«Етюди оптимізму» — погляд через століття

Нобелівський лауреат 1908 року, уродженець Харківщини й випускник Харківського імператорського університету Ілля Ілліч Мечников відомий насамперед фагоцитарною теорією імунітету, за яку він спільно з Паулем Ерліхом і отримав знамениту премію. Розвиткові фагоцитарної теорії імунітету на прикладі запальних процесів, інфекційних захворювань та їх збудників біолог присвятив наступні 25 років свого життя.

Однією з найпублічніших тем наукових досліджень Іллі Ілліча була тема старіння людини, яку він розробляв не тільки із загальнобіологічного, а й із філософського погляду. Він вважав, що передчасна старість — це хвороба, яку можна й потрібно лікувати, а жити продовжувати до 120 років і більше завдяки «правильному й раціональному» життю. Цьому присвячена його знаменита книжка «Етюди оптимізму», яка кілька разів перевидавалася різними мовами. Уперше вона побачила світ рівно сто років тому.

Біля витоків геронтології

Наукова доля Іллі Мечникова не тільки органічно співвідноситься, а й тісно переплітається з його життєвою долею. У молодості вчений вирізнявся винятковою вразливістю й нервозністю, гостро переживаючи різні труднощі та конфлікти. В особливо тяжкий час, коли він страждав від хвороби очей, що загрожувала відлучити його від улюбленої праці, або коли померла від туберкульозу його молода дружина, вчений від горя впадав у стан крайнього песимізму. Двічі Ілля Ілліч був між життям і смертю: вперше — вдався до спроби самогубства, випивши морфію, а вдруге — заразив себе черевним тифом. У цей період молодий професор і пише низку статей, у яких із песимістичних позицій формулює концепцію про дисгармонію людської природи.

Згодом І.Мечников вважатиме ці праці «гріхом молодості», «даниною юнацькому песимізмові» і, вже літньою людиною, що пережила удари долі і спізнала особисте щастя та світове визнання, напише книжку з протилежним знаком — «Етюди оптимізму». У ній він заявляє про цінність людського життя, про потребу максимально продовжити його активний період, про можливість із допомогою науки змінити саму природу людини. Готуючи перше видання цієї книжки, Мечников ввів в одній зі своїх статей термін «геронтологія», що його і прийняло світове наукове співтовариство.

Учений вважав, що «еліксир молодості», який міг би радикально подовжити тривалість життя людини, знайти неможливо, оскільки зміна поколінь вписана у процес еволюції. Кожен біологічний вид має свою межу росту й життя, за яку не може ступити, і ці межі залежать від внутрішніх причин. Проте тривалість життя всередині виду може коливатися в досить широких межах — це, на думку Мечникова, і є поле для наукової праці.

Крізь призму часу дивною видається прозірливість ученого, чиї теоретичні й прикладні розробки в біології та медицині багато в чому випередили відкриття наших днів. Наприклад, він першим звернув увагу на значення аутоінтоксикаційних процесів у механізмі старіння, тобто самоотруєння організму. Іллі Іллічу вперше вдалося отримати модель старості в експерименті на тваринах і запропонувати низку профілактичних та гігієнічних засобів боротьби з самоотруєнням організму.

Біологічний аналіз дисгармоній людини І.Мечников увінчав власною теорією їх подолання, яку він назвав ортобіозом. У це поняття вчений вкладав широку програму раціоналізації індивідуального життя людини: нормальна праця, здоровий відпочинок, особиста гігієна та режим харчування з переважанням овочів, фруктів, кисломолочних продуктів і обмеженням м’яса. Саме Ілля Ілліч увів у наш раціон «болгарське кисле молоко», тобто йогурт, фактично заклавши основу сучасного уявлення про про- і пребіотики. Тобто живі мікроорганізми й речовини, які стимулюють розмноження корисних мікроорганізмів, що їх широко використовують тепер і в харчуванні, і для лікування різноманітних захворювань. Відповідно до вчення про ортобіоз учений вбачав ідеал людини у нормальному розвитку й досягненні нею тривалої та діяльної старості, а в остаточному підсумку — у розвитку відчуття насиченості життям і природного бажання смерті.

Слід зауважити, що далеко не всі сучасники Мечникова поділяли цей оптимістичний пафос. Так, 1905 року відомий американський лікар В.Ослер заявив, що старих треба знищувати з допомогою хлороформу у 60 років, тому що в цьому віці, на його думку, знижуються розумові та інші здібності людини, людина стає тягарем самій собі і перешкоджає прогресові суспільства. У книжці «Етюди оптимізму» Ілля Ілліч дав відсіч антигуманному ставленню до старості. Його концепції співзвучні поглядам сучасних геронтологів.

