ДНТП — НАДІЯ «З ТРИВОГОЮ НАВПІЛ»

Початкова назва цієї статті була — «Крива помирання». Вона спала на думку після того, як я порівняв по роках кількість заявок, які надходили на конкурси з розподілу державних грантів на науково-технічні проекти протягом останніх десяти літ. Так, якщо на перший конкурс у 1993 році українські вчені відгукнулися 12 тисячами заявок, із яких було відібрано дві тисячі, то на останній, у 2003-му, надійшло... лише дві тисячі. З них ледве «нашкребли» 500. Побудувавши нескладний графік, можна переконатися, що кінець наукової активності в Україні має настати вже десь через два роки...

Не виключено: деякі автори вартісних ідей просто полінувалися написати заявку. Принаймні один із власників таких рідкісних у нас американських патентів на свої винаходи в приватній розмові повідомив мені, що більше не візьме участі в жодному українському конкурсі — гроші, отримані після перемоги, не компенсують часу, витраченого на участь. Автор чудових запатентованих ідей досить інтенсивно укладає договори за кордоном — винахід, який міг би забезпечити роботою дуже багатьох і дати чималу валютну виручку Україні, плавно, але безповоротно відпливає за кордон...

— Ваш знайомий не має рації. Він дуже швидко зрозуміє це. І проти вашої песимістичної назви категорично протестую, — відразу ж заявив Михайло Хворов, начальник управління науково-технічних програм та держзамовлення Міністерства освіти і науки України. — Переконаний, саме з цієї програми розпочнеться відродження української науки. Держава виділяє на реалізацію 29 програм шість мільйонів гривень. Ставлення до науки в нового Кабінету міністрів, схоже, досить позитивне. Протягом першого кварталу профінансовано все, що було обіцяно. Фінансування скромне, але воно реальне. Гадаю, чималою мірою це пов’язано і з тим, що механізм взаємодії всередині Міністерства освіти і науки більш-менш відпрацьовано.

Саме об’єднання високої і прикладної науки з освітою на рівні державного управління — важкий і складний процес, який не міг відбутися протягом кількох днів або місяців. Звісно, за коштами, за складом працівників і за завданнями, що розв’язуються всередині цього міністерства, ми становимо меншість. Процес створення двосторонньої структури вже пройшов болісну стадію, і відчувається, що міністерство починає працювати як єдина система. Сьогодні ми не є пасинками в освіти, і це вселяє оптимізм.

Друга причина для сякого-такого оптимізму пов’язана з упевненістю в тому, що нам вдасться створити збалансовану, продуману систему державних науково-технічних програм (ДНТП). Уже наступного року, сподіваюся, видаватимемо результати, тобто нову науково-технічну продукцію, захищену відповідними патентами і документами. Крім того, наші технології й конкретні рішення будуть затребувані реальною промисловістю. Тоді система ДНТП покаже свою потрібність та ефективність. Відповідно, матимемо зворотний зв’язок — підтримку в Кабінеті міністрів, у Міністерстві фінансів, у комітеті ВР з науки, зокрема при формуванні державного бюджету на наступні роки. І тоді можна буде не лише записати необхідні суми в бюджеті, а й домогтися, аби вони вчасно надходили. Від ритмічності їх надходження великою мірою залежить ефективність вирішення технічних завдань...

— Але шість мільйонів для розгортання такої програми — незначні гроші...

— Це 2003 року виділяється така сума. На наступний, відповідно до Бюджетного кодексу, формуватимемо бюджетну пропозицію міністерства в цілому. Туди входить і наша складова. Раніше нам казали: у вас немає системи ДНТП. Нині вона є, причому добре продумана. Тому в нашій бюджетній пропозиції «забиватимемо» на наступний рік уже 25—30 мільйонів гривень. І якщо ми одержимо навіть половину цієї суми (десь близько 15 мільйонів), то й цього буде досить для розвитку нашої системи.

— Плани, особливо фінансові, у наших умовах — річ ненадійна...

