було знайти більш вдале рішення, як це зробили інші країни колишнього Радянського Союзу, коли вступали до СОТ. Нині запропоновані ставки зборів за патентування винаходів в Україні в 3,7 разу вищі, ніж у Вірменії, яка є членом СОТ із 2003 року, у 2,1 разу — ніж у Киргизстані (член СОТ із 1998 року) і в 1,5 разу вище, ніж у Молдові, яка в СОТ із 2001 року.

І.А. — Ми — європейці і мусимо рівнятися на кращих, а не на тих наших колишніх сусідів, котрі ледь виживають у ринкових умовах. Ми повинні порівнювати свої кроки з більш розвиненими країнами, де використовують потенціал інтелектуальної власності як інструмент бізнесу. Це цивілізований шлях для будь-якої країни, де визнають приватну власність, права фізичної особи на її творчу працю і на цих засадах винагороджують новаторів. У нас, на щастя, минає «час конвертів», ми стаємо на правильний шлях, належно оплачуючи інтелектуальну працю. Тож не опираймося цьому.

Трохи дивно, що НАНУ раптом стала на бік консерваторів. Але цьому є пояснення — попри те що в академічних НДІ сьогодні отримують патентів не так багато, як колись, деякі вчені намагаються ними відзвітувати про проведену наукову роботу. Необхідно чітко розмежовувати фундаментальні та прикладні дослідження. Для перших необхідне належне державне фінансування, а для других — умови має диктувати ринок. І в цьому разі на нові позиції виходить наявність охоронного документа, тобто патенту. Тому патент потрібен не як чергова медалька. Він необхідний для того, щоб організувати успішну промислову діяльність із подальшим виходом на світовий ринок. А фінансовий успіх і буде голов­ним критерієм результативності проведеної роботи.

Наші вчені, коли щось створюють, часто не запитують себе: а чи потрібно це комусь? Нікого не хвилює й те, як комерціалізуватиметься прикладна наукова робота. Звичайно, має бути фундаментальна наука, в яку гроші вкладає держава, але ми говоримо про комерціалізовану науку. Заради неї суспільство виділяє чималі кошти, але задля того, щоб учені «задовольняли свою цікавість за державний рахунок», як колись необережно висловився один академік, ніхто своїх кревних сьогодні від себе не відриватиме.

— І все-таки, чому ми не виторгували для себе якихось пільг на найближчі п’ять років, як це зробили Молдова, Киргизія? — про це неодноразово запитував Ю.Капіца.

І.А. — Я не розумію, чому треба на п’ять років затримувати введення в дію цих положень. Тим більше що вже діє пільга, пов’язана з тим, що неприбуткові організації мають право на 20 відсотків оплати. А неприбуткові організації — це всі наукові установи, які не займаються бізнесом. Ну а якщо винахідники потім продадуть свої розробки бізнесу (патент потрібен для того, щоб автор отримав дивіденди від своїх монопольних прав), заплатять необхідний збір — що ж, на те він і бізнес.

Ю.К. — Якщо врахувати, що нові ставки зборів у 7,7 разу перевищують середню заробітну плату в Україні, то слід запитати: який винахідник знайде кошти для патентування своєї розробки?

І.А. — Про що ми говоримо? Якщо заявку подає фізична особа, то будь-який винахідник (наш, англійський, сінгапурський) в Україні заплатить лише п’ять відсотків (близько 40 гривень) від суми збору за заявку у 800 гривень. Це небагато!

До того ж мене зворушує посилання на мінімальну заробітну плату. Необхідно все-таки усвідомити, що товар випускає не винахідник, а підприємство, яке прагне отримати прибуток. Коли ми говоримо про бізнес, то про яку мінімальну зарплату йдеться?

Треба просто працювати, а не боротися за якісь переваги. У Марка Твена є оповідання про пролетарів в американському містечку, котрі вийшли на демонстрацію проти рішення мера вдвічі знизити плату за проїзд у трамваї. «Вам не все одно, адже ви ходите пішки?» — дивувалися громадяни того міста. «Річ у тому, — пояснили учасники протесту, — що до цього, поки ходили пішки, ми заощаджували 50 центів, а після зниження вартості проїзду заощадимо тільки 25!». Схоже, у нас уся боротьба навколо підвищення плати за патент на винахід розгорілася з того ж приводу.

— Ірино Вікторівно, але ж ви розумієте, що нашого винахідника, котрий жив у тепличних умовах (хай навіть держава і недоплачувала йому за його найкращі винаходи), брутально виштовхнули в ринок, і тепер він змушений сам продавати свій продукт. А він не вміє цього робити, і часто йому це навіть огидно. Гадаю, у винахідницьких ремствуваннях є раціональне зерно…

І.А. — Ніхто про винахідника, на жаль, не дбав до цього часу, не дбатиме й у майбутньому. Це, звісно, прикрий факт, але факт. Нині це сфера приватного права, і якщо винахідник хоче отримати роялті, він має поворушити мізками і скооперуватися із собі подібними — створити організації, здатні захистити і просунути його справу.

Ми живемо в мегаполісі, тож треба вчитися жити серед людей. Чому японці такі благополучні, хоча ніби й не розумніші за нас? Чому вони можуть мирно вживатися із сусідами, від котрих їх відокремлює усього лише картонна стіна? Та тому, що вони виробили соціальні механізми для такого спільного життя. Вони навчилися знаходити контакт, вклонятися один одному, розмовляти тихо, щоб не заважати сусідові, і дуже акуратно їздити на автомобілях. Інакше — за їхньої тісноти — буде лихо. А ми, маючи такі простори, не виробили ефективних правил спільного життя. Ми — по суті хуторяни і кричимо один одному з хутора на хутір. А прокласти дороги між хуторами нам ліньки...

— І все ж таки: якщо держава усунулася від прямої підтримки винахідників, вона не може залишити їх напризволяще. Вона могла б подбати бодай про відповідну інфраструктуру: наприклад, створити і частково фінансувати бізнес-інкубатори, де винахідник міг би спробувати втілити свій винахід у життя.

І.А. — Нещодавно на конференції в Ялті я поставила голові інноваційного агентства Вікторові Івченку запитання: яка частина коштів, виділених у держбюджеті на інновації, витрачатиметься на інфраструктуру, тобто на підприємства, котрі допомагали б бізнесменам або винахідникам-початківцям отримати пільговий кредит, юридичну допомогу, недорого орендувати помешкання, і скільки буде витрачено на проекти? Він відповів, що ці кошти розподіляються порівну.

А що таке гроші на проекти? Це означає, що половина бюджетних коштів сприятиме корупції. Тому що чиновник схвалить проект тільки після того, як йому «відкотять» якусь суму. Нині процес розподілу бюджетних коштів не контролюється ніким: ні відповідними держструктурами, ні громадськими організаціями. Отже, говоримо ми начебто про будівництво інноваційного суспільства, а вибудовуємо суто корупційне і при цьому зчиняємо галас із залученням ЗМІ...