АРХЕОЛОГ ІЗ КАЛЬКУЛЯТОРОМ НЕОБГРУНТОВАНА ФАНТАЗІЯ ЧИ РЕАЛЬНА ПЕРСПЕКТИВА? У ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ МОЖУТЬ СТВОРИТИ ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТИНЕНТІ АРХЕОЛОГІЧНИХ ЗАПОВІДНИКІВ

Про це диво вчені сперечаються десятки років, але кінця їхнім дискусіям поки що не видно. У своїй «Історії» Геродот повідомляє про місто Гелон, яке лежало десь у глибині Скіфії. Окремі фахівці вважають, що сказане стосується Більського городища в Котелівському районі Полтавської області. Оборонні вали гігантського скіфського укріплення простягнулися по периметру аж на 36 кілометрів. Їх висота (досі!) сягає 9—12 метрів. А вони ж датуються VI—V століттями до нашої ери. Але, мабуть, найбільша дивовижа полягає в тому, що, окрім трьох порівняно невеликих укріплень, усередині величезного простору, оперезаного циклопічними земляними стінами, ніхто не жив. Питається, кого ж тоді охороняли гігантські насипи?

Наша газета вже повідомляла про цю унікальну пам’ятку. Ось уже троє десятиліть її вивчає харківський історик професор Борис Шрамко. Дев’ять сезонів присвятила Більському городищу українсько-німецька експедиція, якою керують завідувач відділу скіфо-сарматської археології Інституту археології, доктор історичних наук В’ячеслав Мурзін і професор Гамбурзького університету, закордонний член НАН України Рената Ролле. Кілька років тому дослідникам вдалося орендувати вертоліт, щоб облетіти й зафіксувати кожну ділянку загадкового міста скіфів. Сьогодні вони мріють зняти його план із Космосу, що дасть змогу одержати абсолютно точну картину. Інакше скласти повне уявлення про об’єкт, який неможливо протягом дня навіть об’їхати, досить важко.

— Чи сподіваєтеся ви, що космічні знімки дозволять хоч частково пролити світло на головну загадку пам’ятки — зрозуміти, з якою метою було споруджено гігантські вали? — цікавлюся у В’ячеслава Мурзіна.

— Боюся, що ні, — чесно зізнався він. — Гарантую, що відповісти на це запитання вчені не зможуть ще довго. Але, до честі фахівців, ніхто з них не намагався розглядати місто скіфів як щось надзвичайне. Його можна зрозуміти лише в структурі його часу. Проте цілком імовірно, що ми для цього просто не дозріли. Однак про одну цікаву гіпотезу можу розповісти. Рената Ролле виявила, що план Більського одне до одного повторює обриси міста Ніневії — столиці давньої Ассирії. Точ-ніше сказати, розміри їх різняться, але конфігурація збігається досить точно. Ніневія, як і Більськ, лежить у трикутнику, утвореному двома ріками. Ви можете сказати, що тут лише випадковий збіг. Мовляв, між двома об’єктами немає нічого спільного. Та все ж певний зв’язок є. У першій половині VII століття до нашої ери скіфи чинили набіги на Передню Азію. І кілька десятиліть тут тривав період їхньої гегемонії. Чому б не припустити, що комусь зі скіфських царів захотілося мати столицю, схожу на ассирійську?

— Але ж, наскільки мені відомо, існує й інше пояснення більського дива, — кажу В’ячеславу Юрійовичу. — Ви з пані Ролле розглядали городище як одну зі ставок скіфського царя. Якщо пристати на такий варіант, стає зрозумілим призначення великого незаселеного простору всередині валів. Під час приїзду степового владики та його оточення в ньому розміщали кибитки і встановлювали юрти. Тут- таки тримали коней, пасли отари овець. За короткий час виростало велике кочове місто.

— І те й друге припущення можна розглядати лише як гіпотези, — пояснив Мурзін. — Тут, якщо хочете, ми маємо справу не так з наукою, як зі своєрідною історичною романтикою. Але, щиро кажучи, я не бачу в цьому жодного криміналу. До такого складного питання слід підходити не лише з позицій розуму. Іноді не гріх порозмірковувати, керуючись емоціями...

