ЧУЖИЙ АРШИН БІЛЬШИЙ?

У колекції архаїки порошиться не всім зрозумілий інструмент — аршин, яким до появи теодоліта нарізали земельні наділи. Нині, коли за допомогою космічних супутників з точністю до міліметра визначають розташування тієї чи іншої земельної ділянки, встановлюють її межі, потреба у землевпорядних засадах аж ніяк не відпала. Навпаки, зросла у зв’язку із завданнями, що витікають із Земельного кодексу. Саме їх і розв’язує Інститут землеустрою Української академії аграрних наук, у системі якого функціонує національна наукова землевпорядна школа. Проте впродовж останніх трьох років Державний комітет України по земельних ресурсах намагається вихопити аршин з інститутських рук, а точніше — поглинути академічну установу. Навіщо?

За свою сорокарічну історію Інститут землеустрою, в якому нині працюють три академіки, два члени-кореспонденти УААН, 22 доктори і кандидати наук, залишив помітні віхи на ниві землевпорядкування не лише України, а й колишнього Союзу. За безпосередньої участі вчених розроблено три редакції Земельного кодексу України, законопроекти про оренду землі, землеустрій, фермерське господарство, цілу низку нормативно-правових актів із питань земельного законодавства. Із згаданої проблематики інститут — єдина у державі академічна науково-дослідна установа. Тандем із 25 філіями дає змогу без зволікань апробувати наукові напрацювання на реальній площині — землі, впроваджувати їх у життя.

Саме вчені Інституту землеустрою застерігали від поспішності у процесах трансформації державної форми власності на землю, радили не проводити поголовної парцеляції — подрібнення землі на паї в натурі із визначенням меж і видачею державних актів на землю. Не послухали... Замість 12 тис. колгоспів і радгоспів нині в АПК функціонує 70 тис. агроформувань різних форм власності. Землі сільськогосподарського призначення неодноразово перекраюють, пересуваючи їхні межі, а планово-картографічні матеріали залишаються незмінними, десяти-двадцятирічної давності.

Звісно, легше скопіювати старі плани і видати їх за реальні, що здебільшого і робить Держкомзем, аніж вдатися до затратної геодезичної, інструментальної зйомки. Тепер на марші доводиться «гоїти» старі рани, убезпечуватися від нових. Аби завершити земельну реформу з якомога меншими негативними наслідками, Інститут землеустрою поглиблює комплексні наукові дослідження, розробляє на їх основі обґрунтовані заходи щодо раціонального використання та охорони земель, поліпшення природних ландшафтів, визначення меж територій із особливим природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимами, консервації земельних угідь, організації території новостворених агроформувань…

Не применшую ролі у земельній реформі й Державного комітету України по земельних ресурсах. Діяльність Держкомзему, звісно, набагато ширша, аніж щомісячні звіти його керівника Анатолія Даниленка про енну кількість виданих на руки селянам державних актів на володіння землею. У цій структурі теж є висококваліфіковані фахівці, котрі якимось побитом рухають земельну реформу до логічного завершення. Більше того, у цього відомства розгалуженіша мережа підрозділів, аніж в Інституті землеустрою, і, окрім обласних центрів земельного кадастру, воно має 172 відділи у містах обласного підпорядкування і 490 — у районах. Здавалось би, послуговуючись науковими напрацюваннями, розробивши нормативи, прикупивши сучасну техніку і наповнивши її відповідним програмним забезпеченням, цими силами можна вершити великі справи. Тим більше, задля науково-практичної тривкості Інститут землеустрою і Держкомзем уклали договір про співпрацю. Одначе останній за три роки не замовив жодного дослідження партнеру, водночас залучаючи до цієї роботи непрофільні організації, у тому числі й приватні.

