Але поруч була кохана дружина, з якою познайомились ми, до речі, на фронті, випадково, по телефону. Вікторія буквально витягла мене з цього стану. Я став умикати тіло, сів на велосипед. Після тисячі кілометрів мені почало легшати. Знову взявся за колишню справу — ф'юзинг. Зробив у підвалі невелику майстерню, дошліфовував техніку, закинуту під час війни. Через півроку зіштовхнувся з тим, що ніхто не купував і не брав на реалізацію мої речі. Але хто хоче, той шукає спосіб, хто не хоче — причину.
Тоді мені на очі трапилося кілька книжок про війну. Я їх погортав — виявилося, що все якось типово й клішовано — біг, стрілянина, те, що я й так бачив на війні. Мене ж завжди цікавила людина — чим вона керується, коли щось робить. І я став писати свою книжку. А одночасно допомагав дружині створювати умови для відкриття її музичної студії. Вона професійний музикант, гітарист. У пригоді став організаторський досвід минулого та численні майстер-класи з YouTube, спорт, музика й віра в перемогу і в самого себе.

Насправді труднощів — тьма. Перша й основна — фінансування. Довелося залізти в борги по самі вуха. З банками не зв'язувався, бо не влаштовували шалені відсотки. Бог послав мені людей, які дали безвідсотковий і безтерміновий кредит. Через півроку я сів за написання своєї книжки, через 10 місяців уже тримав у руках перший примірник. Півроку тому, завдяки наполегливій праці, розрахувався з боргами й допоміг відкрити дружининій матері масажний кабінет «Anahata» на Волині, — профінансував і постійно контролюю процес.

Після повернення додому адаптація тривала два тижні. Я зрозумів: щось потрібно робити. Звільнився з попередньої роботи й почав шукати нову, теж пов'язану з творчістю. Бажання мати власний бізнес у мені, напевно, жило завжди, але ні з ким було його розділити. Доки не зустрів свою дружину.

Ще тоді, у 2013-му, ми почали збирати гроші на обладнання для майстерні. Після війни продовжували горіти цією ідеєю. Я знайшов нову роботу, став барменом. Зарплата була непогана, тому ми вирішили орендувати приміщення під майстерню і докуповувати обладнання.

Почали працювати. Перший рік у майстерні трудилася переважно дружина, я продовжував працювати барменом. Через рік ми побачили, що майстерня розвивається, дає дохід, і рук бракує. Я звільнився з роботи, пройшов швидкий курс гончарства, і тепер ми працюємо вдвох. Моя мрія робити щось творче власноруч — здійснилася. Та ще й працюю я сам на себе. У планах — розширення.

Після повернення з АТО було дискомфортно, — я звик до умов війни, лякали різкі звуки. Але, дякуючи своїм рідним та друзям, до мирного життя повернувся дуже скоро.

Ще перебуваючи на війні, зрозумів: не можна марнувати своє життя. Поставив за мету змінити його. Так, власне, й виникла ідея відкрити свою справу. Оскільки я дуже люблю проводити вільний час із друзями в атмосферних місцях зі смачним пивом, подумав: а чому б не почати в цьому напрямі?

Йдучи одного разу вулицею Героїв Майдану, на вікні магазину я побачив оголошення «Здається в оренду». Одразу зателефонував і домовився про зустріч із власником. Коли зайшов у це приміщення, відразу зрозумів — тут я хочу відкрити паб. Тематика ж закладу спала на думку сама собою, — поруч розміщене трамвайне депо.

Під час ремонту знадобилися мої давні навики. Складніше було з бюрократією — довелося вибігати безліч папірців, на мою думку, непотрібних. Але якщо є мета, потрібно йти до кінця. Життя любить наполегливих.

Виїжджали для виконання важливих завдань із визволення ряду населених пунктів, зокрема Георгіївки, Лутугиного, Червоної Поляни, Христофорівки, Круглика та Хрящуватого. Фатальним для мене стало 26 серпня 2014 року, коли, внаслідок артилерійських та танкових обстрілів противника, я втратив ліву нижню кінцівку і був доправлений у шпиталь нп Побєда, а потім — у Харків і Вінницю. Далі були лікування та реабілітація.

