«ДИВЕРСІЯ» НА ТРУБОПРОВОДІ

Диверсанти орудували серед білого дня впевнено, відкрито й безцеремонно. Вони легко перетнули немічне огородження з колючого дроту, по-дідівськи назване системою інженерного захисту, і, не боячись грізного окрику охоронця, неквапно встановили міну на магістральному трубопроводі, що переганяє аміак із Тольятті в Одесу. Проте холоднокровність, із якою діяли зловмисники, не йшла ні в яке порівняння з витримкою, продемонстрованою адміністрацією держпідприємства «Трансаміак». Про майбутній вибух диверсанти, як і годиться справжнім терористам, повідомили по телефону в Донецьк, де розташоване підприємство, і були глибоко вражені... веселим сміхом, після чого почули запевнення в неможливості цього, бо трубопровід надійно охороняється.

Вибуху справді не було. Але зовсім не завдяки тому, на що так покладаються в «Транс- аміаку». Усе набагато простіше — іржава консервна банка (а саме її, на щастя, було представлено як міну) вибухнути не може. І тривога справді була несправжньою, позаяк у ролі диверсантів виступили місцеві журналісти, котрі дізналися про безгоспний стан діючого трубопроводу, точніше, його 26- кілометрової ділянки, що проходить територією Запорізької області. У такий спосіб вони вирішили привернути увагу до проблеми.

Так уже в нас повелося: коли що-небудь стає «до лампочки» абсолютно всім, залишається тільки сподіватися, що хоча б громадськість не залишиться байдужою. Адже в посадових осіб у цьому питанні витримка залізна. Принаймні саме таке склалося враження, коли паралельно з діями «терористів» начальник обласного управління з питань надзвичайних ситуацій ділився з телеекрана докладними коментарями на тему «Що буде, якщо...» А буде, виявляється, дуже кепсько, бо (не приведи, звісно, Господи) у разі аварії миттєво виллється приблизно 120 тонн аміаку, і отруйна 10- кілометрова хмара вкриє територію двох районів й уразить близько 40 тисяч жителів.

Аміакопровід, на який звернули увагу журналісти, далеко не єдиний серед потенційно небезпечних об’єктів області (таких близько 350). І час від часу на них, на жаль, трапляються події, які не лише шкодять довкіллю, а й реально загрожують здоров’ю та життю населення. Але гіркий досвід, як не сумно, мало кого спонукає до відповідних висновків. Приміром, за станом на початок року в області значилося 320 складів отрутохімікатів, а через два місяці їх виявилося 270. Невже небезпечні речовини утилізовано? Та нічого подібного! Склади зникли тільки на папері, а куди насправді поділася отрута — ніхто не знає. Проте рано чи пізно вони все ж дадуть про себе знати. Як це, приміром, недавно сталося в селі Мала Білозерка Василівського району. На складі ВАТ «Василівський «Агрос», де зберігалося близько 200 тонн непридатних, заборонених до використання або невизначених отрутохімікатів, спалахнула пожежа. Не виключено, що сталося це внаслідок незадовільного стану складських приміщень, де хімічні речовини було просто звалено в купу, без належної інвентаризації та паспортизації.

Утім, за великим рахунком, навіть ці факти — не більше ніж квіточки на загальному тлі екологічних проблем, що стоять перед регіоном протягом багатьох десятиліть. Передусім це стосується обласного центру, який традиційно несе переважну частину техногенного навантаження. Історично склалося так, що промисловий майданчик, де зосереджено основні підприємства-забруднювачі, розташовано якраз посередині міста. Про це місцеві дотепники говорять з іронією, що настрій запоріжчан змінюється залежно від напрямку вітру — у чий бік подме, тому черга сумувати. Але, на жаль, загалом екологічна обстановка така, що сумувати доводиться практично всім.

Щороку викиди забруднюючих речовин становлять в області понад 250 тис. тонн. І значна частина з них припадає на обласний центр. Тож для Запоріжжя вже стало буденним явищем перевищення нормативів забруднення атмосферного повітря пилом і двоокисом азоту в 2,5 раза, фенолом — у 1,3 раза. Іншого годі й чекати, якщо в гонитві за валом підприємства — передусім металургійні — просто ігнорують проблеми захисту довкілля. Це особливо відчувається у вихідні та святкові дні, коли, користуючись ослабленням контролю, свідомо порушуються вимоги технологічного регламенту, і в атмосферу викидаються додаткові дози шкідливих речовин.