Проблеми із якістю законотворення простежуються у багатьох поданнях Держкомзему, дістаючи чимало справедливих зауважень з боку головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради. Окремі законопроекти просто вражають своєю недолугістю і сходять з дистанції уже під час розгляду у профільному парламентському комітеті. А Інституту землеустрою, навпаки, при першому читанні у депутатській залі назбирують понад 300 голосів. Як сталося, приміром, із законопроектом про землеустрій. Інститут виграв право на його розробку на тендері, оголошеному самим же Держкомземом. Коли ж дійшло до сплати 25 тис. грн., замовник не захотів розлучатися із грішми, й автори передали своє дітище групі депутатів-аграрників. Цей законопроект пройшов «на ура», а аналогічний держкомземівський «зарубали» як сирий. За урядовий проект закону про порядок виділення в натурі земельних часток (паїв) та їх обмін проголосували 63 депутати, а за внесений аграрним комітетом ВР — 308. У черговий раз, захищаючи власний законопроект про розмежування земель державної та комунальної власності, Держкомзем знову поступився Інституту землеустрою. Але замість того, щоби по-джентльменськи визнати перевагу науковців, відомство як структурний підрозділ Кабміну звинуватило партнерів у спланованому опонуванні уряду, затаврувало їх як «альтернативників».

Для непосвячених поясню: протистояння між двома установами триває давно, витоки його сягають 2000 року. Тоді голова Держкомзему Анатолій Даниленко у листі до Президента під виглядом «зміцнення єдиної системи державних органів земельних ресурсів, економії бюджетних коштів і реалізації основних положень адміністративної реформи» просив гаранта «розглянути питання щодо підпорядкування Інституту землеустрою УААН, його філіалів та Українського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних вишукувань Мінагрополітики України Державному комітету України по земельних ресурсах».

Аналогічний лист ліг і на стіл тодішнього віце-прем’єр-міністра з питань АПК Михайла Гладія. Але без розгорнутого, вмотивованого бізнес-плану наміри Держкомзему скидалися на звичайнісіньке заволодіння доволі-таки пристойним інститутським майном і багатющим земельним архівом. А теза про «економію бюджетних коштів» узагалі не витримує критики, оскільки серед джерел фінансування землевпорядних та земельно-кадастрових робіт Інституту землеустрою державна «цівка» становить трохи більше одного відсотка. Але пробний шар запустили... Пропозиція Держкомзему щодо підпорядкування йому Інституту землеустрою стала предметом обговорення на президії Академії аграрних наук 22 березня 2001 року і дістала одкоша.

У листопаді 2002-го Держкомзем через адміністрацію Президента повторив спробу підім’яти під себе академічну установу і знову безуспішно. Учених-земельників вивели зі складу колегії Держкомзему, редколегії фахового журналу «Землевпорядний вісник»... Нагода впокорити неслухів підвернулася у результаті намірів Світового банку надати кредит у розмірі 194 млн. дол. на видачу державних актів на право власності на землю і розвиток системи кадастру. Світовий банк наполягав на створенні єдиної реєстраційної системи прав власності на землю і нерухомість, що забезпечить одночасний облік будівель і землі. І саме в розпал суперечок про те, кому ж дістанеться ця «пальма», з’являється указ Президента від 17 лютого 2003 року «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру», в якому реєстратором визначено Держкомзем. У документі міститься доручення Кабінету міністрів: вжити заходів щодо передачі Інституту землеустрою УААН та його філіалів до сфери управління Держкомзему України. Президія УААН відреагувала постановою «Про Інститут землеустрою УААН» від 13 березня, в якій, як і рік тому, визнала передачу академічного закладу недоцільною і такою, що спрямована на зміну структури Української академії аграрних наук.

Науково-правова експертиза при Інституті держави і права ім.В.Корецького НАН України підтвердила: «Згідно зі ст.15 Закону України від 13 грудня 1991 року «Про наукову та науково-технічну діяльність», УААН є самоврядною організацією. Цією ж статтею Закону визначено, що самоврядність академій, в тому числі і УААН, полягає у самостійному визначенні тематики досліджень, своєї структури, вирішенні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових зв’язків… Постановою Кабінету міністрів України від 13 серпня 1991 року «Про затвердження Статуту Української академії аграрних наук» (п.44) встановлено, що питання створення, реорганізації та ліквідації наукових установ УААН, їх підпорядкування та перепрофілювання є компетенцією президії УААН. Це означає, що позитивне вирішення питання про передачу до сфери управління Держкомзему України Інституту землеустрою УААН є юридично неможливим, якщо президія УААН не прийме рішення про згоду на таку передачу. Лише у випадку прийняття президією УААН рішення про надання згоди на передачу Інституту землеустрою УААН та його філіалів до сфери управління Держкомзему України Кабінет міністрів України матиме правові підстави виконати викладене у зазначеному указі Президента України доручення про передачу Інституту землеустрою УААН та його філіалів до сфери управління Держкомзему України».