Старіння індивідуальне, як відбиток пальця

— «Етюди оптимізму» написані сто років тому, проте книжка досі цікавить читачів. Чим пояснити таке довге життя? — запитую директора НДІ біології Харківського національного університету ім. В.Каразіна професора Анатолія Божкова.

— Значною мірою це пояснюється тим, що «Етюди оптимізму» блискуче написані у стилі класичного наукового есе, улюбленого жанру російської інтелігенції XIX століття. Хоч книжка містить потужний пласт наукового матеріалу, читається вона, швидше, як художня література. До того ж дуже багато викладених у цій праці думок знайшли своє підтвердження й розвиток у сучасних дослідженнях. Але найпрекрасніше в цій книжці — оптимістичність погляду на проблему старіння. Характерно, що Ілля Ілліч наполегливо шукав і практичне розв’язання проблеми, що сучасні вчені, захоплені глобальністю теорії, роблять не завжди.

— Чи вплинули якось на Мечникова наукові дослідження, що проводилися під час його навчання в Харківському імператорському університеті?

— Свою першу роботу він виконав під керівництвом професора кафедри фізіології І.Щолкова, який одним із перших почав проводити дослідження з онтогенезу. Крім Щолкова, в університеті тоді працював професор Ванноті, який розробляв концепції старіння з погляду філософії. На мій погляд, його праці теж могли вплинути на подальші погляди Мечникова.

Основи ж вітчизняної науки про старіння заклав у нашому університеті професор О.Нагірний, завідувач кафедри фізіології тварин і людини. Він висунув концепцію самозатухаючого відновлення протоплазми в живому організмі, насамперед білків. Згодом ці дослідження очолив його учень, професор В.Нікітін. Він став одним з організаторів і керівником визнаної у світі харківської школи вікової фізіології. До речі, так збіглося, що у 2007 році, крім сторіччя з часу видання «Етюдів оптимізму», ми відзначаємо також сто років від дня народження В.Нікітіна.

— Мені довелося брати інтерв’ю у Володимира Миколайовича. Він уже був людиною зовсім похилого віку, проте з великим захопленням розповідав про ці дослідження і демонстрував лабораторних пацюків. Завдяки особливому раціонові харчування вони виглядали у свої похилі роки набагато молодшими за однолітків.

— Академік Нікітін на лабораторних тваринах розробив модель подовження тривалості життя, яка включала низькокалорійну дієту, повноцінну щодо білку, вітамінів та мінеральних компонентів. Перебуваючи на ній із молодості й до кінця віку, вони жили в середньому на 40% довше, порівняно з тваринами, котрі мали вільний доступ до корму. Як показали дослідження, низькокалорійна збалансована дієта інтегрально діє практично на всі метаболічні процеси організму й забезпечує стабільне подовження тривалості життя дуже різних біологічних організмів — від дріжджів до ссавців. Це означає, що тривалість життя — процес, який піддається регуляції.

Однак тривалий час ця модель цікавила небагатьох дослідників. Всерйоз у світі за неї взялися тільки з 1970-х років, коли стали інтенсивно вивчати чинники, що впливають на тривалість життя. Нині співробітники НДІ біології ХНУ продовжують досліджувати, як впливає переведення на різні низькокалорійні дієти дорослих і старих тварин. Роботи ще не завершено, проте наявних даних цілком достатньо для того, аби індивідуально, з урахуванням способу життя та стану здоров’я людини підібрати їй оптимальну дієту, яка не тільки подовжуватиме тривалість життя, а й підвищуватиме його якість.

— На останньому міжнародному симпозіумі, присвяченому біологічним механізмам старіння, ваша доповідь була присвячена епігенетичним механізмам формування вікових стратегій адаптації. У чому суть епігенетичної концепції?

— Вона полягає у припущенні, що в процесі старіння зміни в живому організмі відбуваються на більш високому рівні, ніж генетичні системи, а саме: над молекулярними комплексами.

Старіння викликається не однією причиною, а їх комплексом, який у різних індивідуумів формується по-різному в результаті унікальної взаємодії геному та чинників середовища. Це — спосіб життя, дієта, особливості генотипу, місцевість проживання, рівень освіти й культури людини тощо. У результаті в кожному окремому випадку ми маємо індивідуальне поєднання різних причин і, відповідно, індивідуальні особливості старіння, такі ж неповторні, як відбитки пальців. І при цьому всі ми, люди, маємо спільний процес старіння і спільний характер умирання! Проте в реальному житті хоча б одного з чинників тривалого життя зазвичай бракує, а найчастіше — й не одного. Напевно, тому люди в нас і живуть мало. А найголовніше — вони не дуже хочуть жити довго і в повну силу.

— Анатолію Івановичу, коли треба починати працювати над власним довголіттям?

— Чим раніше, тим краще.