БІЗНЕС-ІНКУБАТОРИ, ТЕХНОПАРКИ ЧИ ЩОСЬ ЩЕ?

Справжнім хітом передноворічних семінарів і виставок у Києві, хоч як це несподівано, стала інноваційна тема. Досить простежити за тематикою статей у «ДТ» на спеціальній шпальті «Наука та інновації», і ми побачимо, що питання непокоїть учених, політологів, економістів, інженерів, топ-менеджерів, які просто лементують — треба повернутися обличчям до інновацій.

10 грудня і Кабінет міністрів України на дні уряду у Верховній Раді вирішив проінформувати парламентаріїв про своє розуміння інноваційної політики. Тим дивніше було бачити напівпорожній сесійний зал ВР, у якому депутати, відвернувшись від доповідача — міністра промислової політики Анатолія Мялиці, — настільки захоплено обговорювали якісь свої теми, що не звертали уваги на гучні заклики В.Литвина дослухатися слів доповідача.

Журналістські трибуни теж були майже порожні. Природно, що у випусках вечірніх новин говорилося про що завгодно, тільки не про ту інформацію з парламентської трибуни, яка, здавалося, могла розбудити навіть мертвого: обсяги виробництва в електронній галузі в Україні за роки незалежності скоротилися більш ніж у 100 разів, в автомобілебудуванні та машинобудуванні — утричі, приладобудуванні й електротехнічній галузі — у півтора разу. Наш ринок завоювали зарубіжні виробники. Країну перетворили на звалище віджилого своє технологічного мотлоху...

Прибічники оживлення промисловості, котрі виступали під час обговорення інформації міністра, кинули на адресу колег закид: мовляв, коли настане час ділити зароблене промисловістю, доля якої сьогодні нікого не цікавить, у цьому залі яблуку ніде буде впасти. Коли ж ідеться про створення умов, аби вивести промисловість із глухого кута, бажання взяти участь у роботі немає ні в кого.

Доповідачі зазначили, що нинішнє зростання ВВП не повинно нікого заспокоювати — потенціал періоду стабілізації закінчується. У розвиток високотехнологічних галузей потрібно негайно влити нові ідеї, терміново почати структурну перебудову і зробити ще багато важливих речей. Наприклад, подбати, аби гроші не були вічно нерозв’язною проблемою для тих, хто знає, як слід створювати і випускати конкурентоспроможну продукцію. Інакше незабаром ділити буде нічого. Якщо й далі інноваційна політика залишиться без уваги, єдиною новиною буде повідомлення про те, яка ще африканська країна за рівнем ВВП на душу населення обігнала Україну.

Не вмієш літати — не муч мітлу!

Час вже оцінити і спадщину, що дісталася новій виконавчій владі від попередніх реформаторів інноваційної сфери. Напередодні дня уряду я перечитав докладне інтерв’ю п’ятирічної давнини тодішнього міністра у справах науки і технологій Володимира Семиноженка у «ДТ» (№14, 1998 р.). У ньому міністр розвиває актуальну донині ідею — обпертися на передові технології. В інтерв’ю він стверджує, що «інноваційне виробництво створює темпи зростання 100% у рік. А ми говоримо, що нам потрібна економіка, яка зростала хоча б на 10% у рік. Давайте ж інноваційними проектами перекривати дірки, що є в інших напрямах...»

Пан міністр висловлював тоді в пресі багато запаморочливих обіцянок — від створення найближчим часом центру біотехнологій до порятунку України від імпорту гігієнічних матеріалів. Одночасно (в інших інтерв’ю) він закликав зосередитися на пріоритетних завданнях і запевняв, що наші наукові досягнення ось-ось втіляться у високі технології. І що ж?

Відтоді минуло вже майже п’ять років. І що? Стан справ із інноваціями та залученням досягнень Національної академії наук України для створення конкурентоспроможної продукції залишає бажати кращого. Про жалюгідну ситуацію в цій галузі багато говорилося на дні уряду: «Подальший занепад електронної промисловості може призвести до економічної залежності наукоємних галузей промисловості України від інших держав та іноземних фірм. Наведене не відповідає національним інтересам України, що визначені Концепцією національної безпеки України».