На початку століття в ра-йоні городища налічувалося близько 2,5 тисячі курганів — від зовсім невеликих до 5—6-метрових. Це один із найпотужніших центрів скіфських могильників в Україні. З появою тракторів степові піра-міди почали розорювати. Залишилося кілька сотень. Переважну більшість їх давним-давно розграбовано. Проте кургани й сьогодні не дозволяють спочивати шукачам давніх скарбів. Помічено, що поява в такому місці археологів породжує всілякі чутки. З вуст у вуста передаються історії про знайденого золотого коня або про те, що в одному з поховань учені виявили цілий човен, зроблений зі щирого золота. З другого боку, деякі жителі села Більська самі працюють в експедиції. Вони чудово знають, що всі ці розповіді не більше ніж вигадка. Золота й коштовностей в курганах уже немає. Натомість багатьом відомо, що й, окрім виробів із благородного металу, у давніх могильниках можна знайти речі, що являють собою значну цінність не лише для фахівців. Зацікавленим особам відомі деякі, хай і найелементарніші, прийоми розкопки курганів. Вони можуть приблизно визначити, де слід шукати могильну яму. А якщо так, то... На території Більського городища вже було кілька випадків, коли курган намагалися розкопати з допомогою екскаватора. Але, зрозуміло, його лише розвернули. Інакше кажучи, пам’ятки виявилися безнадійно зіпсованими.

А ось інший бік медалі. Є відомості, що в Харкові існує чорний ринок, де можна продати й купити речі, незаконно роздобуті на території Більського городища. На наступному етапі вони потрапляють переважно до Росії, а куди діваються потім, відає хіба сам Бог. Втім, і В’ячеслав Мурзін, і Рената Ролле, і багато їхніх колег не здивувалися б, дізнавшись, що деякі раритети з Більська можна виявити в Австрії, Франції, Англії чи, скажімо, США.

Але не слід гадати, що пошук скіфських старожитностей — прерогатива жителів Котелівського району Полтавської області. «Спеціалісти» прибувають на промисел здалеку.

Археологи з великої дороги привозять із собою потужні армійські міношукачі. І хоча предметів із золота й срібла вони, цілком імовірно, не знаходять, поїздки в Більськ (і недешеве устаткування!), судячи з усього, окупаються. Курганів залітні шукачі скарбів, як правило, не чіпають. А навіщо? Те, що вони роблять, під статтю не підведеш. Отже, й ризику майже ніякого. Потрібно лише почекати, поки поїдуть учені. Восени, після збирання врожаю, вони ходять із міношукачами по полях. Що знайдуть, те їхнє. Адже навіть кілька бронзових наконечників, виготовлених дві з половиною тисячі років тому, — це вже улов...

— Забобони й містицизм — не моя стихія, — говорить В’ячеслав Мурзін, — та все ж мені іноді здається, що в нашому світі нічого випадкового не буває. Як на мене, місце для таких міст, як, скажімо, Київ, Лондон чи Париж, люди вибирали не лише, так би мовити, розумом, з огляду на рельєф і стратегічне розташування, а й серцем. Те ж саме можна сказати про Більськ, який був населений задовго до скіфів і після них. Прекрасні дубові гаї, одна з найгарніших і найчистіших в Україні річок, сприятливий клімат, перетинання стратегічно важливих річкових і сухопутних шляхів — ось що приваблювало сюди племена й народи. З лівої притоки Дніпра — Ворскли — нескладно було перетягнути човни в річку, що впадає в Сіверський Донець, із якого, у свою чергу, легко потрапити в Дон. Перед нами найважливіший водний шлях давнини...

Територія городища — 4 тисячі гектарів. Більша частина його — першокласні орні землі. Неважко зрозуміти, що прийдешня приватизація створює для археологів безліч проблем. Закон, прийнятий Верховною Радою, їхні інтереси начебто враховує. Та й, за старою, ще радянською, традицією, влада і населення до їхньої роботи ставляться з повагою. Але мине 5—10 років, і господар землі, напевно, стане запитувати: «А що я одержу за те, що ви на моїй ділянці розкопуєте курган?..» Сьогодні стосунки вчених із місцевими жителями можна назвати дружніми. Ось лише один приклад. Більськ — найвіддаленіше село в районі. З транспортом, як і всюди в нас, тут складно. Отож експеди-ційна машина, що відбуває, скажімо, до райцентру, ніколи не їде без пасажирів. На щастя, й археологи увагою населення не обділені. Але підростає нове покоління. Що буде далі? Потрібні якісь економічні важелі, які б змусили жителів району, та й усієї області, бути кревно (якщо це слово доречне в такому контексті) зацікавленими в успіху вчених, які досліджують Більське городище.

