2008-й — рік академічної науки в Україні. До 90-річчя створення Національної академії наук України

Здається, є всі підстави оголосити 2008-й — роком академічної науки в Україні. Мало того, повернутися до неї обличчям, почути її проблеми, знайти розумний компроміс її існування в межах європейської інтеграції. Відкритий діалог протягом року всіх зацікавлених дозволить виробити стратегію дальших змін. Для цього може знадобитися досвід існування академічної науки до подій 1917 року. Вона функціонувала не лише на основі приватної фінансової зацікавленості, а головне — базувалася на державній потребі. Досліджуючи упродовж багатьох років той період, можу стверджувати, що різні напрями науки, організаційні засади сучасної НАНУ започатковані саме в царську добу. Не випадково всі перші академіки відбулися як особистості за тієї системи цінностей. Та й перший президент Української академії наук геніальний В.Вернадський був академіком Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук. На початковому етапі становлення УАН він використав усе найкраще з досвіду інших академій, зокрема й царської Росії. До речі, одним із президентів царської академії наук був Кирило Розумовський, народжений на українських землях.

За великим рахунком, у радянську добу політика стосовно академії на початковому етапі будувалася на залученні кращих учених, вихованих в імперських умовах. Вже через десять років виявилося, що «як вовка не годуй, а він в ліс дивиться», і влада почала вдаватися до репресивних дій. Першим процесом в Україні проти культурної і наукової еліти був процес проти «Спілки визволення України», очолюваної віце-президентом академії С.Єфремовим. Найстрашніше, що громадськими обвинувачами на процесі виступили рівні йому за науковими здобутками О.Соколовський та М.Рильський. Усе дійство, мабуть, найкраще розкриває в серії своїх публікацій відомий історик, професор Ю.Шаповал. Після вироку 1930 року було заарештовано, за різними даними, 75 осіб, а згодом — ще 30 тисяч. Але, як виявилося, це не допомогло владі. Вона зрозуміла, що потрібно змінювати тактику. Прикладом цього стало одне з рішень партійної організації Харківського сільськогосподарського інституту за 1930 рік, коли збори «чинили суд» над відомими вченими, професорами Г.Маховим та М.Єгоровим. «Рогромивши» їхні погляди, зібрання ухвалило рішення:
1) обидва є ворогами партії і народу; 2) потрібно застосувати відповідні заходи покарання, але: 3) краще залишити живими і спробувати перевиховати, бо надзвичайно освічені...

Наступним кроком з боку системи стала політика задобрювання вчених, без яких країні не перейти на мілітаристський курс економіки і не прогодувати народ. В хід ідуть наукові ступені та вчені звання, всілякі премії, пайки, доплати, пільги на відпочинок і творчу працю тощо. Таким чином, партія зробила спробу сформувати свою наукову еліту. Вдалося це чи ні? Швидше ні. Але дещо з переліченого залишилося й понині. Після смерті Й.Сталіна у 1953 році становище стало трохи стабільнішим. Мабуть, зник страх, хоча й залишився демократичний централізм, «підпорядкованість меншості більшості».

Слід також наголосити, що майже три століття династія Романових шукала оптимальну модель для власної системи освіти. До цього «приклалися» і Катерина ІІ та її онук — Олександр І, а реформа 1861 року на тлі патріотичного піднесення в країні спонукала до вивчення природних багатств Вітчизни. Мало того, трансформаційні процеси в суспільстві почали викликати у переважної більшості населення бажання мати власний вітчизняний продукт як на столі, так і в культурному середовищі. Почали готувати своїх професорів через систему заохочення. Так, професор міг досягти звання або чину дійсного статського радника (чин четвертого класу петровського табелю про ранги) або генерал-майора, у тому числі й за зарплатнею. Якщо сьогодні порівняти посадові оклади професора і генерал-майора, то останній його має на рівні 5 тис. грн. (без доплат), а перший — на рівні лейтенанта. На кафедрі, як правило, працював один професор, іноді — два. Кожного професора призначало профільне міністерство. Державний службовець, який бажав перейти на посаду професора, мав скласти над­звичайно складні іспити. Зі 100 відсотків бажаючих проходило тільки 30. Слід зауважити, що дуже вимогливою була і процедура післядипломної підготовки до звання професора. Здібний студент, який виявив схильність до наукової роботи, після четвертого курсу проходив дворічне стажування у провідних центрах імперії. Після його закінчення на підставі вдалої доповіді та наукового звіту на вченій раді закладу його рекомендували для підготовки до професорського звання і посилали у кращі науково-освітні осередки світу для дослідницької роботи. Завершивши стажування, він подавав свій звіт у вигляді дисертації, захищав її на вченій раді й одержував науковий ступінь, що відповідав сучасним вимогам Болонського процесу. Завдяки відпрацьованій системі важелів, чудовій підготовці у провідних наукових центрах, помноженим на знання трьох-чотирьох іноземних мов, здібності до поезії і музики тощо, професори молодого віку давали країні наукові відкриття світового рівня. Так, професор Університету Св. Володимира С.Богданов визначив мертвий запас вологи в ґрунті у 27-річному віці, П.Сльозкін першим у світовій агрономії винайшов метод вивчення живлення у рослин (метод ізоляції) у 31 рік, а закон гомологічних рядів інший видатний українець — Д.Віленський запропонував у 32 роки. І таких прикладів чимало.

У пошуку оптимальності досвід минулого для незалежної України надзвичайно важливий. Уже перший Український педагогічний з’їзд, що пройшов у Києві 5—6 квітня 1917 року, не тільки порушив питання українізації освіти, а й пропонував створити Педагогічну академію. Про це йшлося і в окремих виступах на Всеукраїнському національному конгресі, який відбувся 6—8 квітня того ж року. Регіони активно підтримали таке бачення, наприклад Губернський український з’їзд у Полтаві 21—22 травня 1917 року. Про важливість створення спеціальної академії наголошувалося на ІІ Всеукраїнському педагогічному з’їзді, що пройшов у Києві 10—12 серпня 1917 року. Перший Український аграрно-економічний з’їзд у жовтні 1917 року теж рекомендував створити науково-освітню Академію хліборобства. Але з політичних причин, а потім — із суто економічних, прийняття остаточного рішення було перенесено.

Свою історію Національна академія наук України вже практично цілісно відтворила. Цьому насамперед посприяли Інститут історії України, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.Доброва і фундаментальні публікації часів незалежності Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. Завдяки цьому можна бачити еволюцію і теперішніх, уже окремих державних академій — Української академії аграрних наук, Академії педагогічних наук України, Академії медичних наук України, Академії мистецтв України та Академії правових наук України. Всі вони, на жаль, мають лише державний статус, а не національний. Хоча в тій-таки Іспанії ще у ХVI—XVII ст. було принаймні десять національних академій наук. Тому 2008 рік, за великим рахунком, для всіх згаданих академій України є теж ювілейним. Вони мають такі ж самі проблеми і потребують уваги до себе, хочуть бути почутими. Чому б нам це не зробити? Взагалі, доцільно було б прийняти доктрину розвитку академічної науки в Україні.