Власне, і самі ініціатори «злуки» зрозуміли програшність затії, бо через десять днів після виходу згаданого указу Президента Міністерство юстиції зареєструвало наказ «трьох» — Міністерства юстиції України, Державного комітету України по земельних ресурсах і Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства «Про затвердження спільних заходів щодо здійснення реєстрації прав на нерухоме майно». Підписали його, хоч як це дивно, не перші особи, а тимчасово виконуючі обов’язки, котрі самі на себе і поклали контроль за виконанням цього наказу. Цей документ, по суті, заактував ті позиції, які існують і нині. Функції адміністратора Державного реєстру земель здійснюватиме Центр державного земельного кадастру при Держкомземі, а прав власності на нерухоме майно — державне підприємство «Інформаційний центр» Мін’юсту із залученням Бюро технічної інвентаризації. У наказі жодним словом не прохопилися про Інститут землеустрою. Та й чи може його колектив — землевпорядники, ґрунтознавці, агрономи, економісти, гідротехніки, лісомеліоратори, — вписатися у створювану систему реєстрації нерухомого майна, яка потребує здебільшого юристів, програмістів і будівельників?! Звісно ж, ні.

А тепер повернімося до звабних 194 млн. дол., обіцяних Світовим банком, — кредиту під гарантії уряду. Останній, згадаймо недавні часи, був заручником і в поставках заокеанського соєвого шроту, і насіння кукурудзи, і тракторів, і комбайнів. З тими траншами і досі не наведемо лад... Чи не розтринькаємо й чергову даванку?

До всього, ліцензії на право підготовки технічної документації для видачі державних актів на право приватної власності на землю мають більше тисячі підприємницьких структур, які Держкомзем повністю не контролює і на які надходить чимало скарг і нарікань з приводу завищених розцінок.

А чи можна взагалі обійтися без цього кредиту?

— Ще 1999 року, працюючи у Держкомземі, ми видали тимчасові методичні вказівки про порядок ведення державної реєстрації земельних ділянок і права на них, — згадує Антон Третяк, доктор економічних наук, професор, член-кореспондент УААН. — І планували виконувати це силами відомства — бюджетної організації, оскільки це входить у безпосередні посадові обов’язки її працівників. Тобто, держкомземівці поступово заповнювали б реєстр на земельні ділянки, а додаткову інформацію на майно, у разі потреби, черпали б із БТІ і накладали на нашу документацію. Виходили з того, що реєстраційна система як така потрібна лише тоді, коли людина воліє підтвердити свої права на землю і нерухомість, тобто у разі транзакції: продажу, дарування, спадщини чи міни. Із 23 млн. землевласників і землекористувачів до цих операцій вдається лише 5%. Тож я не бачу сенсу у спішному запровадженні єдиної електронної реєстраційної системи, оскільки бракує законодавчого, нормативного і методичного забезпечення. Для повного унормування цього процесу потрібно 20—25 років. Он Швеція лише позаторік звела докупи дві системи реєстру — землі і майна. За сприяння Світового банку у Росії створено окрему реєстраційну систему під опікою Мін’юсту. Водночас окремо вдосконалюється і кадастрова система в особі федеральної земельно-кадастрової служби, і БТІ. Ці три структури тісно взаємодіють, обмінюються інформацією…

Ми мліємо при вигляді доларових асигнацій замість того, щоб ощадливо розпоряджатися рідними гривнями. Щороку надходження від податку на землю становлять майже 1,8 млрд. грн., і ці кошти тонуть у загальному бюджетному казані. Починаючи з 1994 року, жодної копійки із земельного податку не спрямували на оздоровлення сільгоспугідь, землевпорядкування територій сільгосппідприємств. По-перше, це — невикористана непряма фінансова підтримка вітчизняних аграріїв. По-друге, в разі поліпшення земель, повної їх інвентаризації та оцінки плата за землю зросла б майже на 2 млрд. грн. Але щоб визначити інвестиційну привабливість землі, сформувати українську модель систем землекористування, треба принаймні п’ять років і мінімум 100 млн. грн. щороку. Усе це — поле діяльності Держкомзему, допоки не оране. Таким воно й зостанеться, якщо керівництво відомства зазіхатиме лише на чужий аршин, не відчуваючи в руках власного.