У цьому благословенному куточку України, крім усіх інших багатств, є ще й природний газ. Звісно, сьогодні його видобуток — головний пріоритет, за значимістю начебто він не йде в жодне порівняння з роботою слідопитів історії. Взагалі-то слід визнати, що газовики археологів, як то кажуть, жалують і рідко відмовляються допомогти вченим. Водночас, коли потрібно перемістити бурову вишку, жодних перепон для робітників не існує. Якщо попереду древній оборонний вал, потужний бульдозер зрівняє метрів сто насипу із землею, і перешкоди наче й не було. Газ країні необхідний. Тут двох думок бути не може. Але щоб із вами рахувався «Полтавгазпром», авторитету експедиції Інституту археології (навіть спільної українсько-німецької), на жаль, недостатньо. Потрібна організація із зовсім іншим статусом. Більське городище має охороняти сама держава.

Мені можуть сказати: та годі, спустіться на землю. Економіка України переживає найтяжкі часи. А ви пропонуєте, щоб держава взяла на утримання заповідник площею 4 тисячі гектарів, вилучивши з господарського обороту найродючіші землі. Такого величезного заповідника немає в жодній європейській країні, казали їм. Чи під силу це Україні?

Однак, якщо відкинути емоції й без упередження зважити всі «за» й «проти», ідея вже не здаватиметься фантастичною. Головне заперечення звучить так. Як місцеві жителі, позбавлені земельних наділів, добуватимуть хліб насущний? На першому етапі можна вимежувати лише вали, вважає В’ячеслав Мурзін. Вони ж все одно не розорюються. Якщо ж газівникам знадобиться перетягнути через таку перепону бурову вишку, місце можна визначити спільно — адже в гігантському насипі вже, на жаль, є зруйновані ділянки.

Вчені присвятили вивченню унікального пам’ятника багато років життя, але вони поки що лише починають наближатися до розгадки більського дива. Роботи тут вистачить ще багатьом поколінням археологів. Якщо місто скіфів загине, нащадки нам цього не вибачать. Можливо, ідея створити такий заповідник змусила б добряче замислитися представників громадськості й ділових кіл навіть у державах, набагато заможніших за Україну. Легко сказати, вилучити з господарського обороту 4 тисячі гектарів. На це пішли б величезні зусилля. Але, може, городище вдасться зберегти, надавши йому статус національного парку? Адже йдеться про один із найгарніших куточків України. Чому б не перетворити його на туристичний центр міжнародного масштабу? В такому разі історичні пам’ятки можна буде утримувати за рахунок доходів, отриманих завдяки відвідувачам (в основному закордонним — із наших багато не візьмеш). Ясна річ, знадобляться чималі гроші. Проте вкладені кошти швидко окупляться.

— Час нині складний, — продовжує мій співрозмовник. — Справді, сьогодні більше користі не від мрійників, а від прагматиків. Навіть ми, археологи, говорячи про перспективи, повинні користуватися калькулятором. Переконаний, створення заповідника стало б для місцевих жителів великим благом — з’явилися б нові робочі місця...

На думку завідувача відділу скіфо-сарматської археології, поля, оперезані гігантськими валами, можна замість пшениці засіяти конюшиною та люцерною. Тоді не потрібно буде регулярно розорювати землю. В’ячеслав Юрі-йович не раз обговорював економічний бік справи з місцевими агрономами. Багаторічні трави дозволили б перевести працюючі тут КСП на молочні рейки. Заповідні землі дали б можливість утримувати до 5 тисяч корів. Ви запитаєте, що в такому випадку робити з молоком — адже село лежить у глибинці? Переробляти на місці, вважають фахівці. Тут, на їхню думку, варто побудувати сучасне підприємство.

— А ви не боїтеся, — запитую Мурзіна, — що воно забруднить територію городища?

— Де ви бачили сироварний завод, який погіршив екологічну обстановку? — відповів він. — Це ж не вугільна шахта і не хімічний комбінат. Зараз все впирається в кошти. Точніше сказати, в їх повну відсутність. Хоча, якщо розумно взятися за справу, зорієнтована на туризм (а тим більше міжнародний) інфраструктура могла б досить швидко окупити нововведення в землекористуванні.

До всього сказаного вище не зайве додати, що Україна отримала б заповідник світового значення, а вчені — кошти, необхідні для подальших досліджень. Але, на лихо, не все так швидко робиться, як говориться. Де взяти стартовий капітал? Сьогодні це проблема проблем. Сума потрібна чимала. Вчені не приховують, що покладаються головним чином на закордонні інвестиції. Рената Ролле нещодавно зверталася з такою ідеєю навіть у ЮНЕСКО. Проте охочих вкласти гроші поки що, на жаль, немає. Та все ж археологи впевнені, що золотий дощ на полтавську землю ось-ось проллється. Як відомо, надія вмирає останньою...