— Я, звісно, розумію, що планам властиво порушуватися й не виконуватися, але сам факт наявності й схвалення системи науковими радами дозволяє сподіватися: державні науково-технічні програми потрібні країні як науково-технічна продукція, захищена патентами, і як основа справді реально працюючої промисловості. Сьогодні деякі заявники запевняють, що вони вже мають реальні зв’язки з промисловістю. Хотів би, приміром, відзначити заявників із Фізико-технологічного інституту металів і сплавів НАНУ (колишній Інститут лиття), керівник — академік Володимир Найдек. Тут створено технології, які успішно впроваджуються не лише в Китаї (так сталося, що сьогодні на наші досягнення увагу звертають передусім за рубежем). Учені працюють і з підприємствами чорної та кольорової металургії в Донбасі, в інших регіонах. Їхні технології затребувані вже зараз. Якщо вони їх дороблять у рамках наших науково-технічних програм, результат застосування різко зросте.

— Наскільки я розумію, в інституті в академіка В.Найдека справи добрі, бо напрацьовано колосальну базу, — Національна академія традиційно сильна в усьому, що стосується обробки металів. А яке становище на інших напрямах?

— Звісно, є й проблеми. Щоб розробити сучасну технологію, яку буде затребувано, потрібні не ті гроші, які ми сьогодні можемо запропонувати. Візьмімо, для прикладу, створення сучасних ліків. Не досить придумати якусь хімічну речовину, випробувати її на пацюках і переконатися, що вони одужали. Існує велика й дуже дорога система міжнародних стандартів, приміром, GMP, яка висуває багато умов до тих, хто хоче виробляти сучасні ліки. У такому разі лише на випробування одного препарату часто потрібна сума, на порядок вища за ту, що виділяється сьогодні на фінансування української науки.

Тому жодних фантастичних ілюзій щодо програми з ліків, яка в нас є, не плекаю. Я не кажу, що найближчими роками розробимо два десятки препаратів і віддамо їх до аптек. Але як основа майбутніх досягнень програма має спрацювати. Те ж саме хочу сказати і про програми, пов’язані з медициною чи біотехнологією. Це дуже дорогі речі. Їх розгортання, крім того, потребує багато часу. Але ми, приймаючи запит на фінансування досліджень, враховуємо попередні напрацювання, рівень розробки та інше. Не можна вимагати, аби за два роки відбулося те, що називалося колись впровадженням. Ситуація різко змінилася, тому нині обидві сторони — ті, хто розробляє, і ті, хто хоче купити розробку й застосувати її в себе на виробництві, — мають взаємодіяти. Сьогодні завод бере на себе відповідальність за доведення розробки до промислового виробництва. Це розумно, бо він визначає, як розпорядитися цією продукцією.

— Із темою передових технологій побічно пов’язане і входження України в СОТ. Уже добряче набридла сакраментальна фраза, що «нас ніхто ніде не чекає». Ви поділяєте такі сирітські настрої?

— Категорично не поділяю такого песимізму. Так, ніхто нікого ніде не чекає з розпростертими обіймами. Особливо якщо ви хочете кудись прийти й когось витіснити або ущемити. Ми вже «впроваджувалися» з нашою наукою у власну промисловість. Нині, не зробивши відповідних висновків, хочемо впровадитися в чужий ринок...

Треба змінити психологію. Якість продукції та її ціна змінять ситуацію й змусять рахуватися з вами без будь-якого насильницького впровадження. Але тут потрібне терпіння — це тривалий процес. Тому нашу програму й розраховано на майбутнє. Поки що ми робимо лише перші кроки.

М.Хворов окреслив і ті важелі, з допомогою яких топ-менеджери з Міністерства освіти і науки планують ініціювати найбільш здорові сили в українській науці.

— Під час укладання договорів, — пояснив він, — ми кажемо заявникам: шукайте додаткові гроші на дослідницьку роботу. Вони повинні не лише полегшити виконання розробки, а й показати всім, що пропозиція справді потрібна промисловості. До речі, у Білорусі ця умова для отримання гранту державних програм уже довела свою ефективність.