Місто до цього настільки звикло, що в мізках промисловців народилася навіть своєрідна філософія, що обгрунтовує такий підхід до екологічних проблем як щось цілком нормальне. Досить красномовно її висловив в одному з інтерв’ю голова правління ВАТ «Дніпроспецсталь» Вадим Лейбензон. Відповідаючи на запитання, чи не час запоріжчанам зажадати компенсації від промислових велетнів за створені ними жахливі екологічні умови, голова сказав: «Тільки на «Дніпроспецсталі» працює майже 10 тисяч чоловік, на «Запоріжсталі» — удвічі більше, плюс інші заводи... Додайте членів родин, пенсіонерів тощо — вийде, що більш як половина міста прямо чи опосередковано пов’язана з великими заводами. І за середньою зарплатою, до речі, Запоріжжя на другому місці після Києва. Ось вам і компенсація за сусідство з промвелетнями».

Така точка зору аж ніяк непоодинока. І основою для неї служить передусім економіка, стан якої визначається роботою підприємств так званих базових галузей. На жаль, тих самих, які найбільше шкодять довкіллю, забезпечуючи регіону лідерство в країні за темпами приросту обсягів промислового виробництва. Приміром, за минулі дев’ять місяців вони збільшилися порівняно з відповідним періодом минулого року на 21,1 відсотка. Але тут мимоволі спливає в пам’яті зауваження сатирика стосовно того, що за кількістю лікарів ми вже обігнали всіх, відстати б тепер за кількістю хворих. А саме це й не виходить. Дослідження медиків останніх п’яти років показують, що рівень захворюваності в екологічно неблагополучних районах області в 2—5 разів вищий, ніж у відносно благополучних. У регіоні постійно фіксується збільшення захворюваності та смертності від туберкульозу. Безстороння медична статистика відзначає цього року 25-відсоткове зростання дитячої смертності та вдвічі збільшилася смертність матерів.

Зрозуміло, проти порушників природоохоронного законодавства застосовують санкції. Але порівняно з заподіяною шкодою їхні масштаби настільки сміховинні, що навіть згадувати ніяково. Скажімо, у першому півріччі 61 посадову особу оштрафовано загалом на 4 тис. гривень — приблизно по 65 гривень на брата. Тож не дивно, що за таких «жорстких» санкцій екологічний контроль практично ніхто не сприймає серйозно. Нерідко інспекторів управління екоресурсів навіть не пускають на територію підприємства, попри встановлене для них законом право безперешкодного доступу. А коли виникають конфлікти, адміністрації підприємств щиро обурюються, що їх заздалегідь не попередили про майбутню перевірку. І не випадково особливо гострі екологічні проблеми в регіоні десятиліттями залишаються нерозв’язаними. Тоді як процес забруднення довкілля підійшов до критичної межі, а в деяких випадках і перетнув її.

За оцінками вчених-екологів, у Каховському водосховищі, приміром, об’єм придонних відкладів, що включають у себе повний набір хімічних елементів таблиці Менделєєва, уже досяг стану екологічного лиха. І його масштаби й далі розширюються, бо лише цього року викиди забруднених стоків металургійних підприємств перевищили 45 млн. кубометрів.

Зазвичай у таких випадках ремствують на брак коштів. Можливо й негоже рахувати гроші в чужих кишенях, але ж ті самі підприємства знаходять кошти на утримання і спортивних команд вищої ліги, і цілком пристойних баз відпочинку, палаців культури... Та й на рахунку обласного екофонду, як з’ясувалося, нагромадилася пристойна сума, але ці гроші не освоюються, як це передбачено спеціальною постановою Кабміну про проведення в області еколого-економічного експерименту. Невже байдужність до майбутнього настільки міцно вкоренилась у свідомості чиновників, що їх не розворушити ніякими катаклізмами?

Мабуть, іншого пояснення не знайти. Як інакше розцінити те, що в середині червня на черговому засіданні обласної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки й надзвичайних ситуацій про безнаглядний аміакопровід ніхто навіть не згадав? Хоча, судячи з тексту протоколу засідання, члени комісії не тільки «уважно розглянули план першочергових запобіжних заходів на потенційно небезпечних об’єктах Запорізької області з найбільшим ризиком виникнення можливих надзвичайних ситуацій», а й затвердили його. Та чомусь обійшли увагою те, що за транспортування аміаку підприємство щомісяця одержує кілька десятків мільйонів гривень, а належна охорона трубопроводу обійшлася б менш як у 200 тисяч на рік.

Утім, подейкують, після того випадку з «диверсією» на трубопроводі, проблемі нарешті приділили увагу. Нібито навіть укладено договір на охорону. Тож тепер туди журналістам не потикайся…