Ставлення влади до науки й інноваційної діяльності було непослідовним із перших днів здобуття Україною незалежності. У середовищі управлінців високого рангу не було розуміння тієї обставини, що від інновацій отримується віддача, як показує міжнародний досвід функціонування технопарків, у середньому десь на шостий рік. Очікування швидкої віддачі призвело до того, що ніхто з відповідальних в українському уряді в різні роки за проведення інноваційної політики (Сергій Рябченко, Володимир Семиноженко, Станіслав Довгий, Ярослав Яцків та інші) просто не міг дочекатися на своїй посаді збору врожаю — їх змінював наступний, на якого знову покладали надії...

Однак у ряду поважних науковців, лише на короткий час відірваних долею від звичної науки, роль Володимира Семиноженка виглядає геть винятковою. Володимир Петрович перейшов із посади міністра у справах науки та нових технологій на вищу, яка дозволяла ефективно курирувати цей напрям. Фактично він мав можливість координувати інноваційну політику в нашій країні протягом семи років (строк більш ніж достатній, аби побачити результати своєї діяльності)...

Наростаюча плутанина і безвідповідальність у цій справі — дуже благодатний грунт, аби під виглядом інновацій закопати в «модний» напрям сотні мільйонів доларів, а натомість випустити кілька десятків звітів, захистити дисертації, а іноді й одержати державні премії України навіть без натяку на подальше застосування. Чиновники від науки на цьому шляху досягли феноменальних успіхів. Виросла ціла плеяда «учених», яких така ситуація стала цілком влаштовувати...

Святе місце не буде порожнім

Інноваційний процес у різних країнах дуже різноплановий за змістом. У Польщі пішли шляхом розвитку бізнес-інкубаторів. Як правило, у них займаються не бозна-якими інноваціями, але це успішний шлях створення сили-силенної маленьких динамічних підприємств, що швидко повертають вкладені кошти. Це сприяє швидкому підйому економіки, особливо на першому етапі. У нас теж кілька разів робилися спроби розвинути систему бізнес-інкубаторів. Приміром, Геннадій Аксьонов і його помічники домоглися дуже суттєвих результатів на цьому шляху.

На жаль, у Міністерстві у справах науки та технології до бізнес-інкубаторів поставилися дуже прохолодно. Мені тут не раз пояснювали, що для України це замілко. Магістральний шлях для нашої країни в іншому — у розвитку технопарків, мовляв, це масштабніша і надійніша справа, яка відкриває можливість проявити себе на повний зріст високотехнологічній українській науці. У чому реально полягав цей шлях, українські учені вже змогли переконатися — окрім «придворного» технопарку при Інституті монокристалів у Харкові було створено лише кілька аналогічних інноваційних структур із тепличними умовами. Технопарки, що прекрасно працюють у багатьох країнах поряд із бізнес-інкубаторами, в Україні так і не стали поки рятівним засобом, на який так розраховували українські науковці.

Інший шлях пропонує керівник Української державної інноваційної компанії Володимир Рижов. Перший його крок на посту керівника компанії — зробити прозору схему видачі грошей під інноваційні проекти. Він пішов ще далі — запропонував різко посилити схему повернення кредитів. Вони мають потрапляти в руки лише тих, хто дійсно знає, як ними розумно розпорядитися, і має намір їх повернути.

Другий крок — створення Українського банку реконструкції та розвитку. Саме банку, а не якоїсь іншої структури, котрій важко буде дотягтися до кредитних ресурсів вже з огляду на свої обмежені можливості.

Потім необхідно організувати інноваційний та інформаційний центри, інноваційну біржу. У нас регіональні бюро науково-технічної інформації — острови в океані. Між ними немає зв’язку. У країні відсутнє єдине поле науково-технічних досягнень. Після створення такого центру регіональні інноваційні компанії зможуть установити контакти з усіма необхідними підприємствами і без труднощів отримувати від них інноваційні запити.