Природно, далеко не в усіх учених це породжує ентузіазм, але повноцінне дослідження має бути затребуване суспільством, і на нього можна знайти спонсора. Експертна оцінка для одержання гранту, як засвідчив досвід, необхідна, але її замало. Експерти можуть помилятися, можуть пролобіювати своїх знайомих, колег. Тим більше що в Києві всі одне одного знають, і навіть якщо робота йде під девізом, фахівець-експерт точно скаже, хто її надіслав. У результаті суб’єктивність рішень лише плюсується. Коли ж промисловець, банкір ризикує власними грошима на розробку проекту, це свідчить: йому надали серйозні аргументи.

Крім того, важливо, щоб наукова розробка приводила до створення інтелектуальної власності й зрештою патентувалася. На жаль, лише десята частина претендентів пристає на цю вимогу. Питається: якщо наукова робота не приводить до появи захищеної інтелектуальної власності, навіщо витрачати на неї державні кошти?

— На наведеній вами діаграмі вузівська наука майже наздоганяє академічну. Дослідження переміщаються у вузи?

— Вузівська наука фінансується досить пристойно. Але система відбору тематики, затвердження результатів дуже громіздка. Вона застаріла, фактично ККД у неї, як у паровоза, 5%. Систему побудовано таким чином, що професор — передусім викладач. Він не має часу займатися серйозною дослідницькою діяльністю.

Представники нашого міністерства зустрічалися з ректорами вузів і радилися з ними, як розгорнути вузівську науку, щоб наявні сили спрямувати на реальну науково-технічну продукцію, яку буде затребувано. Звісно, є традиційна для вузів наука. Але в кожному місті, районі — свої регіональні проблеми. Приміром, у приморських містах — екологія моря. У вузах донбаського, дніпропетровського регіону гостро стоять питання, що робити з териконами, шахтним метаном тощо. Ми звертаємося до вузівських учених: надсилайте тематику, потрібну вашому регіонові. Вона зацікавить не лише вас, а й людей, котрі задають тон у бізнесі у вашому регіоні. Якщо ви до них прийдете й попросите грошей не на вивчення позаземних цивілізацій або телепортації, а на розробку, якої гостро потребує регіон, — вони відгукнуться. Тому слід замислитися передусім над формулюванням завдання. Приміром, у північній частині України є ліс, який непросто виростити, переробити, розв’язати проблеми екології. Кримський регіон — рекреаційна зона. Тут повно наукових проблем, приміром, з енергетикою, і насамперед слід впроваджувати альтернативну енергетику...

— Що, у нас з’явилися магнати, які хочуть побудувати електростанцію?

— Я був на конференції з енергетики у Дніпропетровську. В області на великій свинофермі побудовано систему, що виробляє біогаз із відходів. І хоча в Україні в багатьох наукових установах є непогані розробки на цю тему, устаткування для ферми придбали... зарубіжне. Гадаю, в українських вчених, творців такого устаткування з’явився реальний шанс продемонструвати нашому бізнесові, що ми можемо виготовляти речі не менш надійні й ефективні, але набагато дешевші.

І ще одне важливе зауваження. Я дуже уважно стежу за дискусією в «ДТ», присвяченою інноваціям. У цьому зв’язку хочу підкреслити: поки що ми не маємо механізму передачі результатів наших досліджень в «інноваційну машину», яку відпрацьовує Володимир Рижов в Україні. Її ще не завершено. Але якби вона запрацювала, ми могли б передавати «з коліс» наші розробки. Звісно, не всі, навіть завершені, проекти підуть у серію. Якби це співвідношення вийшло навіть один до десяти, було б дуже добре. Але на деяких напрямах у світі вважається хорошим результатом співвідношення навіть один до ста. Із таким невисоким ККД працює знаменита венчурна система, в якій окремі проекти борються «не на життя, а на смерть». Ми повинні створювати і ретельно налагоджувати цю систему. Саме тому для нас такі важливі зусилля, започатковані Українською державною інноваційною компанією. Питання одне: коли ж вона запрацює на повну силу?