Що найбільше запам'яталося на війні – це слова моїх молодих солдатів, 18-річних хлопців, які ще вчора сиділи за шкільними партами, а сьогодні без вагань готові були йти у бій за свою батьківщину. Одна з наших рот одразу після прибуття в Луганську область попрямувала на Слов'янськ і першою з українських військових відкрила вогонь по російських терористах на Донбасі. Командував цією ротою вже легендарний командир із позивним «Борсук». Його бійці розповідали моїм солдатам про бої. І вони запитували мене, коли ми вийдемо з аеропорту, який на той час не так уже й обстрілювали, щоб повоювати по-справжньому. Я відповів: головне — щоб вони повернулися додому, до своїх батьків, живими.

З 2016 року я беру участь у соціальному проекті «Ігри героїв». Планую посилювати свою громадську діяльність, зареєструвавши організацію. Вважаю, що громадянське суспільство в Україні розвинене дуже слабо, і громадський нагляд за діями влади здійснювати нікому. Отож свої зусилля планую зосередити на створенні такого середовища, кістяком якого саме й мають стати учасники війни на Сході. Вони, як ніхто інший, розуміють необхідність змін та нагальність реформ в Україні.

Постійно потрібно щось робити, не можна стояти на місці. Хтось із ветеранів займається бізнесом, хтось — навчається, хтось — іде в громадські організації або в політику, – і це дуже добре, вони зайняті, вони соціалізуються. Насправді – це дуже ефективний метод виходу з депресії, яка є в кожного, хто повернувся з війни.

Серед моїх побратимів був Олександр Матяш, який уже створив свою торгову марку чоловічої білизни «Regata Club». І так склалося, що мій старший брат причетний до швейного виробництва. Тож ми з ним вирішили заснувати свою торгову марку і займатися виробництвом чоловічої білизни.

Першим несподівано важким кроком виявилося придумати назву торгової марки. Частину інвестицій вніс брат, якісь невеличкі заощадження були в мене, ще частину грошей позичили в родичів. Закупили тканину й відшили першу партію.

От заходжу я на склад, дивлюся – а там трусів, ви собі не уявляєте. І думаю: ну одна проблема в житті в мене точно буде вирішена. Коли щось піде не так, то я і моя родина хоч трусами будемо забезпечені. Але перша партія продалася, і відгуки були позитивні. Потроху ми почали розвиватися. Зараз в нас уже три моделі і більше 25 позицій, а було дві моделі восьми позицій. Почали відшивати футболки, майки, термобілизну. Є багато інших ідей. Зараз працюємо по Західній Україні, в Києві та Київській області. Є в нас і власний сайт, де можна замовити нашу продукцію.

Ще одна проблема, з якою ми зіштовхнулися, — на українському ринку зараз дуже багато закордонного продукту. На жаль, чимало людей скептично ставляться до продукції української. Але ми рухаємося вперед і сподіваємося змінити таке ставлення.

У будь-якому починанні дуже багато важить віра близьких. Мені дуже пощастило з моєю коханою дівчиною. В окремих моментах вона набагато сильніша за мене. Бізнес не робить характер кращим, але мої рідні та близькі мене терплять».

З першого запуску Phantoma в Ігоря лишився шрам на руці – нагадування про те, вдома квадрокоптер запускати не можна. Почали знімати відео для себе. Щовихідних їздили в Карпати, подалі від людей, щоб навчитися керувати і робити гарні зображення. Вся зарплата йшла на аксесуари, бензин та навчання.

Трохи підучилися – стали запускати коптер у центрі Львова. Тоді до нас почали підходити наші перші клієнти, але цього було замало. Фінансів гостро бракувало. Та бажання «літати» взяло гору. Вирішили поїхати на півроку за кордон, у Польщу. Там пропонували свої послуги з аерозйомки, а паралельно ще шукали підробіток, аби заробити на допоміжну техніку.

В Україну повернулися з досвідом, враженнями та технікою. Наші професійні вміння вдосконалюємо щодня».