Принципово важливо також створити спеціалізовані органи виконавчої влади, що займаються інноваціями. У наших умовах такі органи покликані зіграти балансуючу роль. Так, якщо інноваційною діяльністю стануть займатися фахівці Мінпромполітики, великий ризик того, що реконструкція підприємства пройде без упору на вітчизняні наукові досягнення. Напевно, меншою мірою буде використовуватися науковий підхід до модернізації промисловості. Рецидив такої політики ми вже спостерігаємо при створенні програм пріоритетного розвитку галузей. Це просто роздроблення коштів без чітко вивірених економічних переваг.

Не меншу напруженість викликав би крен і у бік Міністерства освіти та науки. У цьому разі основний упор було б зроблено на науково-дослідні розробки, у той час як промисловості потрібні не відкриття і звіти, а конкретні верстати і технології.

Своєрідним фільтром високого тиску (використовуючи технічний образ) має стати орган виконавчої влади з інноваційної діяльності. Він немов би «вирівнює тиск» із двох боків і виводить науково-технічні досягнення у виробництво, не прислуговуючи ні науці, ні промисловості, керуючись винятково логікою економіки.

Однак, будемо відвертими, кошти, які має Державна інноваційна компанія, вкрай мізерні в масштабах України. До даного моменту, попри колосальні зусилля, їй вдалося зібрати (відсудити) близько 60 мільйонів гривень, які дозволяють розкрутити хіба що сім-вісім середньомасштабних інноваційних проектів... Не густо для такої держави, як Україна. Але для того і створює компанія інфраструктуру, щоб наявні гроші використовувати для залучення набагато більших банківських коштів, коштів іноземних інвесторів і з їхньою допомогою запустити потужний інноваційний механізм.

Зупинка за малим...

Аби втілити цю інноваційну програму в життя, необхідні юридичні підстави для діяльності Національного агентства інноваційного розвитку. Проект указу Президента України про його створення підготовлено. Але перебування до останнього часу в уряді віце-прем’єра, котрий має геть іншу точку зору на інноваційний процес, серйозно гальмувала справу.

Нині ситуація різко змінилася. Чи поміняє нарешті Україна традиційну науково-технічну модель інноваційного розвитку, корені якого таяться в радянській системі, на ринкову, що передбачає використання ширшого спектра прийомів і демократичнішу систему управління?

Інноваційна програма, в основі якої лежать три поверхи розвитку — індустріальний, науковий і регіональний, — може стати надійним фундаментом національної доктрини розвитку України й таким чином визначити довгострокове майбуття економіки нашої держави. Однак для того, щоб реально ступити на шлях інноваційного розвитку, новому уряду доведеться починати з головного — відповісти на запитання, що вже давно стоять перед нашими науковцями й інженерами.

Перше з них: які напрями в нашій науці вважати пріоритетними? (Про те, що тут немає єдиної точки зору, говорить хоча б дуже жорстке обговорення теми в парламенті 10 грудня, наприклад, суперечка навколо питання: інновації в металургію — висока технологія чи ні?)

Друге: як домогтися, щоб у результаті інноваційної політики наука не лише поглинала, а й повертала гроші? (Тут можна очікувати великих хвилювань з питання: ефективне відновлення промисловості можна розпочати лише за допомогою українських вчених чи все ж доведеться купувати значну кількість західних патентів і технологій? Якщо погоджуємося з останнім варіантом у принципі, то який відсоток закупівель щодо власних розробок вважати прийнятним?)

І третє: як створити все ту ж інноваційну інфрастуктуру, що за останні десять років виявилася геть не по силі? (Тут теж пропонуються принаймні дві взаємовиключні системи.)

Усе ускладнюється ще й тим, що вже немає часу сперечатися до хрипоти. Настав час діяти — якщо українська економіка не вийде на інноваційний шлях розвитку, вона приречена на швидку стагнацію, а наш народ — на животіння.